«Немає добрих чи лихих часів. Є життя...»

21 липня минає 20 років як пішов з життя мій товариш Петро Кизименко.

Гадаю, багато хто добре пам’ятає його. Особливо ті, хто тривалий час працювали разом з Петром в обласному краєзнавчому музеї та в обласному державному архіві.

У нашій пам’яті він назавжди залишився таким: веселим, доброзичливим, відповідальним, ретельним дослідником історії рідного краю, люблячим чоловіком і батьком, дбайливим сім’янином.

За освітою, за фахом Петро Кизименко — історик і педагог. У Кліо він закохався ще школярем. Вона відповідала йому взаємністю всі наступні роки.

Вивчення рідної історії стало його покликанням. Починаючи з 1988 року, Петро повністю віддався цій справі. Робота в історичному відділі обласного краєзнавчого музею додала йому завзяття. По-перше, і в наших краях повіяли перші демократичні вітри, почав мінятися підхід до висвітлення подій минувшини. По-друге, отримавши доступ до багатющих фондів музею та архіву, він стикнувся з огромом недосліджених тем і напрямків історичної спадщини.

Попри важку хворобу (Петро страждав від гемофілії), історик невтомно і послідовно почав досліджувати і відновлювати маловідомі й темні сторінки історії нашого краю та України загалом. Результатом цієї праці стали сотні публікацій у місцевій пресі. Назву лише найвідоміші з них: «Бугогардівська паланка», «Ми теж козацького роду», «Гніздо шершнів», «Гайдамаки», «Євреї в Єлисаветграді», «Греки в Єлисаветграді», «Єлисаветградський трамвай». Тривалий час на сторінках «Вечірньої газети» Петро Кизименко вів рубрику «Наш край 80 років тому».

На відміну від деяких краєзнавців та істориків, Петро був дуже відкритою і комунікабельною людиною. Ніколи не тримав у секреті якісь знайдені ним в архівних документах цікаві факти, події, персони, аби виголосити себе першовідкривачем чи зробити з них сенсацію. Він завжди ділився знахідками і, коли хтось потребував допомоги, підказував, де знайти той чи інший документ.

Так, він щиро любив Україну і рідний край. Тому всіма силами прагнув відновити вирвані та перебрехані сторінки її історії. Петро став одним з перших кіровоградських краєзнавців, хто спробував у повному обсязі повернути цій землі її історичне минуле. Перш, ніж популяризувати його в різножанрових публікаціях на сторінках газет, він скрупульозно вивчав, штудіював, конспектував масу джерел — від архівних документів до наукових монографій.

Поява таких досліджень була пов'язана, перш за все, з новою хвилею інтересу до давніх історичних процесів, з поглибленням їх осмислення та об'єктивністю їх оцінок, особливо у зв'язку з перекручуваннями і підтасуваннями підступного «Русского медведя»; з підвищенням рівня філософського і психологічного осмислення явищ історії; з підвищенням уваги до духовних цінностей і моральних критеріїв наших предків.

1999 року за роботи з історії козацтва та підготовлену до друку у книгу з історії краю Петро Миколайович Кизименко посмертно став лауреатом обласної краєзнавчої премії імені В. Ястребова. А 2003 року вийшла книга краєзнавчих нарисів «Пам'ять степів», що стала спробою вирізнити територію Центральної України як колоритного, специфічного регіону української землі за різних часів існування. За свідченнями працівників ОУНБ ім. Д.Чижевського вона й донині користується популярністю у читачів.

Нині ініціативна група з місцевих краєзнавців та журналістів порушила перед топонімічною комісією міської ради клопотання про встановлення меморіальної дошки Петру Кизименку на фасаді ЗОШ №24, де з 1976 по 1982 роки навчався майбутній історик. На ній пропонується відобразити барельєф краєзнавця, лаконічну біографічну довідку та один з його останніх висловів: «Немає добрих чи лихих часів. Є життя...».

* * *
Друзья уходят... Или предают...
В такие дебри черти их заводят.
И там они других друзей заводят,
Клянутся в верности, поют и пиво пьют.

Ты был, мой друг, как остров Валаам.
Теперь я – у разбитого корыта…
И чаша нашей дружбы не допита.
И сосны, словно свечи, по углам.

Прости, что твой уход не доглядел.
Глухие звезды надо мной повисли…
Друзья уходят, не закончив мысли.
А горше то, что не закончив дел.

Сижу один, цигарку теребя.
И горы исподлобья смотрят хмуро.
Спустился бы ты, друг, для перекура?
Не отпускают ангелы тебя…