Різдвяні історії. Історія друга. Оптимістична

Різдвяні історії. Історія друга. Оптимістична

Різдвяні історії

Історія друга. Оптимістична.

Після бані у святвечір сиділи ми з Петром у теплій компанії за пивом.

Спочатку хлопці про політику потеревенили. Потім на анекдоти перейшли. І тут Петро запропонував: «А давайте я вам одну дивовижну байку розкажу. Почув її від колеги-перекладача, коли у Франції був у відрядженні».

— Чого тільки у цьому світі не трапляється.

Такі трапляються кульбіти — у п’яному чаду навіть неможливо вигадати.

Жив-був тихий хлопчик, студент фізфаку Женя Паперний, умовно-росіянин, з пристойної єврейської сім’ї. Проживав у московському гуртожитку, тому що приїхав на навчання чи то з Чернівців, чи то з Вінниці. Скромний юнак. По здибанках не шлявся, у студентських пиятиках помічений теж не був. Навчався собі потихеньку.

У цей час в університет прибуває група американських стажерів. А це десь початок дев’яностих. Перебудова! Тільки-но дозволили до вузів пускати іноземців з не особливо дружніх нам країн. Ніби як для подальшої інтеграції і з суто мирними намірами. Женя до москвичів ще добре придивитися і звикнути не встиг, а тут справжні живі американці! Цікавість перемогла природну боязнь, і вперше за три роки навчання він вибирається на якийсь студентський сходняк, де відбувається братання двох держав. Народ п’є, співає, танцює, трохи фарцує, а хтось уже й цілується.

Отож Женя, який не вміє ні того, ні другого, ні третього, виявляється відтертим кудись у район кухні, де йому доручають відповідальну справу у вигляді брудного посуду і збору сміття. За цією побутовою прозою його випадково помічає американська панянка. І Женя западає їй в душу своєю неймовірною хазяйновитістю-домовитістю.

Знайомляться. Починають спілкуватися. І він подобається їй все більше й більше: не п’є, не палить, під спідницю не лізе, яєчню сам готує, водить у музеї... Півроку тісного спілкування — і панночка відбуває в рідні американські штати закоханою до нестями.

Та й сам Женя охоплений романтичними почуттями й насолодою. Далі — листування, обопільні пояснення на змішаному російсько-англійському сленгу, і як апофеоз — рішення побратися.

Оскільки студент для цієї мети проворно змотатися в Америку ніяк не може, панночка, шляхом складних шахових комбінацій, вибиває російську візу та їде до свого нареченого, щоб скріпити почуття узами законного шлюбу. Ну, само собою, починається ходіння по інстанціях, стусани, відфутболювання дрібними паперовими чиновничками. Загалом — нормальний наш сюр, без якого навіть і жити було б нецікаво. Але ці двоє — молоді та й часу попереду у них навалом. Коротко кажучи, вони все долають, таки поєднуються законним шлюбом, і новоспечений чоловік в обнімку з американською дружиною відбуває за місцем свого нового проживання.

І куди б ви думали?

На північ Арізони, на територію резервації індіанців племені Навахо!

Запитаєте: чому? Тому що кохана виявилась індіанкою. І тато її був індіанець. І вся рідня теж. Проте Женя такій нісенітниці значення не надає, подумаєш, здивували, він і сам представник не менш пригнобленої нації. Загалом, живуть-поживають. А через якийсь час тесть, який був (не мало не багато) вождем племені, помирає. Оскільки спадкоємців чоловічої статі він не залишив, то, згідно зі звичаями, титул вождя був переданий чоловікові старшої доньки.

Так простий радянський єврей Джой Паперний став вождем індіанського племені. Мало того, завдяки старанням одноплемінників, отримав місце в палаті представників. І здобув славу полум’яного борця за права індіанців, тому що в кожній своїй промові з почуттям говорив про те, як ображають його народ. «Адже саме ми, — щоразу нагадував він публіці, — є корінними жителями Сполучених Штатів Америки!».

Ця історія так і залишилася б на рівні веселої невибагливої байки, якби не останній факт.

Одного разу Джой поїхав рибалити на плотину Нью-Уаддел. А діло в січні було. Не пощастило йому. Хоч і недалеко від берега, а провалився — лід надто тонкий був. Борсався, борсався, та тільки шуги наробив. Верхній одяг обважнів, почав на дно тягти. Він його скинув. Потім зрозумів, що можна на ногах стояти, певно, на якийсь камінь натрапив. Так і замерз би у воді по горло. Та якимось дивом його скво, відчувши небезпеку після від’їзду чоловіка, захопивши старшого сина, а їх було вже семеро, рушила по слідах коханого. І вчасно — витягли вони удвох вождя, коли того вже пропасниця била.

Далі — притирки, настоянки та спілкування з богом-койотом повернули Джоя до нормального життя.

Петро допив кухоль. З неприхованою лукавинкою поглянув на хлопців:

— А тепер загадка. Він любить усіх людей, незалежно від кольору шкіри і віросповідання. Хто це? Не поспішайте. Є два варіанти відповіді: оптимісти скажуть, що це Господь, песимісти — крокодил. Кожен обирає своє. Але — мовчіть. Бо є ще третій варіант...

— Танатос, — не утримався я, — так вважали елліни. Хоча твоя, Петре, історія це перекреслює. Бо в ній перемагає любов.

Один коммент. к записи «Різдвяні історії. Історія друга. Оптимістична»

Оставить комментарий к записи «Роман»

Створення сайту - kozubenko.net | За підтримки promova.net та tepfasad.com

₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪