8 липня на 73-ому році життя помер архієпископ Київський і всієї України Російської Православної Старообрядської Церкви Саватій (Степан Козка). Помер у Кіровограді, мирно, в оточенні духовних чад. На жаль, останні декілька років архієпископ Саватій важко хворів, а чисельні турботи і піклування про Церкву в непростий для України час віднімали останні сили святителя.

Говорить директор загальноосвітньої школи І – ІІІ ступенів села Нікольське Світловодського району Валентина Томєва: «Пам'ять про владику надовго залишиться у наших серцях. Він на це заслуговує. Владика Саватій був людиною світлою, доброю, чуйною. Відгукувався на будь-яке прохання, на будь-яку біду і завжди приходив на допомогу. Наш пастир зразок людини світлих помислів та добрих діянь. Важко уявити, щоб від нього виходили негативні емоції. Діти нашої школи дуже його любили. Не знаю, чи хто в змозі замінити нам такого єпископа – наставника і доброчинця. В пам'ять про нього в школі залишилася виставка картин «Вірую. Надіюсь. Люблю».

Творче обдарування Степана Козка виявилося ще в дитинстві. Він любив природу і любив  малювати. Чи не тому 1957 року після закінчення школи пішов працювати у Бережинський лісорозплідник. Паралельно навчався на двохрічних курсах у студії малювання у Кіровограді. А після служби в армії 1968 року закінчив Вижницьке художнє училище декоративно-ужиткового мистецтва. Потім працював художником-оформлювачем на камвольно-суконному комбінаті міста Чернігова.

Майбутній священник Стефаній, а потім і преосвященнійший владика Саватій вперше пізнав Божу милість, коли 1972 року повернувся до Бережинки, щоб доглядати хвору матір. В цей час він самостійно почав вивчати Святе Письмо, засади богослів’я, устав церковної служби. А вже наступного року після важкої хвороби прийняв хрещення у селі Клинці у православній старообрядській церкві Пресвятої Господині Богородиці.

Що ж являє собою старообрядська церква? Роз’яснення дає протоієрей храму Успіння Пресвятої Богородиці Київського благочинія Олексій: «Передусім, це канонічна церква, що має трьохчинну ієрархію. Це єпископ – священик – диякон. Вона має апостольську спадкоємність з часів князя Володимира. Наші предки нічого не руйнували, вони залишалися вірні всім прийнятим тоді канонам і традиціям, усім правилам православної віри. Вони не визнали зроблену в середині XVII століття богослужебну реформу, в результаті якої старі богослужебні чини були приведені у відповідність з грецькими зразками. Деякі сучасні історики вважають, що реформація, зроблена патріархом Ніконом, була невдалою. Адже кількість народу, що не сприйняв його реформу, в той період складала більше половини населення Росії. Репресії та гоніння на них продовжувалися аж до 1905 року, коли цар Микола ІІ проголосив маніфест про свободу віросповідування. Найважливіше, що у період державних гонінь старообрядцям удалося зберегти не номенклатурну, а громадську (общинну) будову Церкви.

Через різні історичні роздоріжжя пройшла наша церква. В радянський період, як відомо, панувала комуністична атеїстична ідеологія, під гаслами якої нищилися будь-які прояви православної віри. Проте ми продовжували виконувати свою місію. Місію спасіння людини від гріхів. Місію очищення і спасіння людської душі. Щоби у суспільстві зберігалися любов, взаєморозуміння, братські стосунки, співробітництво, духовна єдність.

Одна з головних настанов нашої церкви – це слова святителя Іоанна Златоуста: «Якщо ти прийшов в церкву шукати святих людей, то ти помилився. Якщо ти прийшов сюди шукати Бога, то зробив правильний вибір».

Чи не тому до нашої церкви приходять такі люди як архієпископ Саватій, що нині упокоївся. Хоча він не походив з традиційної старообрядської родини, багато років тому Господнє Провидіння навернуло його саме до нашої церкви.

Я познайомився з ним у той день, коли він отримав чин диякона. Тоді ж він мені розповів, що якось, коли ще працював у Кіровограді, разом з другом приїхав у село Клинці. Зайшов у храм і відчув, що йому тут все близьке і зрозуміле – від ікон, облич прихожан до священика. Певно, тоді на нього зійшла Божа благодать. Отець Стефаній, а саме це ім’я він отримав з чином, згадував, що потім він став часто відвідувати цей храм, полюбив старовинний наонний спів, вивчив церковний статут і приступив до служіння уставником. Згодом не лише віряни старообрядських церков сіл Клинці, Нікольське, Зибке, Золотарівка, де він служив, але й усі ієрархи побачили, що отець Стефаній –

скромний, покірливий, богобоязливий священик. Він дуже любив людей і завжди побоювався образити їх ненароком якимось невірним словом. А коли помилявся чи десь обмовився, накладав на себе хресне знамення.

Отже, 28 серпня 1987 року, на свято Успіння Пресвятої Богородиці, давши обітницю безшлюбності, отець Стефаній був рукопокладений архієпископом Алімпієм в сан диякона, а 29 серпня – в сан ієрея. У лютому 1993 року рукопокладений в єпископи і призначений правлячим архієреєм єпархії Київської і всієї України з церковним іменем Саватій. 17 травня 2005 року зведений в сан архієпископа. Попри ці чини, владика вів дуже скромний, сумирний спосіб життя, продовжував вивчати богослів’я та церковну історію. Маючи на неї свої погляди, як духівник митрополита Корнілія на Освященному Соборі 2007 року заборонив йому анафематствувати «ніконіанські єресі».

Будь-яку бесіду преосвященійший починав з доброзичливої посмішки, тихим ласкавим голосом. Проте, коли відчував потребу, твердо ставав на захист старообрядської віри. Тому що любив обраний шлях. І подавав приклад істинно християнського служіння.

Здавалося б, людину такого чину треба було б відспівувати та ховати у центральному храмі у Києві. Але за заповітом Саватія, що вже представ перед лицем Небесного Царя, ми відспівували його в Нікольському та в Бережинці, де і поховали з миром».

Усі, хто хоч деякий час спілкувалися з владикою Саватієм, відзначали його доступність, відкритість і навіть якусь дитячість характеру. Він радів, коли бачив добрі справи, засмучувався і тужив, коли бачив негаразди і гріхи. Певно, саме тому, що Христос «благ и чловеколюбєц», на ньому почила Божа благодать.

Любомир РОМАНОВ.

Фото Ігоря ДЕМЧУКА.