Вихідець із маленького села з двома освітами. Автор текстів, у якого немає часу читати ще когось. Поціновувач соковитої лексики, який вчить, що матюкатись не можна. Безтурботний веселун з чіткою громадянською позицією. Зрештою, молодий хлопець в образі колоритного дідугана. Це все — Дзідзьо, справжнє ім’я якого ви дізнаєтеся саме з цього інтерв’ю.

— Розкажіть трохи про себе? Чи виступаєте з концертами на малій батьківщині?

— Я з маленького села на Львівщині, до обласного центру далеко, погані дороги. Колись там збудували клуби, але на концерти туди ніхто не приїжджає: мало місця, та й організатор не може вирішити всі проблеми, пов’язані з концертом. У своєму селі я напевно організую такий концерт, Лямур у себе організує і Юлік у себе. Це дуже гарна можливість виступити для людей.

— Як вам наша публіка?

— У вас люди дуже щирі, дружні, хочуть всіх нас побачити, поспілкуватися. Треба дякувати тим, хто організовують такі концерти в маленьких містах і селах.

— Чим ви керуєтеся у своїй роботі?

— Я керуюся успіхом. А успіх це коли люди сміються, коли послухавши гарні пісні, йдуть додому і кажуть «О, Дзідзьо так підняв настрій!», для мене це основне. Я тим живу. Коли пишу пісні, я переживаю, тисячу разів над ними плачу, тисячу разів над ними сміюся, щоб повністю передати вам ті емоції, які хочу туди закласти.

— Над чим зараз працюєте?

— Дзідзьо знімається зараз у повнометражному фільмі, де буде така трошки повчальна пісня. А ще запишемо пісню і кліп «108. Пишна, молода»: «Сто вісім кілограмів мала. Від тебе плакала вага. Люблю тебе, моя кохана...».

— В ній так само звучатиме надсянський говір чи то суржик, чи у вас вже намітився перехід до літературної мови?

— Помаленьку всі ми маємо рости, спілкуватися гарною чистою українською мовою. Дивіться, що таке надсянський, або західноукраїнський говір? Це вулична мова, якою спілкуються люди. Проста мова... Відтак є ще Інтернет-мова. Де все скорочено, ніхто довго не пише. Ніхто не думає, де кому ставити чи дефіс. Основне — це ідея і зміст. А ще — швидкість. Але під цю швидкість ми маємо вхоплювати, як правильно розмовляти українською. Дзідзьо буде вчити... Не можна стояти на одному місці. Не можна бути вічно селюком. Хоча селюк — це не є образа. Село українське — це є великий дарунок. Це природа, це традиції. І не треба того стидатися...

— Перепрошую, хто ви за освітою?

— Я маю дві освіти. Диригентську — музичне училище імені Люткевича. Ще — естрадний вокал в університеті.

— Що ви можете згадати про Андрія Кузьменка?

— Він зробив дуже багато на початку групи. Він у нас повірив. Коли я йому показав старі фотографії у стилі «Дзідзьо», те дуже сподобалося Андрієві. Тоді він запитав, а чи може Дзідзьо якусь історію розказати. Тоді я розповів історію... не для дітей, якою я жартував, коли ще був у групі «Друзі». Йому сподобалося. Тоді ми почали працювати. Проте чомусь, про те ніхто не говорить, «Дзідзьо» закрили, а з’явилась група «Sex Shop Boys», де ми написали пісню «Я те кохам». Але ніхто не вірив... Як можна вірити в людину, яка вийшла з села. І на той час це не було модно. Але я дивився на себе у дзеркало і плакав: я не є «сексшопбой», я не є спортсмен, не якась там сексуальна людина, я на то не б’ю. Я лише переказую отим усім свої переживання і свої відчуття, які мав у дитинстві в селі. Отак!

Отже Андрій зробив багато гарного на початку, але потім, коли ми поговорили, він сказав: «Дзідзьо, займайся своїми справами сам. У тебе є інакше бачення, у мене — своє. Ми пожали один одному руки, і Дзідзьо у 2012-у році став працювати сам.

— Як ви ставитеся до текстів Подерев’янського?

— Я його дуже мало слухав. Але, думаю, прийде ще час. У мене взагалі немає часу слухати когось. Думаю, і Бетховен Моцарта дуже мало слухав. Люди, які пишуть, не мають часу вчитися. Вони вчаться на своїх помилках, а більшість часу працюють. І в тій праці вони помиляються, переживають успіх, подеколи навіть поразку. Яка є теж важливою для подальшого руху.

— Проте, як на мене, ви наче відбрунькувалися від його текстів. Тому що і там є табуйована лексика, і сільський гумор, і буфонада, і гротеск. Якщо ні, то звідки береться творчість Дзідзьо?

— Ні, чесно, я його не слухав. Але коли ми заходимо, наприклад, у магазин, послухайте, що люди у чергах кажуть. Та ви після цього напишете такі пісні, такі тексти, що просто собі не уявляєте. Треба лише навчитися слухати. Дослуховуйтесь, люди усе підказують. Я найбільше відпочиваю і набираюся енергії тільки тоді, коли слухаю людей. Вони і матюкаються, вони і говорять правильно, вони і сваряться, вони скупі, вони і щедрі. Все це об’єднується у творчості.

— То все ж як ви ставитеся до брудних слів?

— Матюкатися не можна. Ви знаєте: «І я так само зловживав поганими словами до того, поки не дістав я по зубах від мами. Губа напухла, кров пішла, і зуб почав хитатись. Коротше, висновок такий: не треба матюкатись!». Такою буде наступна пісня.

— То ви збираєтеся круто міняти імідж?

— У новому фільмі я вас здивую... В кожній нормальній компанії, в кожній фірмі є такий процес, який називається ребрендінг. Тобто і ми будемо щось міняти. Коли ти спочатку написав одну пісню, її сприйняли на «ура», друга пісня — вона може і сильніша, але люди порівнюють її з першою, кажуть: «Та ти здувся». Цей психологічний бар’єр треба пережити артистові. Якщо він уміє це пережити і розуміє, що треба робити далі, то добре, на це варто зважати. Треба йти вперед, вперед, вперед.

— Якщо ви вже готуєтесь відійти від традиційного образу, то як при цьому буде почуватися Мейсон?

— Мейсон — це ідеолог творчості. Він почуває себе дуже гарно. Адже ми організували його і втілили у нашу фірму, яка має всі права на гурт Дзідзьо. Називається вона «Мейсон Ентертеймент», що відповідно зареєстрована. І всі ми — Дзідзьо, за паспортом Михайло Хома, Юлік — Назар Гук, Лямур — Орест Галицький — ми дуже любимо Україну. Ми не ображаємо росіян. Але коли нас зачеплять, будемо давати у чоло. Маємо на те силу, волю і горду кров.

Бесіду вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.