«Джура»: чи варто гратися у патріотів?

«Джура»: чи варто гратися у патріотів?

Ми знову торкаємося топ-теми освітнього простору, а саме військово-патріотичного виховання, продовжуючи серію розмов з місцевими аналітиками, які не тільки утворили робочу групу, що займається цією проблематикою, але вже мають відповідні теоретичні та практичні напрацювання.

Сьогодні нашими співрозмовниками будуть Роман Любарський – громадський активіст, літератор, краєзнавець і журналіст та вже відомий вам Павло Чорний – офіційний уповноважений ветеранських організацій області з питань військової педагогіки та завідувач відділу військово-патріотичного виховання КЗ СЮТ. Вони разом з колегами відстоюють послідовну лібералізацію вітчизняної освіти.

Мова піде про сучасний педагогічний бренд «Сокіл» («Джура»). Мета – розібратися, як і у що пропонує державна освіта гратися нашим школярам заради їх патріотичного вишколу та налаштування.

– Пане Романе, ви чи не найпершим порушили цю тему на шпальтах нашої газети та в Інтернеті, поставивши під сумнів доцільність подібного «ігрового методу» виховання юних патріотів. Тож вам і слово.

— Дійсно, останніми роками, перебуваючи по роботі та з власного інтересу на різних зібраннях, акціях і заходах патріотичного змісту, я помітив один паросток, який сягає коріннями у піонерсько-комсомольську давнину, щоправда, нині закамуфльований вишиванкою і козацькими шароварами. Кажу про гру «Сокіл (Джура)», яка наразі проголошена чи не єдиним безальтернативним засобом патріотичного виховання підлітків. Я не проти «ігрового методу». Я проти багатьох невідповідностей цієї гри як до сучасних реалій, так і до норм Конституції.

Знайомство з історією гри виявило доволі цікаві речі. Наприклад те, що вона почала офіційно запроваджуватися у навчальні заклади України не зараз, а ще 2003 року в епоху «кучмізму», в її основу був покладений досвід організації військово-патріотичного виховання учнівської молоді засобами совкових дитячо-юнацьких ігор «Зірниця» та «Орлятко», ареалом розповсюдження гри стали переважно центральні області країни, а свого апогею гра досягла саме під егідою Януковича-Табачника.

Тепер гіпотетично припустимо, що ті потенційні патріоти – перші «гравці у всеукраїнську “Джуру”», що за десять-дванадцять років подорослішали, – у 2014-му опинилися по різні боки барикад Майдану, по обидва бруствери Перекопу і з двох сторін фронту АТО! Чи це не достатній привід люструвати цю гру й поставити на ній хрест?

«Джура»: чи варто гратися у патріотів?

– Павло Георгійовичу, ваші думки з цього приводу?

Павло Чорний: – Однозначно поділяю позицію пана Романа. «Джура» – це явний анахронізм, перефарбований жовто-блакитним по червоному. Понад десять років пострадянські педакадеміки шукали якийсь виховний ексклюзив, крутили-вертіли, але знову-таки винайшли велосипед, причепивши нову вивіску на тоталітарний мотлох. Аргументів для подібної заяви вдосталь. І теоретичних, і організаційних, і практичних.

Насамперед теорія цієї гри вичерпно представлена в численних листах, наказах, положеннях, рекомендаціях, статтях, монографіях та методичних посібниках – переважно дореволюційних.

Знову-таки звернемо увагу на те, що «Джура» пережила і Майдан, і Революцію Гідності, і анексію Криму, і початок АТО. І знову видибала. Ніхто не засумнівався в її необхідності, доцільності та ефективності. Ніхто не запропонував відмови чи альтернативи. Нашим науковцям, як завжди, зручніше бігти з гори. Все одно суспільству зараз не до цього: воює, бідує, ховається від інспекторів комунальних служб. Яка там «Джура»? Тож під шумок маємо листа МОН України від 17.02.2015 р. № 1/9 – 78 «Про організацію» гри та Додаток до нього, що підтверджує факт непотоплюваності цього «Титаніку». З міністерського документа встановлюємо, що «Джура» є важливою складовою системи патріотичного виховання, яка формується в українському суспільстві. Тобто системи ще немає, а «Джура» вже важлива частина цієї відсутності. З цього приводу напрошується аналогія з сучасної філософії, де існує поняття симулякру – образу без оригіналу. Надалі по тексту виявляємо низку архаїзмів, вибудувану навколо «козацької тематики». Але ж кваліфікованим і критично мислячим фахівцям відомо, який сумнів викликають, перш за все, засади так званої козацької педагогіки. Прошу, назвіть хоч одного видатного народного козацького педагога, який створив авторську систему виховання. В свою чергу на міфах, байках і легендах далеко не заїдеш, а в казки вірять лише діти…

Роман Любарський: – Саме тут доречно розібрати символізм «Джури», бо все у наш ринковий час починається з вітрини. Почнемо з емблеми. Я вже не кажу про схожість композиції «голова козака з перехрещеними шаблею і булавою під нею» на «Веселого Роджера з зачіскою фюрера», а зосереджусь на введенні у джурівський логотип червоного хреста (хай навіть козацького, але швидше масонського), присутність якого у багатоконфесійному суспільстві принаймні некоректна, та ще й неконституційна (див. ст. 35 КУ).

За Конституцією в Україні немає ні титульної нації, ні державної релігії. Тож розповсюдження на дитячий загал суто «козацького» і «християнського» одразу відсікає від участі у грі дітей з нехристиянських і не етнічно українських сімей. Чому б у такому разі не запропонувати, наприклад, Мустафі Найєму гру «Юний аскер», а Володимиру Гройсману – «Незламний макавей»?

Сама назва гри теж непокоїть. Слово «джура» несе в собі певну принизливу індо-арійську етимологію, походячи від санскритського «шудра», що буквально означає «слуга», «представник найнижчої четвертої касти, не здатної до вивчення ведичних книг, військової служби та кваліфікованого ремесла й торгівлі».

Підкріплю свої міркування цитатами з методичного посібника «Всеукраїнська дитячо-юнацька військово-патріотична гра «Сокіл» («Джура»)», 2013 року видання, автор Г.А.Коломоєць та інші, де вказується, що «в Україні джурами завжди називали, як про це записано в Малій енциклопедії Українського козацтва, молодих вихованців, зброєносців і помічників досвідченого козака... У перших воєнних походах патрон-вихователь пильно опікувався своїм джурою, доки той не набуде певного досвіду і не стане повноцінним козаком. У свою чергу джура мав усіляко дбати про свого наставника і беззаперечно виконувати всі його накази, демонструючи при цьом ушвидкість, дотепність та кмітливість».

Павло Чорний: – Мені це дуже нагадало параметри радянської армійської дідівщини. Я б не хотів, щоб мою дитину муштрував якийсь «патрон», щоб дитина виховувалася як Санчо Панса, тобто слуга (навіть козака). Нам сьогодні треба виховувати не чиїхось лакеїв, а слуг народу. Діти повинні бути волелюбними, а не чиїмись кмітливими холуями. До того ж, я не уявляю, щоб у цивілізованих суспільствах існували аналоги української «гри у прислугу». Невже в Японії граються в юних служок самураїв, в Туреччині – в молодих денщиків яничарів,  у Швеції – у малих «куди пошлють» вікінгів? На мій погляд, епоха піонерських організацій, гітлерюгенду,  хунвейбінів та армійських «духів» вже безповоротна.

До того ж гра «Сокіл» («Джура») має доволі цікаве гасло: «Душу – Богові! Життя – Україні! Честь – собі!» Що дуже нагадує гасло офіцерів-білогвардійців: «Жизнь – Отечеству, честь – никому!». Про якого абстрактного Бога тут йде мова? Якому Богові пропонується тут нашим діточкам «віддати душу»? Крім того, вкотре нагадаю, що відповідно до 35 статті Конституції нашої багатоконфесійної країни школа відділена від церкви. Тож про яку «душу» тут йдеться, якщо це не наукове, а теологічне поняття? І про яку «честь», якщо державна освіта не має нормативної етики, а значить й однозначного смислового навантаження цього морального поняття. Що маємо виховувати при такій дезорієнтації?

Роман Любарський: – Повернімося до теорії. Хочу вказати на один суперечливий момент з «Рекомендацій до організації…», доданих до вищезгаданого листа МОНУ. Він достатньо показовий, щоб не ворушити увесь джурівський навчально-методичний пакет. У розділі «Організація гри «Джура»» маємо таке: «Участь дітей та учнівської молоді у грі є добровільною», але – читаємо далі – при цьому «Рішення про долучення навчального закладу до гри приймається на засіданні педагогічної ради». Ось така собі «примусова добровільність».

Павло Чорний: – Хочу перевести розмову в більш стислий формат. Тож зведу засадничі вади усіх гібридних документів «Джури» до такого переліку: 1) мета гри чітко не окреслена; 2) критерії ефективності – не прописані; 3) нормативні характеристики патріота не ідентифіковані; 4) методологія не визначена; 5) моральні та історичні нормативи не задані; 6) мають місце порушення секуляризації (наприклад, «відзначення Покрови Пресвятої Богородиці» всупереч Конституції). Таким чином панацея «козацького народного виховання» для людини ХХІ століття є сумнівною та неприйнятною. Не вірите – вчитуйтесь, перевіряйте, не погоджуйтесь, дискутуйте…

«Джура»: чи варто гратися у патріотів?

– Але що ж тоді замість «Джури»?

Роман Любарський: – Краще ніяк, ніж абияк! Ми не припиняємо повторювати: якщо Україна долучається до Заходу, треба придивитися, а як оце там. Яка у них «лудоманія»? Та нічого подібного не знаходимо! Діти західного модернізованого інформаційного суспільства не гасають по кручам з дерев’яними автоматами, а сидять за комп’ютерами. Так, у США на замовлення Міністерства оборони розроблені спеціальні ігри-шутери, за допомогою яких підлітки набувають військового досвіду і патріотизму (бо Америка в цих іграх завжди виконує місію добра), не відриваючись від монітора, бо сучасна війна – на 90 відсотків ведеться саме дистанційно. І в це вкладаються мільйони коштів. Якщо б в американській школі або десь на природі вчитель нагодував би учня саморобною кашею, на бідолаху б чекав неминучий позов до суду.

Павло Чорний: – Раз Роман заговорив про «ігрові реалії», то хочу поділитися враженнями від регіонального семінару з питань патріотичного виховання, який пройшов у Кіровограді 3 жовтня 2015 року. Тоді я про «Джуру» майже нічого не знав і мені було цікаво вислухати професіонала найвищого рівня О.С. Бондарчука – завідувача відділу патріотичного виховання Українського державного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді. Щоб мене не звинуватили у тролінгу високого гостя, наведу дослівно деякі тези його виступу. Олег Степанович зазначив, що основні принципи гри «Джура» це: «Діти граються в українців», «Діти граються в українських героїв», «Діти граються в громадян України»… Висновки за вами. Вчимо у грі чи вчимо гратися – вирішувати вам.

– А як же «Джура» впроваджується в нашому регіоні?

Роман Любарський: – Маємо поки що несистематизовану інформацію, бо ні за офіційний громадський моніторинг, ні за справжнє журналістське розслідування ще не бралися. Але у місті – усе на виду: багато знайомих педагогів, мляві заходи, інформаційні сплески. Павло Чорний: — Отже, відповідально можемо заявити, що у місті й області досі не зустріли компетентних спеціалістів з гри «Сокіл» («Джура»)», навколо якої створені вкрай пунктирні структури, а на формальні посади призначені непевні особи. А добровільної масовості діти не виявляють. Кінців немає: що робити? за що відповідати? кому підпорядковуватися й чим звітувати? А те, що бачимо, робиться переважно на рівні шелестіння паперу…

Бесіду вела Лариса ГУРІНА.

Фото: Олександр ГЕРАСИМЧУК (gre4ka.info)

Один коммент. к записи ««Джура»: чи варто гратися у патріотів?»

  1. ОйнеFM сказав:

    С праздником! Хорошего ностроения и интересных статей!!

Комментировать

Здесь еще много прекрасных стихов, интересных статей и красивых фотографий!

Створення сайту - kozubenko.net | За підтримки TribesTV и Novostejki

₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪