Різдвяні історії

Історія перша. Печальна

Якось під Різдво сиділи ми за чаркою з Петром.

Під столом крутився і терся об ноги Біляш – корифей цього подвір’я. Кіт неодноразово побував у жорстоких двобоях. І, певно, з собаками. Що було помітно з першого погляду – численні подряпини, трохи скошена щелепа, незагоєне око.

— А хочеш, я тобі про кота розкажу, – запитав Петро.

— Про цього?

— Та ні… Хоча й про цього можна легенду скласти. Про кота, який був у мене в дитинстві.

— Хочу, – відповів я, наливаючи чарки. – Тільки ще по одній і – покотилися.

— Було мені тоді років чотири… чи п’ять. Приїхали ми з батьками в село до бабусі, город прибирати. Десь під Покрову це було. Кіт, з яким я грався, звався Рижиком. Пам’ятаю, що під Великдень він народився, бо бабуся тоді казала дідові: «Не можна кошенят топити у свято. Це гріх великий!». Так от, почав той кіт мишей на городі ловити. Спіймає – і на поріг принесе.

Город ми майже прибрали, я теж допомагав, бадилля зносив до купи. Надвечір так похолодало, що в хаті довелося піч розпалити. Дивлюся, Рижик у колечко згорнувся і хвостом вкрився. Холодно, певно, тваринці. Беру на руки, гладжу та у піддувало поклав – нехай, думаю, теж зігріється. А піддувало я закрив, щоб йому тепліше було. Бо повсякчас чув від старших: «Двері зачиняй, тягне холодом!». Через кілька хвилин усі почули відчайдушне нявкання, а я не чув, пішов гратися в іншу кімнату. Поки батьки збагнули де і що відбувається, шерсть на Рижику вже трохи обпалилась. Коли вони відчинили дверцята, кіт вискочив з печі й почав гасати по кухні як очманілий. Мені ж тоді дісталося на горіхи.

Та це ще не все… Пізніше, коли Рижик вже був дорослим і досвідченим котом, ти не повіриш, врятував бабу з дідом. Хтось із них, здається, таки дід Павло, забув на кухні непогашену свічку. Пішов спати, грюкнув дверима, свічка впала і ряднина, що вела до спальні, поступово почала тліти. Дим заповнив кухню і став просочуватися у спальню, де разом з господарями любив відпочивати і кіт. Відчувши небезпеку і запах гару, Рижик став голосно нявкати і носитися взад-вперед від ліжка до дверей. Дід не розповідав про це, позаяк не хотів визнавати свою провину. А бабуся мені потім сказала, що Рижик навіть дряпнув його по обличчю.

— Ну, тепер можна ще по одній, за Рижика? – запитав я.

— Не гріх, тільки яєчню засмажимо, – відповів Петро.

А я помітив, що в його очах проблиснув ще один спогад. І, певно, непересічний. Тому й попросив:

— Петре, згадай ще якусь історію. Цікаві вони у тебе.

Петро почухав свою пишну бороду і почав.

— Ти вже знаєш, я півроку в Афгані служив. Як потрапив туди, розповідав колись. А як вибрався, ні.

— То так. Повідай, – сказав я, знову наповнюючи чарки.

Випили. Петро поколупав виделкою яєчню, похрумтів огірком, запалив цигарку.

— Ну, так от. Якось на точці «Ліана», де ніс охорону наш секретний підрозділ, просто під ґанок командира бродяча кішка поклала двох кошенят. Одного потім собаки загризли. А Тінь став нашим загальним улюбленцем. І найбільше його полюбив командир. Хоча до солдат майор Рєпін чомусь ставився зовсім інакше. Та я не про це.

Кіт був дуже тямущий, веселий. Чудовий мисливець – ловив усе, що ворушиться: і мишей, і великих тарганів, і, прикинувшись мертвим, диких голубів. А ще Тінь був справжнім мачо – для нього кожен місяць був березень! Жодної «котячої ханум» повз себе не пропускав.

— Молодець, боєць! – говорив йому командир. – Так тримати!

На «киць-киць» наш кіт не реагував, тому що був «особою афганської національності». Тільки на «кша-кша».

Але одного разу Тінь пропав, і всі ми засумували. Десь через три-чотири дні командир на ранковому розводі оголосив: «Я вірю в краще і сподіваюся, що з ним нічого не сталося. Його просто хтось украв. Товариші! Для того, хто знайде кота, призначаю винагороду: п'ять банок згущеного молока і дві банки яблучного соку!».

Наступного дня я заступив у караул. Ходжу вздовж дувалу туди-сюди. Та раптом чую: десь кіт нявчить. Тільки звук якийсь глухуватий, здавлений. І наче з гори йде. Походив ще, прислуховуючись, і зрозумів: звук іде з напівзруйнованого будинку, що трохи вище за дувалом. І подумав: можливо, то Тінь – сховався від переляку чи завалило його уламками, бо кілька днів тому обстрілювали нас із важких мінометів та гірських гармат. Узяв я драбину, приставив до тої будівлі та й забрався на бам, це дах на мові пушту.

Тільки-но почав «кшакати», кликати тваринку, знову обстріл почався. Перша міна просвистіла, друга… І тут мене накрило… Коли очуняв, перше, що відчув, – мокроту. Осколок каску пробив, кров тече по шиї. Але тоді в голові не це головне було – автомата в руках немає. Почав шукати і… знову знепритомнів.

Півтори години возили мене по трьох шпиталях – ніде приймати не хотіли. Бо ж частина наша була дуже засекречена. Врешті прилаштували, бо міг кров’ю зійти.

За кілька днів вирішили мене в Союз доправити. У тому ж «Чорному тюльпані» везли додому тіло майора Рєпіна з діагнозом «гостра серцева недостатність».

Позаяк «нас там не було»!

https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1031176907379779&id=100014624372761