«За велику нонпарель!»

«За велику нонпарель!»

Якщо зазирнути у трудову книжку, мій журналістський шлях бере початок 1985 року. Тоді у виробничому об’єднанні по сівалках «Червона зірка» видавалася, як тоді казали, «багатотиражка» з однойменною назвою. Редагував газету Віктор Васильович Голубицький – людина без вищої спеціальної освіти, але глибоких професійних знань, які він здобув, гадаю, самотужки, ще на армійській службі.

У ті часи газети друкувалися на лінотипах. Лінотип (від англ. «line of type» — рядок літер) – це така машина, яка складала і відливала з металу суцільні рядки тексту. Так от, Віктор Васильович знав напам'ять практично усі газетні шрифти (а їх було близько двох десятків), лінійки, заставки, відбивки тощо. Макет чотиришпальтової газети він планував і креслив заздалегідь, ще до появи рукописів. Тобто він бачив, де стоятиме і яким за обсягом має бути головний матеріал, де друкуватиметься інформація, де замітки від рабкорів, де і як (горизонтально чи вертикально) розташуються фото. Подібного я більше ніколи в житті не зустрічав.

Кількість працюючих у ВО «Червона зірка» разом з інженерно-технічними робітниками налічувала близько 12000. Окрім сотень передовиків-ударників та одного Героя Соціалістичної Праці Олексія Кошурка участь у виробництві сільгосптехніки брали люди «морально нестійкі» чи «ідейно несвідомі». Для контролю їхніх дій та виховання на принципах «Морального кодексу будівника комунізму» існувала така система як дирекція, профком, партком та комітет комсомолу. Саме їх органом виступала газета «Червона зірка».

Якось влітку (це був уже 1986 рік) члени комітету комсомолу та профкому разом з «Народним контролем» проводили на території заводу рейд по виявленню несунів, пияків та інших порушників МКБК. Віктор Васильович поставив мені завдання зробити репортаж з цього рейду. Таким чином приблизно з 18-ої до 23-ої години довелося ходити усіма цехами, майстернями, закутками, вздовж парканів та стежити біля прохідних.

Матеріал вийшов солідний – і з емоціями, і з цифрами, і з намаганням дати якусь аналітику. Редактор був задоволений, а я вперше відчув щось подібне до професійної гордості.

Газета виходила по п’ятницях. Того ж дня після обіду викликають мене до голови парткому. Юрій Іванович Пухар, не встаючи з-за столу, запропонував присісти на протилежному його боці і, пронизливо глядячи крізь окуляри, почав розпитувати, як проходив рейд, що я особисто бачив і звідки з’явилися такі «вражаючі» цифри. Пояснюю, що було кілька груп, які рухалися за різними маршрутами, що наша група виявила стільки-то порушників, а цифри я підсумував, коли отримав інформацію від очільника другої групи.

— Ви ж комсомолець? Чому ні з ким не порадилися, коли писали матеріал?! Чому, врешті-решт, до мене не зайшли?! – підвищив голос голова парткому, який на той час прирівнювався до першого секретаря райкому партії.

Хотів було відповісти йому, що комсомолець я лише формально, тому що більше року внески не сплачую, та певно спасував перед грізним «босом». І даремно! Все одно трохи згодом був змушений написати заяву «за власним бажанням».

Хоча на дворі вже гуляла «пєрєстройка» з її «гласністю» і «широкою демократією», лінія партії на місцях залишалася непохитною. Тобто не можна було псувати картину, створену її керівними органами у власній уяві та на офіційних паперах, не можна було узагальнювати «окремі негативні випадки» і псувати показники «передового виробництва».

Єдиним серйозним досягненням того часу вважаю статтю «Бригадир», надруковану в обласній газеті «Молодий комунар». Як позаштатний кореспондент я був частим гостем в редакції обласної молодіжки. Мені імпонувала увага старших колег, серед яких були Василь Бондар, Ніна Даниленко, Михайло Шевчук, Анатолій Безтака, Ігор та Зінаїда Куценки. Це був дружний і веселий колектив.

Тоді у коридорі редакції «МК» я вперше побачив величезну, на три погонних метри, стіннівку. Називалася вона дуже дивно: «За велику нонпарель!». Дивно для знавців. Тому що нонпарель – це найдрібніший друкарський шрифт, розмір якого дорівнює 6 пунктів, тобто 2,256 міліметра. Таким чином газетярі не тільки закликали побачити велике у малому і ціле через дрібничку – ця стінгазета була своєрідним полем для розвантаження від офіціозу, ідеологічного пресу та комсомольської лексики. В ній було багато куражу, багато шаржів, малюнків, жартів, каламбурів, віршів, пародій, «макаронізмів», чудернацьких стильових та граматичних помилок, які іноді траплялися на шпальтах «Молодого комунара».

Тут було чому повчитись.

Комментировать

Здесь еще много прекрасных стихов, интересных статей и красивых фотографий!

Створення сайту - kozubenko.net | За підтримки TribesTV и Novostejki

₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪