Виставою «Хазяїн» І. Карпенко-Карого розпочав 43-і «Вересневі самоцвіти», а також новий театральний сезон Кіровоградський академічний обласний український музично-драматичний театр.

Цей вибір, як наголосив на прес-конференції напередодні прем'єри головний режисер театру Євген Курман, був невипадковим. По-перше, пропагувати твори корифеїв — одна з основних позицій репертуарної політики. По-друге, в матеріалі п'єси він знайшов такі ключі, які відкрили її зміст по-новому, і вона зазвучала на сучасний лад. Ці режисерські знахідки яскраво позначилися і у підборі акторів, і в динаміці розвитку сюжету, і в декораціях та костюмах.

Передусім, для багатьох глядачів несподіваним стало те, що зазвичай вікові ролі Терентія Пузиря, Феногена, Зеленського та Ліхтаренка були віддані молодим акторам. Однак Олександр Ярошенко, Олександр Малахатько, Антон Адаменко та Володимир Бідаш, кожен в тій чи іншій мірі, добре справилися зі своїми завданнями. Вони зображували вже не просто тих, кого хазяїн навчив «користь зубами витягать» — це вже нова генерація господарів, їх слуг та підлабузників. Крізь їх образи постійно проступають риси сучасних типажів — хапуг, горлохватів, користолюбців, хабарників, лизоблюдів, а на сцені — не найкращі прикмети нашого часу.

І це вже не удавання, не комедіювання традиційної фабули. Змінився і образ хазяїна, і його манери, і стиль поведінки його оточення, і стосунки в домі Пузиря — все свідчить про те, що в наш світ знову повернулася брудна і «грізна сила». І вона, як і раніше, несе в собі страшну руйнівну ідею, яка водночас є і метод: «Робочий лише там дешевий, де землі немає, де немає за що рук зачепить, де бідність. — Так ви зробіть у Мануйлівці бідність!»

Усі перипетії та повороти сюжету у виставі вибудовані так, щоб глядач зумів побачити, дослідити психологічний механізм перетворення людини в машину для накопичення. Євген Курман усіма сценічними засобами намагається ще більше драматизувати звучання теми «Багатство для багатства», що є метою і девізом життя головного героя Терентія Пузиря. І ми уважно спостерігаємо, як величезні статки перетворюють його на істоту, позбавлену людських почуттів і емоцій, як «хазяйське колесо» чавить усіх довкола, навіть найближчих і найдорожчих людей. В цьому плані заслуженою артисткою України Галиною Романюк майстерно (точними і скупими мазками) зображено долю його напівбожевільної дружини Марії Іванівни.

Іншим центром конфлікту, або антитезою, мала б стати дочка Пузиря Соня. Однак артистка Дар'я Завгородня навіть у парі з актором Валерієм Лупітьком (учитель Калинович) поки що не довели до високої психологічної напруги характери своїх героїв, які не досить переконливо намагаються протипоставити писі, самодурству та ненажерливості Пузиря шляхетність, безкорисливість та доброчесність. На жаль, ці акторські роботи програють на фоні «нерву» заслуженого артиста України Олександра Ярошенка (Терентій Пузир).

Практично усі декорації та костюми акторів у постановці Євгена Курмана мають символічне значення і такі підтексти, що прочитуються миттєво. Це — колесо як «хазяйське колеcо» та «колесо історії», це — хрест як хрест, який людина несе все життя, і як символ віри, покаяння, молитви та перемоги над смертю, це — сходи як спуск в пекло і як символ зусиль та боротьби в душі героя.

Та найбільше вражає халат. Але не той, з буряками і овечками, який так грайливо і спокусливо (на грані фолу) підносить Пузиреві Павлина (артистка Ірина Заіченко). А той, який став алегорією усього його життя. Який водночас символізує і ті степові простори, якими володіє мільйонер Терентій Пузир, і десятки тисяч овець, і тонни цукрових буряків, і сотні тисяч постійних і строкових робітників, і, врешті-решт, всю хворобливу психіку хазяїна-павука.

Неабиякий подив викликала і фінальна сцена вистави, де німець-шахтмейстер Куртц (актор Олексій Дорошев) заганяє усіх (і людей, і тварин) у товарний вагон і зачиняє за ними двері. Як на мене, вона має двозначне трактування. З одного боку, точніше з позицій історичної ретроспективи, це пряма алюзія встановлення в українських степах фашистського «орднунгу», бо придушені й обідрані спочатку пузирями-ліхтаренками, а згодом шаріковими, люди стали покірними, як вівці. З іншого боку, тут проступає алегорія того, як українців заганяють в Євросоюз — «Ето — да-а-а, ето — нє-є-єт». Тобто воно (входження) можливо і необхідне, але ж знову таки — майже та сама покірність.

Проте в обох випадках пересторога одна й та сама: якщо ви самі не дійдете ладу, то прийде хтось інший і наведе (заведе) свій порядок!

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.

Фото Олени Карпенко