«Діти зими»: Дмитро Кімельфельд

«Діти зими»: Дмитро Кімельфельд

Він належить до покоління 1970-х, яке сам образно визначив так: «Діти зими». Він розповів про себе і про це покоління не тільки у пісні з одноіменною назвою. Значна частина його пісенної поезії відтворює настрої і характери творчо обдарованих людей, що були приречені йти Дантовим колом останньої чверті минулого сторіччя.

Якби Дмитро Кімельфельд написав лише «Земляничные поляны», «Гниёт капитализм, и запах тления…», «Трудно быть Богом», «Графиня, мне приснились ваши зубы…», «Эмиграция», він вже залишився б в антології авторської пісні. А його жартівлива фраза «в Ізраїлі мешкають євреї понад двохсот національностей» вже давно стала крилатою.

Таки да! Доля закинула Дмитра на Святу землю ще 1990 року. З того часу він живе в Єрусалимі. Але Київ, де він народився, залишився в серці повік. І саме сюди приїхав бард наприкінці вересня, щоби представити нову книгу віршів «Дети зимы». Презентація, що проходила у Будинку актора, звісно, перетворилася на концерт. Саме перед початком якого мені вдалося трохи поспілкуватися з Дмитром Кімельфельдом. Він погодився на це не лише тому, що у нас були спільні друзі.

Вперше ми познайомилися 10 років тому. На околиці Вічного міста, чекаючи на авто, яке мало відвезти нас на фестиваль авторської пісні, що вже розпочався поблизу озера Кінерет. Дмитро підійшов першим, привітався і одразу здивував: «Мені сказали, ви з Кіровограда. Я там колись відзначився. Приємні враження. Знаєте Романа Булгачова? Костю Пилипюка? А ще колись у тамтешній філармонії працював такий собі Єлєсовєтскій. Так ми називали його «Ледь-ледь-радянський».

«Діти зими»: Дмитро Кімельфельд

Секрет полягає ось у чому. З 1981 по 1984 рік Д. Кімельфельд працював у Кіровоградській обласній філармонії. Цей період у своєму житті він пригадує з теплою блакитноокою посмішкою.

«Це дивовижно красиве місто. Я прожив у Театральному провулку, здається, цілий рік. Потім – за іншою адресою. Ми багато гуляли містом, спілкувалися, жартували, щось вигадували. Ці три роки, погодьтеся, можна назвати щастям. Адже то була ейфорія творчості. Перша пісня, яку ми написали разом з Костею Пилипюком на музику Михайла Семенова, розповідала про пожежників. Костя, напевно, був першим з кіровоградських музикантів, у кого з’явилося відео. Саме він підтягував мене до професійної музики. Ми зійшлися, потоваришували.

Згодом організувалася група «Контакт», з якою ми придумали поставити першу в Україні рок-оперу. Це була вистава за п’єсою Генріха Боровика «Агент 00». Такого в Радянському Союзі ще ніхто не робив. Ніякі партократи та керовані ними худради не могли нам заперечити, тому що Боровик входив до складу ЦК КПРС. Тому ми використали ідею поставити виставу, яка розповідає про «гнилий Захід», де за допомогою року треба було виявити «їх вади». Тому придумували такі сцени, які несли в собі не тільки гротеск, гумор, але й – в підтексті – іронію та сатиру на існуючий лад. Все це робилося досить скупими засобами, але було новим, несподіваним. Там були арії, зонги, там була динаміка.

Ми зробили три подібні програми… Потім помер наш режисер Михайло Ліч, і все почалося розвалюватися.

Що таке успіх? Зазвичай, він випадає з гаманця його величності випадку. Та я зараз не про це. Просто хочу розповісти один кумедний випадок. Гадаю, вам відомо, що у Кіровоградській філармонії колись існував колектив ліліпутів. Дуже цікавий, до речі. Якось вони запросили мене на день народження свого керівника. Приходжу. Сидять, як годиться, за столами. Почав настроювати гітару, а мені кажуть: «Тільки не співайте заборонених пісень, бо наш босс – член Комуністичної партії!». А я перепитую: «Якої? Ліліпутів?». Згадав я це не для того, аби принизити акторів-ліліпутів, а для того, щоб ви побачили атмосферу, в якій ми тоді працювали. Вона була дуже заідеологізованою, обком партії, міськком партії, райком партії: «партія – наш рульовий!». Попри все, це була одна з найяскравіших сторінок моєї молодості».

Писати вірші Дмитро Кімельфельд почав доволі рано. А коли захопився авторською піснею, мав за взірець В.Висоцького, Б.Окуджаву, О.Галича. Кожне знайомство з новими піснями, новими вчителями і товаришами (Ю. Кімом, О.Городницьким, Ю.Кукіним, В.Луферовим) перегортало його уяву про цей жанр та його можливості. Приятелював Дмитро також з іще одним відомим киянином – поетом Юрієм Левитанським. Та був у нього і справжній учитель – поет і перекладач Володимир Борисович Мікушевич. Якось відпочиваючи у нього на дачі у Підмосков’ї, Кімельфельд почув від метра: «Та ви, Діма, епікуреець, але поки що марксист». Тоді Інтернету не було, і Дмитро кинувся по друзях з’ясовувати, що значить «епікуреець».Тепер він знає, що епікурейці можуть бути і марксистами.

Авторська пісня у своїх найкращих зразках зберегла і розвинула поетичну мову ХХ століття. Поезію бардів цього періоду вирізняє ліризм та гумор. У Дмитра Кімельфельда і того, й іншого в достатку. Презентована ним книга підтвердила це. Її мова образна, символічна. Інтонаії іронічні, але з вагомим філософським підтекстом. Адже ця збірка концентрує в собі підсумок багаторічного досвіду – морального і поетичного. Прочитавши її, розумієш: справжній поет завжди долає часові та просторові перешкоди. Його світ насправді не має меж. Знайдені й упорядковані ним слова – це не просто звуки, ритми, мелодії. Це – матеріалізована метафізика, яка закладена в наші душі Творцем.

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.

«Діти зими»: Дмитро Кімельфельд

Дмитро Кімельфельд

Андрей Первозванный

От моря Галилейского до Лыбеди-реки
Какие тебя в спину гнали ветры?
Вокруг с ума сходили от июня васильки,
А сверху клёны выгибали ветви.
На семи холмах, на семи ветрах
Купола качнутся поутру.
И сползут впотьмах, и сползут впотьмах
Были-небыли ущельями к Днепру.
Дымы к востоку тянутся, и горизонта нет.
Йершалаима нет под небесами.
А здесь, вдали от родины, костров тягучий свет
Петляет меж сарматскими лесами.
Ну что тебе привиделось, простому рыбаку
В языческом кровавом океане?
Великий град, как лист дрожащий на своём веку,
Андрей, идущий на свиданье к Анне.
А церковь-то красавица! На чудо удалась.
Парит над озабоченной столицей.
И кажется невидимая золотая вязь
Чуть освещает и века, и лица.

Князь Олег

Расскажи-ка, князь Олег, расскажи,
Как кровавые ты прятал ножи.
Как кричал в ночи со смертной тоской,
Падая на землю, Аскольд.
Эх, несите золотые чары!
Веселится нынче Олег.
После будут и Царьград, и хазары,
А теперь ищи-свищи: первый снег!
Над Аскольдовой могилой снежок,
Дует слава в звонкий рожок.
И, похоже, ей понравился ты,
Конь, змея и на воротах щиты.
Всё смешало время в сладостной мгле.
Тетива ревнует жертву к стреле.
Имена Аскольд, и Дир, и Олег
Бьются тихо, словно волны о брег.

3 коммент. к записи ««Діти зими»: Дмитро Кімельфельд»

  1. Боссик сказав:

    Последний раз читаем, дальше будет смех))

  2. Ахахан сказав:

    Как то быстро всё кончелось...

  3. аймерика сказав:

    Почему нет трампов разных ? Это же трэнд )

Комментировать

Здесь еще много прекрасных стихов, интересных статей и красивых фотографий!

Створення сайту - kozubenko.net | За підтримки TribesTV и Novostejki

₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪