Різдвяні історії

Історія третя. Фантастична.

— А ви знаєте, що Робін Бобін далекий родич Робін Гуда? — так напередодні 21 року ХХІ століття почав свою нову історію наш невтомний і дотепний оповідач.

— Посміхаєтесь? Звісно, це жарт. Але насправді має сенс його схожість з Гаргантюа. Проте це дослідження літературних алюзій я поки що прибережу. Розповім вам краще сон.

Петро перехилив стопку з коньяком, кинув до рота чорну оливку.

— І, певно, з кінця. І недарма я нагадав вам про Гаргантюа! — Бо коли проснувся, відчув себе отим лимузинцем, якого розлючений Пантагрюель схопив за горло, тому що той розмовляв на суміші високої латини з французьким.

— Друже, французькою ти володієш вправно, — відгукнувся я. — А от щодо латини...

— Haud semper errat fama. Поголос не завжди марний. Отже, дещо пам’ятаю.

Так от, якось 2006 року інститутський товариш запросив мене до Петербургу. А перед цим інший товариш зателефонував з Монако і каже: «Петре, мені такий про тебе сон наснився, що аж зуби заболіли... навіть розповідати не буду». Тим самим він мене збентежив і заінтригував водночас. Думаю, та ні, він не втримається та комусь-таки розповість. А тут якраз Вітасик з Пітера телефонує і каже: «Приїжджай у гості. Тут у нас білі ночі. Нащадки декабристів вештаються по Сенатській площі. Гуляти можна досхочу! А ще я замовив квитки на виставу «Черешневий ліс» з Басілашвілі та Роговцевою».

Як тут не поїхати. Поїхав.

А коли їхав, думав, як мені Вітасика розкрутити на тему того сна. Йому ж точно той жук першому розкаже...

І тут до мене підсаджується симпатична і дещо нетвереза шатенка.

— Коньяк будеш пити? Мене Марією кличуть. Ну... так, не свята я...

— А я Петро і Павло в одному флаконі.

— А... це нічого... нехай. Бери ось пляшку, наливай...

Випили ми помірковано — усього дві по пів літра... А на ранок прибули у Північну Пальміру. Виходимо на перон. Вітасик мене зустрічає, теж з бодуна. Тут Марія і каже: «Поїхали до мене похмелятися. Я вас із подругою познайомлю». Як тут відмовити такій привітній господині?

Дісталися домівки, а там подруга вже чекає. Виявляється, то її квартира. Звати Аделаїдою. І професію має відповідну — мистецтвознавець. І знається добре на постмодерні. Особливо полюбляє творчість Мунка. Не менше, ніж шампанське.

Тільки-но випили по першій, вона до мене: «А знаєте, Мунк — значно більше, ніж «Крик». Яка ж у нього страшна доля! Алкоголізм, маніакально-депресивний синдром, двічі лікувався у психіатричних клініках! А знаєте, він не розлучався з Достоєвським до самої смерті. Дехто навіть вважає «Крик» ілюстрацією до роману «Злочин і кара». Хоча, як на мене, його більше вразила «Кроткая». Картину з такою ж назвою він ніколи не продавав, вона завжди висіла над його ліжком. Пішли до мене у кімнату, я вам покажу альбом...».

У цю хвилину дзвінок у двері, Марія відчиняє, заходить чоловік Аделаїди. Посміхається до нас і каже: «Ви, хлопці, не хвилюйтесь, я на хвильку. Ключ забув, а мені папери потрібні, маю нагальну бізнесову справу. А ви розважайтеся...».

Бере борсетку, потім підходить до мене і як би ненавмисно говорить швидко і пошепки: «Якщо Ада забажає, ти не соромся, мені не шкода». І пішов... Я просто зніяковів. Оце, думаю, ситуація... Вираз обличчя, гадаю, був крутіше за Мунка.

Випили по другій. І одразу по третій. Бачу, очі в Аделаїди ще більше запалали... Аж тут Вітасик вчасно пригадав: «Дівчата, фініш. Нам треба квитки викупити на виставу в Большом. Вже спізнюємося!»

Дорогою заїхали в «Укроп» на Марата і засиділися аж до ночі. Та оскільки ніч біла, то й не помітили, коли вона почалася. Бачу Вітасик притомився, додому час. Викликав він таксі. А поки я до вбиральні ходив, він сів і поїхав. З п’яних очей йому здалося, що я слідом йшов і на заднє сидіння вмостився. Це, коли я додзвонився до нього, з’ясувалося. «Добре, — кажу, — ти вже спи, тільки адресу свою нагадай. Приїду пізніше. А поки по музеях походжу, благо, вони в цей час безкоштовні».

Дістався якось Петропавлівської фортеці. Втомився дорогою. Отже, думаю, з якого ж боку почати, музеїв і залів тут за добу не обійдеш. Спочатку подивився арсенал Кронверка. Потім, не знаю, яким вітром, але занесло мене у Музей тортур. Це справжній рай для середньовічного ката. За допомогою тортур посланці церкви намагалися вибити зізнання. Відчуваючи пекельний біль, люди готові були підтвердити що завгодно, аби припинити страждання. Але визнання не означало свободу. Найчастіше тих, кого піддавали тортурам, відправляли на страту. А ще я побачив там дуже оригінальний експонат — орден «За пияцтво». Разом з ланцюгом важив він понад п’ятнадцять кілограмів і носити його теж було справжніми тортурами.

Ходив я ходив і остаточно втомився. Краєм ока помітив попід стінкою якусь лавку та й присів. А тут якраз світло погасло. Напевно, я заснув. А проснувся від того, що якась бабуся, стоячи наді мною, промовляє: «Ви б встали, молодий чоловіче. На цій лавці стояли Рилєєв, Каховський, Муравйов-Апостол, Пестель і Бестужев-Рюмін. Поки її з-під них не вибили...».

І ось тут я остаточно проснувся... І де б ви думали? Ось тут, у себе на дивані! Саме у цей час мені зателефонував Вітасик і каже: «Знаєш, оце нещодавно подзвонив Ігор і розповів мені сон про тебе, але я тобі його переповідати не буду. Може, Іван розповість, але я не певен. Коротше, маєш можливість, приїзди в гості».

Тут Петро лукаво посміхнувся, пригладив бороду і запропонував: «Хлопці, чи не час випити по чарці?»

Усі видихнули. Почулися репліки.

— Ох, Петре, ти й навернув...

— Сон у квадраті...

— Та ні, навіть у кубі!

— А сон той, дурний і невідомий, ти все ж від когось почув?..