Олександр Косенко — «Апостроф»

Пам’яте
Я твій апостроф
І губи твої
Ніжно торкаються
Мого невагомого тіла
Крапля роси на долоні
Мене натремтіла
Щоб розділити
минуле з майбутнім
В зіниці змії
Я розчинився
Як чорні слова ворожби
Губляться в темряві ночі
Щоб горя надбати
Я не для того в тобі
Щоб навідліг рубати
Я лиш пір’їна кохань
Туркотять голуби
Ніжно співають відлиги
Ридають дощі
Синь весняна обживає
Небес верхокрилля
Пам’яте
Я твій апостроф
Як хвиля на штилі
Виснуть вітри на вітрилі
Холонуть борщі
Проза
Романтика вмерла
Снопи хризантем
Холод віщують
На злім токовищі базару
Я лиш апостроф
Забутого шалу примара
Капища пам’яті
Ваш
Безофірний тотем

Івань Стьобань — «Кома навиворіт»

Пам'яте, не виникає думок —
Проза.
Губи твої у апостроф мій цмок:
Поза.
Я розчинився в зіниці змії,
В правій.
Плачуть дощі, мочать їх ручаї
Гравій.
І на долоні не крапля роси
Липне.
Те натремтіла ти, знявши труси.
Сліпне
Око змії, де в зіниці стирчу
Зайво.
Я навіть сонця писати навчу
Сяйво.
Я не для того в тобі – навіть ліг
Знизу.
Маю пір`їну кохань й поміж ніг
Лізу.