Рубрики: 
Нещодавно у ПП «Поліум» вийшов друком мистецький альбом-довідник «Барви степу». Як зазначив мистецтвознавець і журналіст Броніслав Куманський, цей альбом «репрезентує доробок більше шістдесяти митців Кіровоградської обласної організації Національної спілки художників України, починаючи з 60-х років минулого століття по теперішній час, і розрахований ознайомити широке коло шанувальників мистецтва з історією та представниками живопису, графіки, скульптури, майстрами декоративно-прикладного, монументального і театрального мистецтва, їхньою творчістю».
Про це йшлося на презентації видання в ОУНБ ім. Чижевського місяць тому. Говорили також і про місію митців, і про відповідальність та підтримку їх роботи з боку влади. Дехто відзначив гарний, а дехто навіть високий (міжнародний) рівень альбому.
Відлунали аплодисменти, похвальні промови, ущухли пристрасті. Прийшов час об’єктивно подивитися на позитивні й негативні сторони цього видання.
Безумовно, позитивні переважають. Передусім, це те, що одразу впадає в очі, тобто поліграфічна якість. Колористика представлених робіт збережена, хоча для частини робіт нюанси у передачі кольорів залишають бажати кращого.
По-друге, кількість представлених авторів цього разу сягнула певних висот. До речі, однозначно радує, що в альбом нарешті потрапили художники не спілчанської категорії: Андрій Ліпатов, Володимир Волохов, Володимир Остроухов, Надія Падурська та Віктор Осипенко. Для них придумали спеціальну рубрику «Видатні земляки», і це правильно. Хоча таких — талановитих, але без статусу — могло бути і більше. Наприклад, серед скульпторів можна було б згадати Григорія Савченка.
По-третє, оригінальний дизайн. Я б назвав його «правостороннім». Це через те, що портрети і біографічні довідки художників розташовані на правому аркуші, а їх роботи під ним і на протилежному лівому. Тексти мають відповідні рубрики та переклад англійською, а також абетковий покажчик.
Не ставлячи під сумнів здібності та знання мистецтвознавця Андрія Надєждіна, хочу звернути увагу на форму і зміст його статті, що передує основному альбомному відеоряду. А тому нагадаю: інший мистецтвознавець Броніслав Куманський зазначив, що альбом «розрахований на широке коло шанувальників мистецтва». Таким чином це має бути популярне видання. Проте на сторінці 12 маємо такий пасаж: «З поглядом на сучасне через асоціативно-знакове сприйняття архетипності зустрічаємося в абстрактних композиціях Оксани Надєждіної, в яких відбувається своєрідна метаморфоза перевтілення форми, коли реальні переживання, відчуття від дотику до предметності навколишнього світу генеруються у єдиний згусток енергії, що кольоровими масами, неначе народженими пам’яттю підсвідомого, шар за шаром заповнюють картинну площину, викликаючи чуттєві емоції реального».
Як і це речення, загалом вступна стаття дуже розлога і нагадує частину тексту наукового характеру. Чи не з кандидатської роботи пана Надєждіна? Хоча все стає на свої місця, коли уважний читач порахує скільки уваги відвів тут автор представникам своєї сім’ї. І як тут не згадати крилатий вираз Олександра Грибоєдова: «Ну как не порадеть родному человечку!» Прізвище Надєждіних у тексті статті «В полоні степових барв» зустрічається вісімнадцять разів. Зрозуміло, автор підсвідомо прагнув, щоб воно стало системоутворюючим в історії обласної організації НСХУ. Так, його батько Михайло Надєждін багато років віддав роботі у цій організації, отримавши звання і славу. І дітям дав він не лише напутнє слово. Однак пану Андрію забракло скромності подякувати батькові в інший спосіб.
Для порівняння. Мій батько Рафаїл Любарський теж був організатором та першим керівником обласної організації «Інваспорт» тривалий час, вивів своїх вихованців на паралімпійську арену, де вони не раз здобували перемогу у різних видах спорту. Проте мої моральні принципи не дозволяють мені робити з нього ікону чи меморіальну дошку.
На відміну від інших художників, творчість яких побіжно згадує або частково аналізує А. Надєждін, він майже зовсім не приділив уваги своєму колишньому колезі — Ігорю Смичеку. Попри те, що колись товаришував з ним, насичувався його ідеями, поділяв його формальні пошуки і добре знається на його творчості. Попри те, що Ігор Смичек став одним з перших, хто вступив до Спілки художників ще за часів СРСР.
Вперше Ігор Смичек випадає з «обойми» творчої молоді на сторінці вісім, де автор називає цілу низку художників, які після закінчення професійного навчання почали працювати в Кіровоградських художньо-виробничих майстернях художнього фонду УРСР. Вдруге він забуває про нього, коли говорить про молодих талановитих живописців 2000-х років, серед яких чимало учнів Ігоря Смичека. Це Лариса Кулініч, Сергій та Олександр Фірсови, Сєда Адилханян, Андрій Кадигроб та інші. Втретє не знаходить місце, щоб відзначити І. Смичека хоча б як талановитого художника-графіка, який проілюстрував понад 30 книг, а не 20, як зазначено в його біографічній довідці на сторінці 109. Згадати хоча б альбом «Театр Марка Кропивницького. Минуле і сучасне», який двічі перевидавався і став подією у художній і книжковій графіці. Взагалі такий вид образотворчого мистецтва як графіка практично не висвітлений в передмові А. Надєждіна про кіровоградських митців.
І останнє. Текст статті погано вичитаний. Хоча над ним працювала велика група редакторів та упорядників. Текст має як граматичні, так і фактологічні хиби. Так у першому ж реченні пропущена кома для відокремлення підрядного речення. На сторінці 10 у прізвищі художника Володимира Кир’янова пропущений апостроф. На 11-й повна назва серії робіт Володимира Товкайла «Хоахи, або життя підземних жителів» чомусь спрощена до «Хоахи — підземні жителі». На сторінці 12 (в кінці 3-го абзацу) ще одна помилка («…неначе народженими пам’ятю підсвідомого») — пропущене подвоєння літери «т» у родовому відмінку. На 109-й сторінці у біографічній довідці І. Смичека читаємо рядок лише про дві персональні виставки Ігоря Володимировича. А насправді їх більше десяти.
Прекрасно, коли текст статті ілюструють цікаві й рідкісні фото. Однак вони, на жаль, не атрибутовані, що насправді дуже важливо для історії. Особливо, коли історія обласної організації НСХУ вже досягла віку Христа.
Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.
