21 травня в газеті «Народне слово» була надрукована маленька замітка без підпису з гучною назвою «Ця книга має стати настільною для кожного українця». В ній йшлося про презентацію в ОУНБ імені Д.Чижевського 13 травня письменниками В.Шовкошитним та Г.Клочеком твору Є.Маланюка «Малоросійство».

Там зокрема, зі слів Шовкошитного, наголошувалося, що «бездоганну передмову до видання написав доктор філологічних наук, професор... Григорій Клочек». І далі: «На думку багатьох авторитетних людей (хотілося б знати прізвища цього „пулу“ — авт.), ця книжка, котра пояснює основні наші національно-державницькі проблеми і вказує на шляхи їх вирішення, має бути настільною для кожного українця».

Пропонуємо разом проаналізувати, наскільки висловлені ними думки, висновки та поради глибокі, точні й доцільні, а паралельно — чи можна вважати есей Маланюка панацеєю від усіх бід для сучасного пересічного українця.

Довіряйте тільки професіоналам, або Не в свої ґринджоли не сідай

(«Негеометр та не увійде!»)

По-перше, піднімаючи на щит твір понад піввікової давності, обидва просвітники апріорі виключають себе з контингенту «малоросійства», хоча за багатьма ознаками є породженням того феномену, котрий Маланюк назвав «протеїзмом українця», а Лосєв «універсальним оборотництвом». Хіба автори проекту (Орел, Клочек, Шовкошитний) не вийшли зі «скомсомолізованного» (слово Маланюка) покоління?..

Як визначає сам Маланюк, «у нас малоросійство було завжди хворобою не лише півінтелігентською, але — й передовсім — інтелігентською, отже, поражало верству, що мала виконувати роль мозкового центру нації». Ця думка підказує, що ані сам автор, ані пани Клочек з Шовкошитним не уникнули цієї хвороби. (Про те ж свідчать як обидва тексти, так і виступ останнього на презентації в бібліотеці ім. Чижевського.) І ось як на цю тему висловився справжній експерт, голова громадської організації «Інститут суспільних ініціатив», юрист Тарас Альберда: «Малоросіяни демонструють ситуативно або більшу політичну і культурну „російськість“, ніж етнічно визначені представники народу, або (насамперед у періоди піднесень власне української культури) демонстративну, показну, „героїчно-страденницьку“ українськість». Аналогія цілком зрозуміла.

По-друге, пан професор, працюючи над передмовою до «Малоросійства», виявив не притаманну йому нескромність: стаття Клочека сягає з 3 по 27 сторінку, стаття Маланюка — лише з 28 по 47. «Один — нуль» на користь нашого сучасника, який, хоч і перевершив Маланюка кількісно, але тотожний йому якісно. До того ж в передмові виразно відчувається менторський тон старшого брата, що плескає меншого по плечу. Виникає питання: якщо Григорій Клочек спочатку проголошує Євгена Маланюка «генієм», а потім підправляє того і доповнює, хто ж тоді пан Клочек?

Найбільш показовий приклад маємо на стор. 26. Літературознавець зазначає, що Маланюк виводить «три умови ізживання малоросійства». Та невдоволений цим уточнює: «До цієї тріади умов все-таки потрібно додати ще одну: ідейний порив». Що ж таке «ідейний порив» — метафора чи дефініція? На жаль, пан професор тезауруса не надає. Можливо, дається взнаки архетиповий «марксизм-ленінізм», котрий нині мімікрує в новий «ізм»? Ось такий собі розвиток недорозвинутого недосконалим (йдеться про методологію, точніше, про її відсутність і в передмові, і в першоджерелі).

Отже, по-третє. Будь-який науковець, вдаючись до критики, проголошує, в якій, визначеній ним «системі координат», вона буде відбуватися. Тобто на яких методологічних засадах буде здійснюватися цей процес. Надалі критик здійснює свою діяльність послідовно, не відступаючи від проголошених принципів. Передмова ж демонструє, що пан Клочек чомусь уникає методологічної проблематики. Як і його попередник. Проілюструємо цитатою зі стор. 8: «Автор, інтегруючи... історичні, націософські, етнологічні, етнопсихологічні та культурологічні підходи, визначив основну проблему української нації...». Тут пан професор, сам того не розуміючи, визнає еклектизм Маланюка, але не бачить в цьому проблеми. Але ж загальновідомо, що еклектизм — це завжди «мішанина мух з котлетами», яка неминуче закінчується нігілізмом. Подібний посил, на нашу думку, дезорієнтує читача, бо навіщо тоді читати йому чиюсь світоглядну компіляцію та суб’єктивістський сумбур? Щоб переконатися у сумнівності того, що подається як одкровення?

Наскільки відомо, викладач вишу (навіть маститий професор) має право читати предмети тільки згідно з кваліфікацією. Чи наразі пану Філологу дозволили б викладати політологію, соціологію, історію, психологію, культурологію тощо? Певно, ні. Але ж ми бачимо, що просуваючись вздовж тексту «Малоросійство», він зайшов не на свою територію. В цій роботі, на жаль, доктор філології не зустрівся з доктором філософії.

По-четверте: малоросійство, виходячи з констатацій пана Григорія, долається в нас спонтанно; ніякої системи «ізживання» його немає. Це відомо усім практикам, перш за все, у так званій «системі освіти», де нині «старомалоросійці» відтворюють собі подібних «младомалоросійців». То будемо сподіватися на майбутнє диво, коли критична маса самородків-пасіонаріїв здолає проблему.

По-п’яте. Про яку «Духовну Суверенність» (стор. 23) йде мова? Для науковця це — пусте словосполучення, якщо воно не містить метафізичного ядра. А воно його таки не містить (див. ст. 35 Конституції України).

Далі. На стор. 24-25 автор передмови викриває антиукраїнську політику каналу «Інтер». Гніваючись з приводу новорічного російського телешоу, він вказує, що «поява на українському телеканалі цього шоу є справою абсолютно абсурдною». Натомість, пан Критик жалкує, що не показали «своєї» розважальної програми!? Стоп! Які розваги, коли йде війна? Бенкет під час чуми? А чому не викриваються прояви малоросійства не решті каналів ТБ, які повсякчас вилізають, то з-під похабної реклами, то з-під тенденційних новин, то з нескінченних гегів. Короткозорість? Неприховане фарисейство!

З віщувань пана професора напрошується висновок, що єдиний правильний шлях — замінити «малоросійство» на «малоєвропейство»? Начебто альтернатива. Проте у цьому випадку нас чекає вічне повернення у «комплекс меншовартості» окраїнного мешканця.

До речі, у невикористаний методологічний потенціал можна б було долучити і твір М.Старицького «За двома зайцями». Не випадково ж Голохвастов потрапив на обкладинку репрезентованого видання. Та ще й на фоні карти нашої області! Вона, що, розплідник «малоросійства»? Прикро, образливо, несправедливо. Особливо з огляду на те, що саме зараз в нашій поліетнічній державі формується єдина політична нація.

А про яку «націю» ви нам тлумачите, пане Григорію: про етнічну чи політичну? Це суттєва визначеність, бо розбудова етнічно-національної держави (з національністю у паспортах) у контексті євроінтеграції — це запізнення років на 200-300 і миттєва дискримінація чисельних нетитульних нацменшин у нашій поліетнічній державі. З іншого боку, побудова ж суто політично-національної держави (без національності у паспортах) зводить нанівець будь-які націоналістичні сподівання, розчиняючи їх у глобалізаційному наступі...

Тепер трохи за текстом першоджерела.

Євген Маланюк зазначає, що малоросійство «не могло обмежуватися українським лише світом» (стор.28). Якщо це інтуїція (відповідної освіти Маланюк не мав), то вона цілком відповідає концептам сучасної етносоціології.

Євген Маланюк вживає і термін «гляйшальтування» (вирівнювання), говорячи про «наднаціональний тип громадянина». І це не суперечить сучасній етносоціології, яка свідчить, що на переході від «етноцентризму» до «егоцентризму», коли формується «держава-нація», етнічна нація перетворюється на політичну. І всі автоматично «вирівнюються» як громадяни у правах і перед законом. Це — закономірність. Негативна — у системі координат традиціоналізму і позитивна — з точки зору послідовного лібералізму чи прогресизму.

На жаль, Маланюк методологічно не ідентифікувався. Отже, непрямий осуд цього процесу свідчить про тяжіння Євгена Филимоновича до традиціоналізму, який є непримиримим ворогом лібералізму. А що робити нам? Ми ж будуємо саме ліберально-демократичну державу і йдемо у ліберальну Європу (не кажучи вже про Америку). Тобто, якщо репрезентована книга не просто настільна для українців, а своєрідна програма наших дій, то згідно з цим дороговказом чи бачити нам «європ», і чи ті «європи» з огидою не відцураються від нас?

Новітня етнічна соціологія не дивується, що на етапі державотворення тих націй, які «запізнилися», виникає певна реанімація етнонаціоналізму, але ліберальне суспільство сприймає його несерйозно (як своєрідне «воскресіння мерців») і поміщає у так звані «етно-парки» (у нас це — «козацькі розваги» для туристів; у китайців — шаолінські монахи, на Філіпінах — хірурги-хілери, у Гімалаях — йоги на цвяхах).

Маланюк критикує нас як малоросів, але не вводить — на противагу — «нормативну людину»: ні вітчизняну («як козак», «як старець», «як Кобзар», «як мандрівний дячок» тощо), ні іноземну («як корсар», «як піонер», «як супермен» тощо), не пропонує навіть нікого з літературних персонажів! В якому ж напрямі нам долати малоросійство, до якого гуманістичного нормативу прагнути, стати «як хто»? Тиша... І від Поета, і від його Критика. Проте кожне суспільство на кожному історичному етапі має «нормативну людину»! Наприклад, у середні віки — це монах, у новий час — підприємець. А хто у нас?..

Отже, говорячи про «імперську людину», Маланюк помиляється (якщо критикувати його з точки зору послідовного лібералізму), вважаючи її виникнення не закономірністю, а «масово-механічним виробом». Помилка явно проступає у такій цитаті: «державна машина в практиці механічно нагинала старі національні організми під етнічний рівень московської маси» (стор. 29). Бо, погодься, «московська маса» — це доволі поліетнічне явище (німецько-єврейсько-чухонсько-слов’янсько-татарське). Про якого «малороса» чи «малогрузина» у СРСР Маланюк веде мову, якщо там були Ленін, Сталін, Берія, Хрущов, Брєжнєв?..

Далі. Якщо малоросійство — «хвороба без державності» (на думку А.Липинського, яку повторює Маланюк), то, керуючись логікою, з державністю начебто ця хвороба повинна зникнути? Чому ж не зникає? Певно, зараз у нас новий штам малоросійства — «хвороба з державністю»? Можливо Маланюк і хороший лікар (в його риториці постійно фігурує слово «хвороба»), щоправда, з першого погляду, вузькоспеціалізований — лише діагностик. Через Клочека-Шовкошитного він встановив діагноз нашої хвороби, але шляхи лікування не визначив. Як же будемо виганяти «глистів» — не проінструктував!

Актуальна цитата з Маланюка: «В малоросійстві... рефлекси пригасають і слабнуть, часом аж до повного їх занику. В такім стані сама-но праця інтелекту не помагає, бо буде завжди спізнена» (стор.34). От і рахуйте: видання «Малоросійства» а priori спізнилося.

Попри все «рецептура» у Маланюка з’являється на стор. 40. При цьому «дешевої» він давати не хоче, а іншої так і не дав. Головний «рецепт» Маланюка — «Творення Духовної Суверенності». Що це за медіумний абстракт? Де його алхімічний супровід? Тут же поруч нестиковка з попереднім висновком: «Наше-бо знання на має носити характеру абстрактного...» (стор.41).

За стилем цей твір, на наш погляд, можна віднести до «еклектично-вульгарного традиціоналізму». От із жанром — складніше. На наукову статтю не тягне; як есе — занадто нудне, суцільний негатив. Це, швидше, елаборат («трактат», слово Маланюка). Але явно не філософський, мабуть через чиюсь «малу освіту» (словосполучення Маланюка). Ймовірно, це — твір-роздум, твір-констатація, твір-викриття, але ж і твір-безвихідь!

Ще декілька моментів. Націоналізм Маланюка — сумбурний і поверхневий. Ні системи, ні програми. На тутешній «Майн Кампф» — не тягне... «Титульний націоналізм» настільки млявий і субтильний, що пересічний українець (тобто малоросієць) не розгледить, поки всевидющий просвітянин (постмалоросієць) не натовкмачить його у те, чого там, хоч і нема, але є.

В свою чергу зазначимо, що проблеми, які підняв Маланюк мають ретельне наукове опрацювання: і до, і водночас, і опісля нього!

Те явище, яке Маланюк назвав «малоросійством», вже постає як суперечність у диспуті славянофілів із західниками; Достоєвський кристалізував цю девіацію в образі Смердякова; Освальд Шпенглер позначив цю химеру, як «псевдоморфоз», а інші сучасні науковці — як «археомодерн».

Багато чого з цього ж приводу знаходимо у Карла Густава Юнга (сучасника Маланюка), у «глибинного соціолога» Жільбера Дюрана, у його теорії «драматичного ноктюрну», з якої проступає щось дуже схоже на «малоросійство». Про це ж говорять і С.Вишинський у роботі «Парадигма археомодерну в перспективі інтегрального традиціоналізму», і А.Савченко у статті «Архаїзація пост модернової культури й формування основ нового бачення світу» та інші сучасні науковці.

І наостанок рецепт від нас: «Довіряйте тільки професіоналам», а не емігрантському плаксивому «індульгіюванню» (за Кастанедою букв. «саможалю») чи ноу-хау постчервоної професури у вигляді «філологічної політології», або «політичної філології»?! Ми переконані, що вище обговорена книга — це така собі «літературна русалка», яка не метає ні теоретичної, ні практичної, ні естетичної ікри і не викликає ані поруху в бік читацької ерекції.

Павло ЧОРНИЙ (історик та суспільствознавець),

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ (філолог).

P.S. Наголошуємо, що детонатором нашої публікації стали виступи на презентації книги Євгена Маланюка, в яких, відверто, червоне мішалося з зеленим у однозначний ідеологічний купаж. За умов витонченої метафізичної війни, яка розгорнулася довкола і всередині України, ми не можемо не реагувати на будь-яку маніпуляцію свідомістю молоді, яка змушена «заглядати у рота метрам від науки і літератури».

Ми однозначно не погоджуємося на приниження «ярликом тотального малоросійства». Навіть «авторитетним голосом з минулого». Ми й проти того совкового прошарку, який свої колишні партбілети огортає біометричними обкладинками, чверть століття зафарбовуючи кумач кольорами неба і жита.

Слава Україні: Україні без трансформерів усіх модифікацій! Без настільної книги, яка закомплексовує.

Фото: Світлана Томашевська і Валерій Лебідь