Ця репліка могла б стати ключовою для розгляду прем’єрної вистави кропивничан «Украдене щастя» у постановці Олександра Павлютіна.

Черкаський режисер побачив у п’єсі Франка серйозний привід для чергової вдумливої розмови з сучасником засобами театру. У своєму слові перед виставою він зазначив: «Франко один з тих, хто формував і продовжує формувати нашу національну ідею». А також запросив глядачів разом з акторами задатися таким питанням: «А що б я зробив задля власного щастя?».

Таке налаштування підготовлювало певне сприйняття постанови як багатовимірної психологічної драми та настроювало на розкодовування дуже «суттєвих важливих буттєвих моментів для українського народу» за словами головного режисера театру Євгена Курмана.

Ключ для такого розкодування було запропоновано вже на початку вистави. Ним стала хореографічна композиція, через яку заздалегідь прочитувалася трагічна розв’язка у вічному двобої добра і зла, кохання та ненависті. Одразу зазначу: такий прийом образно-асоціативних ремарок неодноразово використовувався впродовж вистави.

Безумовно, театр – це мистецький простір, це процес постійного пошуку нових художніх форм і засобів передачі тих ключових повідомлень, що закладені автором у будь-який твір. Безумовно, класика завжди актуальна і завжди в ній знайдуться мотиви, співзвучні з сьогоденням. Намагання визначити їх простежується і в прем’єрній постановці кропивничан. Та, на жаль, не настільки вдало, щоб можна було говорити про складні й промовисті акторські роботи, зав’язані на тонкощах психологічних станів, на боротьбі діалектично протилежних сил в кожному з героїв.

Не претендуючи на істину в останній інстанції, висловлю лише своє враження: в павлютінській версії «Украденого щастя» форма переважає над змістом. Як на мене, осучаснення п’єси пройшло лише в плані мінімізації тексту і декорацій, їх заступали доволі вдалі хореографічні символи й композиції. Так, ми розуміємо, що мовою пластики тіла можна розповісти й пояснити деякі речі, але ж… «Спочатку було слово». Слово, яке формує не лише зоровий образ. Слово, яке формує душу, бентежить її, очищає і просвітлює.

На жаль, не можу приєднатися до захватів Тетяни Колісник, яка у відгуку на виставу для «Першої електронної» написала таке: «Дійство п’єси не обмежилося лише закуліссям та сценою – актори то тут, то там виринали з глядацької зали. При бажанні можна було торкнутися до їхніх клейонкових елементів одягу, до дрібниць роздивитися макіяж і зморшки емоцій, підняти хустинку, що ненароком випала». Для мене більш суттєвим є не візуальне «ворожіння», не «зморшки емоцій», не обігрування елементів декорації і навіть не присутність акторів у глядацькій залі, а наявність внутрішнього психологічного конфлікту, уміння оголити його з такою переконливою силою, аби публіка повірила й перейнялася ним. Можливо, ключовою в цьому сенсі мала б стати репліка Михайла «Бог нашої муки не потребує», а від неї будувалися б вектори гри акторів, втілення ними того (скоріше гоголівського, ніж франківського) конфлікту між матерією і духом, ницим і сакральним?

Колись, за радянських часів, літературні критики писали: «В трагічній долі однієї селянської родини драматург талановито розкрив ті вкрай важкі соціальні і побутові обставини, в яких перебувало селянство західних українських земель під владою Австро-Угорської монархії. Такі страхітливі умови життя селянства Франко назвав «галицьким пеклом». Жертвами боротьби за землю, врешті-решт, стали і герої «Украденого щастя». Так, режисерське бачення Олександра Павлютіна вже не ґрунтується на такому «соціологізаторському» підході, але йому все ж важко було відірватися від «суворого реалізму», змальованого соціалістом Франком. Він начебто став на шлях, відкритий режисером Федором Стригуном, котрий збагнув, «що ця річ також про те, як не можна руйнувати гармонію стосунків між людьми», але не пройшов його до кінця. Чи не тому його сценічна версія вибудувана більше по горизонталі, ніж по вертикалі? Чи не тому образи Михайла, Анни, Миколи, представлені Олександром Ярошенком, Олесею Бушмакіною та Євгеном Скрипником, виглядають дещо спрощено?

Звичайно, важко передати ті внутрішні боріння, якими наповнені зболені душі франківських героїв, той злам, який відбувається в них. Дуже побіжно цей суперечливий процес представлено в поведінці Анни. На жаль, з постанови випав монолог вельми важливий для розкриття її образу: «А може, більше боялася його, ніж любила. У, сила у нього! Вола за роги хопить та й на землю кине. Господи, таких, як мій, то йому ніщо двох у одну жменю. Самим поглядом, здається, наскрізь тебе прошибає, мов розпаленим дротом. Ох, та й боюсь я його тепер! Боюсь, як найтяжчого ворога!». На відміну від цього показано, що сценічна Анна якось швидко переступає через заповіді Божі, порушуючи обітницю чоловікові. Хоча, можливо, саме такий стиль поведінки і характеризує сучасну мораль, точніше її майже повну відсутність.

У цій виставі на кропивницькій сцені домінує образ жандарма Михайла Гурмана. (Певно, це теж режисерський хід Олександра Павлютіна.) Домінує, тому що втілює собою грубу і підступну силу, яка нині володарює у світі. Як на мене, він вийшов однозначно агресивним, руйнівником і мучителем. Проте хотілося відчути і побачити, що в душі Михайла до останньої хвилини жевріла іскра людяності, як це подавав у своєму творі Франко. Якщо він виголосив «Бог нашої муки не потребує», вочевидь мав якісь душевні муки.

Гадаю, нас поки що не накрив основний психологічний шар вистави, аби замислитись, що нас руйнує зсередини: присутність диявола чи відсутність Бога? Чи може бути щастя справжнім щастям, якщо воно вкрадене?

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.

Фото: Кіровоградський академічний обласний український музично-драматичний театр ім. М. Л. Кропивницького