Люк. Оповідання

ЛЮК
оповідання

Він задихався… Біг… Падав… Знову підводився… Траншея закінчилася. І тут щось несподівано його зупинило. Він якось миттєво втратив відчуття простору і часу. Він захлинався кров’ю. Дві кулі прошили його з боку, не захищеного «броником». Та головне — не відчував ніг.

— Люк! Люк поранений! — тільки почув і втратив свідомість.

Коли прийшов до тями, спочатку побачив білу стелю, потім почув таке знайоме бухкання гарматних вибухів. Згодом до них додалися «Гради». Та все ближче і ближче…

Хтось увійшов. Спробував повернутися — біль пронизав тіло від ніг аж до маківки.

— Де я? — ледь вимовив.

— В районній лікарні Дзержинська, — відповів якийсь молодий хлопчина у білому колись халаті. — Я ваш лікар. Кулі пройшли навиліт. Важливі органи не зачеплені. А от ноги… Будемо робити операцію, але плазми для вас поки немає. Тримайтеся. Я послав ваших хлопців на пошуки.

Сили знову залишили його і він занурився у незбагненні хвилі підсвідомості, які затіняли біль то яскравими картинами дитинства, то акварельними образами коханої, то очима первістка, то чорно-білою графікою останніх боїв.

Свідомість повернулася до нього вже після операції. Коли повністю відійшов від наркозу, побачив, що правої ноги нижче коліна вже немає. Біля нього сиділи Гора і Джус, побратими по добробату, і щось пошепки обговорювали.

— Привіт, Люк! Діждались, нарешті. Будеш довго жити... Цей хлопчисько-інтерн добре тебе обробив. А нам їхати час, вибач. Тут щось дивне коїться, чуєш?

— Чую.

В цей час десь неподалік протатакали автоматні черги та поодинокі постріли.

— Хлопці, та ви мені хоч щось залиште, бо якщо прийдуть вночі, то усіх нишком виріжуть.

Гора і Джус зняли з поясів по гранаті і поклали під подушку.

— Бувай, друже. Скоро повернемося. Телефон при тобі, дзвони.

Пройшло три дні. Температура не спадала — гангрена пішла по лівій нозі. Молодий хірург відверто сказав: «Медикаментів вже не залишилося. Думайте, як швидше звідси вибратись. Інакше…».

Зателефонував побратимам.

— Ми зараз на «передку», — він чув ці знайомі сплески бою. — Хоча хто зараз точно скаже, де передова, а де тил. Та ти не бзди, ми тобі зенітників пришлемо, вони ближче до міста, — відповів Гора.

За кілька годин під лікарнею стояв обшарпаний «бусік» з червоним хрестом, вже прострелений кількома чергами. Окрім нього сюди внесли ще трьох важкопоранених і під прикриттям двох БМП, в які посадили легкопоранених, рушили на Артемівськ.

Мотор ревів на межі своїх кінських сил. «Бусік» юзав у розбитих коліях. Трясло так, що голова паморочилася від болю. Щоб відволіктися, він згадав, як хлопці іноді жартували над ним: «Ей, Люк, закрий люк!». А коли прийшли добровольці другої хвилі, один з молодих запитав: «А звідки у тебе такий позивний?». «Французьке кіно люблю, — відповів, — Люк Бессон, Жан-Люк Годар… Знаєш таких?».

В Артемівську гангрену не зупинили. Але звідти він нарешті додзвонився до Люсі. Вона щойно повернулася з Праги, де проходив міжнародний семінар нотаріусів.

— Як ти там, мій лицарю?

— Ще живий. Але справи кепські. Потрібно терміново їхати у Київ, у шпиталь, а попутного транспорту немає.

— Добре, чекай, я пришлю за тобою машину.

— А як наш Лесик?

— Не хвилюйся, він у моїх батьків, доглянуть.

Наступного ранку водій, він же лікар якоїсь приватної клініки, за десять годин і десятьтисяч доправив його у військовий шпиталь. Звісно, гроші на це переказала Люсі. Так сказав натоптаний вайлуватий «дохтур», коли робив йому в дорозі знеболювальний укол.

Додому він повернувся через півроку.

На обох ногах вже стояли протези, до яких він тільки-но призвичаївся.

Люк вийшов з таксі. Весна була у розпалі. У полях і садах все буяло і співало на квітневий лад.

Люсі обійняла його на порозі якось незграбно. В зелених її очах не промайнуло жодної золотавої блискавки. За цей час вона провідала його у шпиталі лише раз.

— Ти вибач, клієнти в конторі чекають, серйозна спадкова справа. Приглянеш за Лесиком, добре? — так, наче вони учора попрощалися, сказала Люсі.

А він подумав: «Наче я не з війни повернувся, а з тимчасового відрядження».

Півторарічний Лесик спав у дерев’яній люльці. Люк тихесенько поцілував його у чоло. На обличчі сина промайнула ледь помітна ангельська посмішка.

Увечері він вийшов у двір, закурив, присівши на високий пень біля стіни сараю. Упритул до нього підходила стіна ресторана-корчми, що фасадом виходив на сусідню вулицю. Звідти — і це було чутно довкіл — якраз у повну силу йшла велика гулянка. З кільканадцять вже добряче хмільних чоловіків і жінок то намагалися співати, то тупотіли по підлозі у якомусь шаленому танці. Потім хтось почав виголошувати у мікрофон якийсь зарозумілий тост, який вже напевно ніхто й не слухав.

«Від чого ж їм так весело, коли у країні вже третій рік точиться війна? Чи не болить їм совість, коли там гинуть і калічаться наші хлопці?», — думав Люк, затискаючи до болю у пальцях другу поспіль цигарку.

Час від часу він намагався поратись то в саду, то в майстерні, то в гаражі. Спочатку підрізав усохле гілля на плодових деревах. Потім налагодив і змазав старий токарний верстат. Згодом черга дійшла до мотоцикла: Люк розібрав, промив і знов зібрав усі деталі мотора своєї легендарної «Яви». Він мріяв відкрити власну справу, і гадав, що мотоцикл ще стане йому в нагоді.

Щодня вивозив Лесика на прогулянки на свіже повітря.

У базарні дні ходив на ринок.

Увечері іноді вмикав телевізор і слухав новини.

Він з дитинства зневажав біль. Гартував себе у різний спосіб, беручи за взірець Муція Сцеволу. Та майже кожної ночі до нього поверталися спалахи боїв, обличчя загиблих під Савур-Могилою побратимів, а натерті важкими протезами культі випромінювали пекучий біль, який він гасив посеред ночі самогоном і тютюном. Та не ладен був все одно з тим справитися. Наче не в культях, а десь у крові й під серцем оселився той біль і та пекуча пам'ять, що не давала спокою.

Люсі наче й не помічала того. Вони спали у різних кімнатах, тому що на третю ніч удома вона сказала, що її лякають його марення, а ще заважає запах, що йде від скалічених ніг.

У вересні він пішов працювати. Повернувся до рідного технікуму, в якому колись навчався, а потім і викладав. Але за два місяці зрозумів, що фізично не витримує навантаження при зварювальних роботах у приміщенні, де немає ні поручнів, ні пандусів, ні нормальних туалетів.

Тож коли отримав нарешті компенсацію за поранення та інвалідність, відкрив справу, про яку мріяв. Закупив обладнання й разом з братом почав виготовляти котли під альтернативне паливо. Він збирався забезпечити ними усі заклади району, що мали котельні для вугілля. Кілька разів їздив на «Яві» до районної адміністрації, але не відчув повної підтримки влади, яка керувала тендерами. І справа після трьох-чотирьох замовлень поступово зійшла нанівець.

Якось вже пізньої осені Люсі наказала йому спиляти стару грушу, що з одного боку почала всихати, хоча й давала гарні плоди, але з кожним роком все менше. Збирати їх йому було доволі тяжко, а Люсі на це не вистачало часу, часто й по вихідних вона їздила у справах то у навколишні села, то в обласний центр. А ще вечорами допізна пропадала у своїй конторі. Іноді, коли виходив покурити на вулицю, Люк бачив крізь вікно, як вона сидить біля комп’ютера і посміхається.

Він підключив електропилу, підійшов до груші, що височіла у п’яти кроках від порога, подивився угору і побачив, як високо поміж хмарами якась (чи не остання?) пташина зграя покидала ці краї. За десять хвилин з важким зітханням дерево рухнуло на город і з нього почали розповзатися якісь жучки й комахи.

За тиждень прийшли морози, випав сніг. Однієї ночі напередодні його дня народження Люсі несподівано зайшла на кухню, де він сидів за чаркою, і, холодно глянувши, сказала: «Тільки-но дзвонив колега з Полтави. Він тут проїздом, на власному авто. Мені треба його зустріти біля «Орлиного гнізда». У нас буде довга розмова. Не чекай на мене. Молоко для Лесика у холодильнику. Тільки не забудь підігріти».

Вона вивела з двору свою «Дачію», і не встиг він отямитись, як майнула у ніч.

Хапанувши ще чарку, Люк накинув куртку, вийшов у двір, хотів зачинити ворота, але на схилі біля них посковзнувся, втратив рівновагу і впав так незграбно, що в лівому протезі щось хруснуло і той відлетів у бік. Його кинуло у піт, на мить запаморочилося у голові…

Він лежав на спині, грудневі зорі байдуже миготіли в морозній імлі. Звати на допомогу було соромно. Та й нікого — по безлюдній вулиці у цей час лише зрідка пробігали коти й собаки. Телефон, цигарки і запальничка лишилися у хаті. Помацавши по кишенях, в одній він знайшов забуту з учора пачку насіння. «Хоч якась розрада», — подумав, але тут же схаменувся: «А як же Лесик? Якщо проснеться серед ночі й прохатиме пити?!».

Він лежав, прикутий до землі своєю вагою і безпорадністю, і спостерігав рух зірок. Стан самотності й покинутості поступово відійшов кудись убік. Він відчував себе космонавтом, який залишив корабель і пливе поруч з ним у безповітряному просторі. Але на іншому кінці тієї «пуповини», що з’єднувала його з життям, був Лесик.

Короткий сон, що міг перетворитися на вічний, перервав навіжений сусіда з хати навпроти, який щосуботи, напившись чамуру, волав біля воріт, що він «двічі поранений в Афгані», та випрошував цигарки й гроші на похмілля.

Через три місяці навесні Люсі запросила його у двір. «На гойдалку». Це був придуманий нею термін, коли треба було обговорити щось важливе, нагальне.

Велика гойдалка насправді у дворі була. І колись, йому здавалося, вже давно, вони спочатку говорили тут один одному теплі й ніжні слова, потім мріяли на ній про сина, про своє майбутнє.

Люк уже напевно знав, що може почути цього разу.

Він знав, що Люсі нещодавно їздила у Полтаву. Начебто на черговий семінар. Однак він вже все чудово розумів. І звідки в неї нові прикраси. І цей новий карамельний погляд.

— Послухай мене уважно, — почала вона.

— А коли я був неуважним?..

— Тоді просто спокійно. Без зайвих сцен. Я зробила для тебе усе, що змогла. Народила сина, поставила на ноги…

— То про ноги якраз і зайве.

— Гаразд. Ти не будеш сперечатися, що я тебе врятувала?

— Щоб потім знову убити?

— Я ж просила… Хоч трохи поваги... Ти маєш з цим просто змиритися. Я кохаю іншу людину. Він мені дуже близький. Завтра я відвезу Лесика до батьків. Машину залишу там. А в неділю зберу речі й переїду до Полтави. Для мене вже й роботу там знайшли.

— Здогадуюся, як ви її там шукали. Не важко було?

— Не треба мене принижувати!

— Ти сама себе принизила, хвойда!

— А ти… ти… просто відпрацьований матеріал. Невдаха!

У неділю під вечір до воріт підкотив чорний «Паджеро».

Люсі з великою валізою на колесах і двома дорожніми сумками мовчки вийшла за ворота і сіла в машину.

Люк спостерігав це з того місця, де ще минулоріч стояла стара груша. Потім зайшов до майстерні, відкрив замок на залізній шухляді, щось дістав.

Потім відчинив гараж, повільно викотив «Яву», провів через двір, через хвіртку у воротах, накинув на неї залізну петлю, закурив, завів мотор і рвонув з місця так, що аж курява здійнялася вздовж вулиці.

«Паджеро» він наздогнав аж при виїзді на головну трасу. Коли той трохи пригальмував на повороті, Люк порівнявся з авто з того боку, де сиділа Люсі, і запитав у відкрите вікно: «Шкодуєш, що грушу зрубала? Від того, кажеш, біда буде? Так от, вона вже прийшла!».

У цю ж мить він опустив у вікно гранату, що тримав у руці.

За кілька секунд пролунав вибух.

За місяць він з перев’язаною головою, на костурах, стояв перед суддею.

— Ваше ім’я та прізвище?

— Іван Перлюк.

— Ви знаєте, що ваша дружина…

— Колишня дружина.

— Не перебивайте!.. Ваша дружина просить в суду захисту. Її ображають ті літературні видумки, які ви публікуєте в журналах.

— В мене немає іншого виходу…

— Художнє слово, друже, може чинити болючіше від усяких РГД. Чи ви цього не усвідомлюєте?

— Тоді я готовий нести покарання. Судіть!

Комментировать

Здесь еще много прекрасных стихов, интересных статей и красивых фотографий!

Створення сайту - kozubenko.net | За підтримки TribesTV и Novostejki

₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪