«Его боялся сам Флинт…»

«Его боялся сам Флинт…»

Кілька тижнів тому за організаційним сприянням ОУНБ ім. Д.Чижевського відбулася чергова зустріч в «Українському клубі». Перед кіровоградськими книголюбами виступав письменник, літературознавець, критик, перекладач, провідний фахівець з компаративістики, науковий співробітник інституту літератури АН України ім. Т.Шевченка Дмитро Дроздовський.

Він почав з того, що чемно виголосив: «Це для мене велика честь виступати в Кіровоградській обласній бібліотеці ім. Дмитра Чижевського. Я вже переконався, це насправді заклад майбутнього, який відповідає сучасним і постсучасним критеріям».

Представляючи письменника і науковця, координатор клубу, кандидат педагогічних наук Олександр Ратушняк нагадав присутнім, що на попередній зустрічі Юрій Андрухович передав Дмитрові привіт і сказав, що з побоюванням ставиться до нього як критика. При цьому ведучий використав цитату з відомого роману Стівенсона: «Его боялся сам Флинт». На що Дмитро Дроздовський відповів таке: «Чому він мене побоюється, це для мене загадка. Це талановитий митець слова. Юрій Андрухович, звичайно, дуже сильний письменник, сильний прозаїк. Але є таке ствердження, що інтелектуал завжди на боці слабшого. Його «Лексикон інтимних місць» отримав антипремію. Я тоді не став на бік «Золотої бульки», я підтримав Юрія Андруховича і написав, що «Лексикон інтимних місць» одна з найцікавіших книжок 2011 року. Це постколоніальна книжка, серйозна книжка, за якою відчуваєш щось більше, ніж просто гру. Андрухович тут стає культурологом, він стає політологом, він стає фахівцем з історії культури. Це людина, яку я шаную, яку я можу критикувати. Але критика Андруховича — це нормальна здорова критика,  не сама собою наповнювана. Це не амбіційність, яка у нас часом культивується в літературному просторі. Мені дуже хотілося б щоб наш культурний вимір тримався на засадах людського діалогу, розуміння, критики, за якою стоїть не особистість, не образа, не бажання знищити опонента, а побудова дискусії з метою порозуміння. Тому про страх Андруховича чути дуже дивно».

Далі (за браком місця) подаємо найбільш цікаві нотатки з виступу Д.Дроздовського.

У нас склався стереотип критика: він має бути зубатий, страшний. Я — людина добра. І вважаю, що критика має бути орієнтована на художній текст, на розуміння того, що діється в літературі. Якщо цього нема, то на літературі дійсно можна ставити крапку.

Для мене це велика честь бути в якомусь розумінні наближеним до Ліни Костенко. Я дуже вдячний долі, що відбувся імпульс розуміння. Її закритість — це закритість з примусу. З одного боку це пов'язано із закритістю ще радянською, коли людина працювала в стіл. Коли вона була забороненою. І це якоюсь мірою наклало свій відбиток. Її програму виходу України з культурної кризи, запропоновану ще 1993 року, ніхто не почув і виконувати не збирався.

Вона титан української культури. Але вона дуже тонка. Вона дуже трагічно переживає те, що відбувається сьогодні. Так, Ліна Василівна поборник справжньої української культури. Вона змушена бути Гераклом на цьому полі. Але їй завжди хотілося писати — «птиць малювати срібним олівцем». Її збірка «Річка Геракліта» — спроба малювати саме так. Востаннє вона повернулася в літературу в 2010 році: «Я повертаюся в літературу в найтяжчий час, що завжди мій час». Вона живе в світі етичної відповідальності перед історією, перед культурою. І вона ніколи не дозволяє собі халтури, не дозволяє якогось панібратства, неетичного ставлення до явищ, до людей, до подій, до культури. А це передбачає величезні вимоги до себе. Це не однобічна акція. Але наша реальність не завжди є етично врівноваженою. Те, що ми сприймаємо важко, нею сприймається ще тяжче. Коли їй сказали, ви — «криголам», чого ж ви звертаєте увагу на обставини, Ліна Костенко відповіла, що «криголами не можуть ходити в болоті».

Вона жила своїм читачем, коли не мала фізичної змоги зустрітися з ним. Ліна Костенко — людина дуже організована. Її спосіб життя — працювати в текстах. Вона працює з перспективи великого часу (такий вона обрала собі час), залишаючись в зоні відчуження, але маючи чіткі координати своєї незалежності.

Працюючи над романом «Записки українського самашедшего», Ліна Костенко перечитала усього Гоголя. Вона вважає, що писати про сучасність можна тільки так, як це робив свого часу Гоголь. З тією ж іронічністю, з тією ж дотепністю, в тій «сказительной» гоголівській формі. Роман отримав полярні відгуки. Як на мене, роман з'явився як відповідь на сучасний світ. Він побудований в формі щоденника. Це навіть не роман — записки. Вони не передбачають чітко продуманого сюжету. Вони передбачають ряд рефлексій та емоційних оцінок сучасної дійсності. Картина світу Ліни Костенко — це картина абсурдності, картина, яку без іронії сприймати не можливо. Не забуваючи, що за цим стоїть величезна трагедія.

Українська література живе у відторгненні радянського канону, відкривши нові жанри, нові твори, знаходить себе. Але поруч з цим має бути ще якесь осмислення культури. Воно ще не відбулося. І в такому нецивілізованому просторі поетові робити нічого. Ліна Костенко подалася у Чорнобиль і повернулася через 20 троків. Це був її найтяжчий час. Тому що тоді пролунало таке: шістдесятники не пускали в літературу молодих, вони були «останнім оплотом соцреалізму». Я таке не приймаю. «Записки українського самашедшего» увібрали в себе дуже багато складних суспільних та політичних ідей. Їх герой — інтелектуал, який збуджує суспільство до мислення, до рефлексії.

Далі, характеризуючи роман Григорія Гусейнова «Повернення в Портленд», Д.Дроздовський зауважив: «Якби він не мав Шевченківську премію, то за такий роман її слід було дати. Це майстерно зроблена річ».

Записав Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.

Комментировать

Здесь еще много прекрасных стихов, интересных статей и красивых фотографий!

Створення сайту - kozubenko.net | За підтримки TribesTV и Novostejki

₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪