Колись він назвав себе космополітом. Але уточнив, що назавжди Україну не полишив би ніколи, хоча працювати згоден у будь-якій країні світу. Певно, сказав так, бо не завжди мав змогу розвернутися в повну силу, виявити всі грані таланту, реалізувати свої творчі амбіції. Хоча згодом розгорнув свій потужний потенціал і вклав його не в одну добру справу. Успіх будь-якого концерту метр хорового мистецтва визначає за станом, коли «волосся стає дротиком».

Головною справою життя заслужений діяч мистецтв України Юрій Любович вважає муніципальний камерний хор, створений ним в Кіровограді понад 30 років тому. Хор живе, гастролює і розвивається саме завдяки настійливому, пробивному характеру його керівника. Іноді — не завдяки, а всупереч настановам і поглядам місцевої влади. Доводячи щось своє у чиновничих кабінетах, Юрій Васильович подеколи не вибирає виразів. Особливо, коли посадовці не дотримуються даних обіцянок.

За це дєякі називають його хуліганом, більш виважені — бунтарем. Напевно, без такого сталевого стрижня утримувати і просувати в професійному співочому просторі такий (близько 50 осіб) колектив просто неможливо. Тих, хто більш менш добре знає Юрія Любовича, може здивувати, вразити його метода. А саме те, як народжується божественний хоровий спів. З одного боку, під час репетицій він використовує дуже тонкі асоціації, порівняння, аналогії з різними видами мистецтва, з іншого — табуйовану лексику, вульгарний анекдот, «удари» нижче поясу.

Цей парадокс (чи таємницю роботи з хором?) сам маестро пояснює так: «На репетицію ми приходимо з відразою одне до одного. У кожного свої проблеми й свій настрій. Але найголовніше — перебороти його. Я відчуваю, якою повинна бути музика, відчуваю її на запах, на колір і на смак. Диригентом не може стати людина, яка не любить поезії і слова. Якщо мені потрібен якийсь звук, я згадую сцени із кінострічок, мені потрібен звук, такий, ніби парує земля. Мені потрібні тисячі порівнянь. І я часто повторюю своєму хору слова Станіславського „Не вірю!“. А скільки разів під час репетиції мені доводиться згадувати поезію — Блока, Северянина, Цветаєву...».

Безперечно, художнє, особливо поетичне, слово дуже допомагає Ю. Любовичу як художньому керівникові хору. Воно очищує душу, підносить її, веде за собою. Тому в роботі над новою партитурою він вибудовую свою драматургію навколо нього. «Це особливо важливо, коли йдеться про духовну музику. Тут треба тонко відчувати стан людської душі. Різні твори ми співаємо по-різному. У кожного з них — своя філософія. Тому для диригента дуже важливо знати, принаймні добре орієнтуватися у всіх мистецтвах», — ділиться думками ювіляр.

Так, нещодавно Юрію Любовичу виповнилося 70. Вік мудреця, пророка, наставника. Але й понині він піддає сумніву свій статус — диригент, хормейстер, художній керівник? Можливо, і не варто остаточно визначати його сутність. Базис і надбудова, матерія і дух настільки тісно переплелися в його митецькій філософії, що тепер важко сказати що передує. Вочевидь, в сучасних умовах «технічне» й «естетичне» — обов’язкові, невід’ємні складові успіху. Без них просто не можливо подолати економічні й психологічні перепони.

Хормейстер іноді скаржиться: влада не завжди його розуміє — то облдержадміністрація, то міськрада не підтримує його ідеї. Білою плямою вважає життя колективу за Володимира Пузакова.

Попри все, кіровоградський муніципальний камерний хор — лауреат дев’яти престижних міжнародних конкурсів. Його виступи чули в Німеччині, Фінляндії, Польщі, Латвії... А самого маестро, очевидно, знає вже півсвіту. Через випускників музучилища, де він працював викладачем та директором. Через кілька поколінь хористів, які нині мешкають і в Європі, і в Америці. Через товариські й ділові зв’язки. З ним цікаво. Чи не тому, що багато читає, знається на багатьох сферах людської діяльності — від садівництва до філософії.

Нині Юрій Любович — відомий громадський музичний діяч. Ще 2004 року він створив авторський проект «Дні пам’яті на батьківщині великого піаніста, педагога, музичного діяча Г.Нейгауза за участю видатних піаністів країни». Він же успішно провів акцію «Рояль — місту Нейгауза». До речі, перший внесок у придбання інструмента вніс сам маестро. А хто не чув про «Єлисаветградську хорову академію», знову ж таки засновану Юрієм Васильовичем? Ще один з чудових проектів — жіночий хор «PRIMAVISMA». Його учасниці здобули низку блискучих перемог на конкурсах багатьох країн Європи. А ще цей сивочолий «бунтар і філософ» — найактивніший музичний просвітитель у нашому краї, ініціатор і організатор кількох музичних фестивалів, у тому числі — дитячого хорового співу «Золотий Орфей». Він наполягає: музична освіта дітей є найбільш гармонійним засобом виховання свідомого громадянина, патріота, будівничого нової держави.

Зали з диригентом Любовичем заповнюються впритул. Його хор багато гастролює. І не лише по закордонах. Чарівні співи його хористів слухали і обов’язково ще почують жителі Києва, Львова, Одеси, Дніпропетровська та багатьох інших міст світу. Маестро постійно в пошуку: знаходить і адаптує нові партитури, експериментує з голосами, формує нові програми і проекти. Юрій Васильович вважає, що у мистецтва, як і в людських можливостей, немає апогею.

Колись він жив біля кладовища, ганяв у футбол і прогулював уроки. Колись він мріяв стати кораблебудівником. І хоча слово «сольфеджіо» почув вперше у 18 років, це не завадило, щоби він став фахівцем музичної справи. «Диригент — це не професія, а стан людини, з яким він вже народився», — говорить Юрій Васильович. — Цьому неможливо навчитися«.

На одній з недавніх зустрічей зі слухачами, маестро зізнався, що єдине (знову парадокс!), чого надбав за свої 70 років, це — «свобода висловлювання». Побажаємо ж маестро, аби ця свобода витримувала критику і працювала лише на ґрунті естетики.

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ, Юлія ОВЧИННІКОВА.

Фото: kr.ua