Єлисаветградське коло Арсенія Тарковського

Єлисаветградське коло Арсенія Тарковського

(Закінчення)

«По скошенной мяте, по синему раю…»

Якось пізнього вечора, ховаючись під квітучою акацією від матері, яка постійно розшукувала його, вперше сказав заповітні слова любові юний Асік Тарковський. «Звали його богиню Ольга Рапорт», — так у Марини Арсеніївни. На жаль, вона помилилася. Про доньку місцевого нотаріуса Івана Григоровича Рапопорта вперше розповіла Ірина Михайлівна Бошняк. Це вона, красуня блондинка, завдасть йому першу серцеву рану. Це про неї багато-багато років потому скаже поет з гіркою іронією:

Всему свой срок и свой конец,
А все-таки меня любили —
Одна: — Прощай! — и под венец,
Другая крепко спит в могиле…

Перша була лише на два роки старша за закоханого до нестями юного гімназиста, але ставилася до нього дещо гордовито. Друга — Марія Густавівна Фальц — майже на дев’ять. Але вона відповіла взаємністю шістнадцятирічному Арсенію. Марія Густавівна мала гарну зовнішність, була розумна, освічена, прекрасно грала на роялі (особливо любила Шопена), добре зналася на поезії. Їхні стосунки тривали приблизно п’ять років. Марія Фальц померла від сухот 5 серпня 1932 року в Славянську на руках у молодшої сестри Олени.

До речі, саме вона познайомила Марію з колом колишніх гімназистів. На мою думку, Ольга, Ірина та Олена навчалися в одному гімназійному класі. А оскільки в Єлисаветграді-Зінов’євську середини 1920-х років учнівська молодь окрім «Нікітінських четвергів» відвідувала так звані «журфікси» то у будинку Фальців, то у Бошняків, то у Тобілевичів, коло знайомих поступово розширювалося. Згодом воно об’єднало Ірину та Іполіта Бошняків, Андрія і Назара Тобілевичів, Тетяну та Юрія Нікітіних, Михаїла Хороманського, Олександра Роховича, Миколу Станіславського, Арсенія Тарковського, Олександра Федоровського. Останній був непоганим малювальником і зробив серію дружніх шаржів, частина яких збереглася завдяки Ірині Михайлівні Бошняк (1905 — 1995). На першому малюнку («Муза») зображена вона, на другому — Марія Фальц, поруч Микола Станіславський. На жаль, це єдине зображення Марії, якій Арсеній Тарковський присвятив близько 30 віршів.

Але є у нього один вірш, навіяний як спогадом про Марію Фальц, так і зустріччю з Іриною Бошняк. Наприкінці літа на початку осені 1955 року Арсеній Тарковський востаннє відвідує рідне місто. А вже 16 листопада в листі до Миколи Станіславського з’являються такі рядки:

Позднее наследство,
Призрак, звук пустой,
Ложный слепок детства,
Бедный город мой.

Тяготит мне плечи
Бремя стольких лет.
Смысла в этой встрече
На поверку нет.

Здесь теперь другое
Небо за окном —
Дымно-голубое,
С белым голубком.

Может быть и краше
Новые дома.
Но не те, не наши,
Словно жизнь сама.

Резко, слишком резко,
Издали видна,
Рдеет занавеска
В прорези окна,

Девочка былая
Вышла на крыльцо,
Падает седая
Прядка на лицо.

И, не уставая,
Смотрит мне вослед
Маска восковая
Стародавних лет.

Потім, у пізніх публікаціях, поет вилучить четверту і шосту строфи. Певно, для того, щоб не виникало прямих алюзій.

В інтелігентному домі Тобілевичів, наскрізь просякнутому культурними і художніми віяннями, також лунали звуки фортепіано, спів під гітару, звучали вірші, розігрувалися скетчі... Все це тривало до 1925 року, поки не пішов з життя останній нащадок І. К. Карпенка-Карого Юрій Іванович.

Схоже, з Андрієм Юрійовичем Тобілевичем (1905 — 1979), який був трохи старший за Арсенія Тарковського, але доводився йому двоюрідним племінником, стосунки у Арсенія Олександровича складалися нерівно. Проте з Назаром Юрійовичем вони дружили. Про це свідчить уривок з одного з останніх листів Арсенія Тарковського Назару Тобілевичу (1909 — 2001).

«Дорогой Зоря!

Твое письмо для меня драгоценный подарок. В старости каждое напоминание о детстве, чем дальше, тем дороже. Я всегда любил лето, Соколовские хутора особенно. Тобилевичи — одно из самых моих любимых имен, любимых и почитаемых. Когда мой дед и бабка умерли от холеры (1872), Иван Карпович взял к себе моего отца и растил его до тюрем и ссылки (по народовольческому делу). Затем твой отец Юрий Иванович был очень любим у нас в семье и мною в том числе; когда он приезжал в Елисаветград, он останавливался у нас, у нас и болел в конце своей жизни. На Соколовских хуторах он принимал по своей доброте участие в наших индейских играх.

Арсений Тарковский.

10.02.1981 г.».

У Тетяни Василівни Нікітіної є спогад про спільний похід у театр взимку 1923 чи 1924 року. Дивилися «поки що не заборонену драму» Володимира Винниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь». «Арсений в свои семнадцать лет, — пише Тетяна Василівна, — не сочувствовал Пантере, он был на стороне Белого Медведя, ее мужа. Думал ли тогда Арсений Тарковский, что в его жизни разыграется такая же драма, как и та, которую он только что видел на сцене, что он, как и винниченковский Белый Медведь, увлеченный поэзией, оставит свою жену, сына, дочь и убежит от будничного быта? Найдет ли он потом счастье в жизни, это известно только ему...».

Як уже зазначалося, молодша донька Василя Нікітіна Тетяна (1907 — 1991) закінчила муздрамінститут, вийшла заміж за Миколу Дмитровича Станіславського. Коли театр «Березіль» переїхав з Києва до тодішньої столиці Харкова, слідом за ним перейшли з київського у харківський інститут і соратники Курбаса. Тетяна Нікітіна разом з групою студентів-бунтарів теж зважилася, попри категоричну заборону київського начальства, переїхати в Харків. Їх не бентежив голодний, невлаштований побут, не зупиняли загрози відлучення від навчання. Адже у них вже був свій студентський театр «Брама», вони хотіли грати, творити нове мистецтво — таке ж зухвале, небувале, яке створював їх кумир і виховані ним актори-березільці. У дипломному спектаклі Харківського театрального інституту партнерами Тетяни були в майбутньому найвідоміші українські майстри сцени Ростислав Вербицький і Михайло Покотило. А ставив студентського «Мартина Борулю» молодий режисер, вихованець курбасівської режисерської лабораторії Володимир Скляренко. Чого тільки він там не придумав! Наприклад, свої репліки головний герой не просто вимовляв, а наспівував, використовуючи мелодії популярних українських пісень.

У рік арешту Юрія Василь Нікітін намагався клопотати про сина. Правнук декабриста Анненкова, друг М.Кропивницького та І.Тобілевича, В. Нікітін спробував звернутися за допомогою до свого земляка і однокашника Гната Юри. Як згадувала Тетяна Василівна, Гнат Петрович був дуже люб'язний, але при цьому в допомозі відмовив: «Голубе мій, нiчого не можу зробити, зараз такий час...».

У січні 1944 року було звільнено місто Житомир. І вже в серпні, як писала газета «Радянська Житомирщина», ляльковий театр відкрив сезон програмою, в яку входила антифашистська сатира Є. Сперанського «Як Гітлер чорту душу продав» та дитяча казка «Гусеня». Відроджувала післявоєнний театр ляльок режисер Тетяна Нікітіна-Станіславська. Потім вона стала першим режисером створеного 1945 року Івано-Франківського академічного обласного театру ляльок імені Марійки Підгірянки. Понад піввіку віддала Тетяна Василівна театральній справі. Останні роки свого життя викладала у Житомирському культпросвітучилищі.

Ми щодня ходимо вулицями перших втрат і перших побачень Арсенія Тарковського. Ми намагаємось вивчати його філософські, етичні й поетичні погляди. Вивчаємо його оточення, коло його друзів. Все те, що створювало культурну атмосферу міста, за яким він тужив до кінця своїх днів. Та навряд чи нам дано любити це місто так, як любив його Поет — глибоко, трепетно, щиро.

Давно мои ранние годы прошли
По самому краю,
По самому краю родимой земли,
По скошенной мяте, по синему раю,
И я этот рай навсегда потеряю.

Єлисаветградське коло Арсенія Тарковського

Єлисаветградське коло Арсенія Тарковського

Єлисаветградське коло Арсенія Тарковського

Єлисаветградське коло Арсенія Тарковського

Комментировать

Здесь еще много прекрасных стихов, интересных статей и красивых фотографий!

Створення сайту - kozubenko.net | За підтримки TribesTV и Novostejki

₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪