Поетичним відкриттям минулого року стало для мене ім'я Григорія Ліщенюка.

Його вірші, глибокі й філософічні, одразу передають той тремтливий стан, в якому перебуває жадаюча відповіді душа поета в освячені Богом хвилини творчості. Душа, що шукає відповіді на значущі питання — життя і смерть, вічність і швидкоплинність, надбання і втрати, правда і кривда, земля і Всесвіт, Бог і людина тощо. Цей дар він відкрив у себе не відразу. А коли відчув, сприйняв спочатку із засторогою. Та й нині раз по раз підкрадається сумнів: а для кого, для чого пишу, а чи не полишити цю «писемну» справу?

Попри все, Григорій Васильович продовжує писати. І його рядки (особливо в сонетах), написані у виваженій споглядальній манері, сягають часом шекспирівської висоти.

Григорій Ліщенюк народився 27 листопада 1956 року в Тернопільській області, на хуторі, поблизу селища Вишнивець, що розташоване на мальовничих берегах річки Горинь. Згодом батьки переїхали на Миколаївщину, де пройшли його дитинство та юність. З 1979 року мешкає у смт Петрове Кіровоградської області. Працював художником-оформлювачем, згодом — водолазом на рятувальній станції. На даний час працює єгерем у Петрівському УТМР.

Автор поетичних збірок «Коли відлітають птахи» (2007), «Вереснева колиска», «Тридцять три осінні сонети» (2011), «Світлотіні» (2012).

* * *
Мереживо слідів на снігу білизні.
Ці дивні письмена, що звірі залишили,
Не кожному читати їх під силу,
Не всі вони знайомі і мені.
Тут нещодавно заєць перебіг,
Аж ось він спав, а там пройшла лисиця…
Мов на папері, все, як і годиться,
Занотував на собі срібний сніг.
Знов ланцюжком чиїсь біжать сліди,
Їх ледве видно, зовсім невеличкі,
Аж ген до перемерзлого потічка –
Тут хтось хотів напитися води.
…Гортаю книгу сивої зими,
З рушницею бреду по сніжнім полю
І думаю про себе мимоволі:
Які далекі від природи ми!

* * *
Наїжились поля стернею,
Сколовши перепілкам ноги.
Туман снується над землею,
Вже прохолодний і вологий.
І вкотрий раз мені не спиться,
Безсонні ранки знов крадуться…
Рюкзак патрони і рушниця
Надвечір заважкі здаються.
Регоче вітер без упину.
Ніхто нам літа не поверне.
І серпень в золоту торбину
Ховає сонця стиглі зерна.

* * *
Я нині на уламках синіх снів
Собі до крові стопи босі ріжу.
Крізь ніч липку іду по бездоріжжю
У край, що так волошками ряснів.
А чи дійду, того не знаю сам.
Літа переплелися міцно дуже.
Здається, тіло зовсім вже недуже,
Його спікає холодом роса.
Перебираю ті далекі дні,
Що спогади залишили мені.
Тремтить душа у відчаю на вістрі.
Все помінялось, я змінився теж,
Знайомих рис в обличчі не знайдеш.
В кривих дзеркал існую королівстві.

* * *
Я босим, як в дитинстві по стерні,
Пробігся по душі своїй недбало
І сам не зрозумів, що з нею стало, –
Вона озвалась римами в мені.
Та що подію, як вони сумні…
Напевно, вже нічим не допоможу.
Хіба одне для них зробити можу:
Їх подружить з птахами навесні.
Нехай летять, бо тут затісно їм,
Немов думкам у черепі моїм,
Що мучать так мене в нічну годину.
Як небо зарида слізьми дощу,
Нікуди звідси їх не відпущу,
Без них один до вирію полину.

* * *
Напишу долю кінчиком пера.
І не чиюсь там, а свою мінливу.
Та й заримую під серпневу зливу,
Бо вже навколо літо догора.
Збираюся неквапно за моря,
Мої пожитки складені неначе…
Посеред ночі позавчора бачив,
Як падала з небес чиясь зоря.
Чомусь на мить тоді подумав я:
Колись так само зіронька моя,
Втомившись, упаде в безлисті віти.
Якби ж то зміг угледіть смерті тінь,
Полинув би до зірки в височінь,
Щоб у її обімах спопеліти.

* * *
Звідкіль це все і хто такі є ми?
Того ніхто не може розказати.
Тисячоліть неписані томи
Нікому не під силу прочитати.
І що таке душа? Хто відповість?
Хоч кожен з нас її, звичайно, має.
У цьому світі ти лиш тільки гість.
Та де твій дім — того ніхто не знає.
Отак і живемо у незнанні,
Самі собі буваємо не раді.
В турботах пролітають наші дні,
І заздрощі стають нам на заваді.
В нещасті Бога згадуєм не раз,
Будуємо церкви і мінарети,
А Бог живе у кожному із нас.
Агов, Людино, відгукнися! Де ти?