Слово про Василя Мошуренка

Пішов з життя Василь Мошуренко.

Ні! Не хочу... Не можу цього усвідомлювати.

Це несправедливо. Це проти всіх намірів і сподівань...

За день до смерті я розмовляв з ним по телефону. Ми обговорювали його участь і допомогу у Першому благодійному книжковому фестивалі, який планували провести у Кропивницькому. Василь сказав, що вже зібрав деякі книжки у київських письменників. Сказав, що саме зараз їде у поліклініку, бо почувається «якось не дуже комфортно». Тоді я не надав значення цим словам. Можливо тому, що він вже не перший раз звертався до лікарів, як казав, «відлежатись і прокапатись». Та й сам Василь завжди якось поблажливо-іронічно ставився до своїх діагнозів. Лише іноді скаржився, що ногам стало важко ходити. Проте завзято переміщався з Києва, де жив останні 12 років, у будь-який населений пункт України, будь то рідна Розумівка, Чечеліївка, Кропивницький, Тернопіль, Хуст, Львів, Франківськ чи Полтава.

Василь, певно, залишиться останнім у моєму житті добрим другом (першим був Петро Кизименко), з яким можна було поділитися радісною новиною, давнім спогадом, сердечним болем, інтимною проблемою, свіжим віршем чи оповіданням та отримати пораду або зауваження. Він з невеликого числа тих, хто умів радіти і співчувати тихо, без гучних заяв та фальшивих емоцій, щиро і відверто.

За характером він дуже м’яка незлобива людина. Про тих, з ким йому дійсно було некомфортно, навіть про недругів, Василь казав так: «Це людина не мого Космосу». Говорив і писав це слово саме з великої літери. Бо так відчував свою причетність до... Ні, насправді був часткою цього великого Космосу і носив у душі свій власний «розумівський космос», який не всі бачили і розуміли.

Про таких не хотілося б і згадувати. Але справедливість вимагає сказати. Василь двічі подавав свої твори на обласну літературну премію імені Є. Маланюка. І двічі легіонери місцевої літературної «фаланги» ставили свій заслін. Більше того, один з них навіть звинуватив його у плагіаті та «чорнусі». Того разу (лише раз!) Василь зірвався, по-парубочому, та й то — на своїй сторінці у ФБ. На відміну від опонента, який заходився «аналізувати» і «коментувати» ситуацію на сторінках місцевої преси, вже за тиждень заспокоївся і поставився до цього по-християнськи. Попри все, як на мене, усі ті образи і той біль залишили рубець на його серці. Недарма одна наша спільна знайома, дізнавшись від мене про смерть Василя, вимовила: «Добили…».

По ньому залишилися діти й онуки, яких ніжно любив, яким віддавав свій вільний час. Залишилися вірші й новели, які читає уся Україна. Залишилися незавершені твори й невидані книжки. Одна з них «На війні — війна» вже близько року лежить у видавництві «Імекс -ЛТД». Гадаю, усі погодяться, що найкращим увічненням пам’яті письменника стане її видання державним коштом.

Неодноразово чув, коли визнаний письменник, говорив про себе у третій особі приблизно так: «А Василько думає…», «А Василько мріяв…». Це свідчить про те, що Василь Петрович Мошуренко в душі завжди залишався тією дитиною, яка всотала в неї увесь цей дивосвіт: від Бондарського ставу в Розумівці, де виріс, до Карпатських гір, де відпочивав, від Зугдіді, де мешкала його мати-заробітчанка, до міста над Невою, де проходив службу, від традиційних мовних покручів, якими вправно послуговувався, до великої літератури, яку знав і цінував, адже був філологом за освітою.

Світла пам'ять тобі, Василько!

Гадаю, не лише у моїй пам’яті залишаться твій дитячий погляд і твоя лагідна посмішка…

Прощавай, друже.

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.

Комментировать

Здесь еще много прекрасных стихов, интересных статей и красивых фотографий!

Створення сайту - kozubenko.net | За підтримки TribesTV и Novostejki

₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪