Хто викликав духа

Хто викликав духа

Нещодавно у театрі корифеїв подивився виставу «Вічний закон материнства», поставлену Євгеном Курманом за п'єсою Володимира Винниченка «Закон». Серйозна режисерська робота, психологічно точно вибудована гра акторів, динаміка емоційних станів, підтексти та аналогії, що не дають залишатися байдужим! Але про це трохи згодом.

Мені в той момент пригадалися листи Люсі Гольдмерштейн (у дівоцтві Максимович) до Володимира Кириловича, які ще у 1991 році знайшов у Центральному державному архіві Жовтневої революції науковий співробітник нашого обласного краєзнавчого музею Геннадій Коган. Оскільки зір у нього на той час вже був поганий, переписувати їх довелося мені. Це була вражаюча, відверта і болюча, сповідь люблячої жінки, яка палко кохала Винниченка і на початку листопада 1908 року народила від нього в Женеві сина Володимира. На жаль, син помер через три місяці. І помер через байдужість батька до нього і до його матері.

Це кількарічне листування зняло маску з письменника і політика, шанованого фундатора УНР і конкордизму. В ньому явно проступили такі риси як контраверсійність, цинізм і фарисейство. Протягом десятка років Володимир Винниченко мав п'ять-шість коханок, з якими дозволяв собі спілкуватися, подорожувати і листуватися паралельно. До речі, цю проблему досліджували і наш поважний професор Володимир Панченко, і низка інших українських літературознавців. Вони дійшли висновку, що психологічний портрет В. Винниченка не є привабливим.

Ось лише кілька його сентенцій з листів до Люсі: «Я все таки знаю трошки людей і життя. О, я так їх иноді знаю, що мені скучно жити, передбачаючи все, що буде. І коли мені говорять, що люблять мене безумно, до смерти, “фатально” і т.д. (а мені ще й тепер це говорять), то я тільки про себе тихо посміхаюсь. І коли приходиться взять і роздерти таку любов, мені ні трішки її не жалко» (... ) «Я не тобі не вірю, а собі. Це виходить з мого глибокого й твердого переконання про відносини людей. Нас люблять і цінять тільки через ту сумму цінностів, які ми маємо. Коли цінності зникають, зникає й любов до нас. Це, Люсю, закон, его же не перейдеши».

А ось для порівняння уривок з листа Люсі, яка була тоді на межі самогубства, за 23 серпня 1908 року (стиль і орфографію збережено): «Я все ждала листа від близької людини, але не діждалась. Дістала тільки адресу від Н.В. з майже офіційним листом. На віщо це? Не розумію. Не треба було писать і цього листа, це не гарно нарушать твоє щастя, але ти егоїстичен у своєму щасті, а я в своєму горі. Я більше не можу, Володя. (...) Нема сил. (...) Я ж тобі зла не зробила, Володя... Що могла, те і дала. Віддам ще життя, хіба мало? Може хоч тоді повіриш, що є ще люди на світі, котрі уміють любить. Я хочу, щоб ти мені написав чи ти будеш читать мого листа, бо писать, думая, що може ти в поганому настрої, що почнеш і покинеш, як ти казав якось, це вже занадто тяжко. Вибач, що нарушаю твій спокій. Але це вже кінець. Прощай, твоя Люся».

«Інформація, що міститься в листуванні переконливо доводить, що задля досягнення своєї мети В. Винниченко міг вдаватися і до холодного розрахунку в стосунках, і до обману. При чому, він вважав, що це не порушувало його концепції чесності з собою, обманювати інших задля досягнення певної мети, на його думку, допустимо, найгірше — обманювати себе», — вважає винниченкознавиця Ірина Сахно.

Погодьтеся, у цьому контексті вистава сприймається дещо інакше.

Отже, «Закон».

Одразу зазначу: для більшості освічених сучасників, знайомих з працями Ніцше, Фройда, Фромма, та й для молоді, що виросла на знівельованих постмодернових цінностях, а найбільше — уражена споживацтвом, тема вистави навряд чи стане вражаючим досвідом. «Що за проблема — купити чи продати немовля?, — подивуються вони. — Адже існує інститут сурогатних матерів!». У часи, коли все продається і все купується, тим, хто з цим змирився, не зрозумілі якісь моральні сумніви чи муки совісті й сумління.

Проте у 20-30-і роки ХХ сторіччя ці питання були животрепетними. І у винниченковій п'єсі вони набули гострого драматичного звучання. Чи не тому у 1930-і роки вона стала найкасовішою у Західній Європі. Але вік потому чи буде ця п'єса сприйматися як потужний сигнал до мозку: «Що таке людське буття? Чого в нашій природі більше — світлих чи темних сил? Що таке щастя? На чому воно будується? Чи можуть егоїзм, гординя та фанатичне бажання мати дитину перемогти вічний закон материнства?». Гадаю, це залежатиме від майстерності режисера та акторів. Цього разу вони спрацювали доволі добре.

Головну героїню грала актриса Дарія Скрипник. Інна Василівна Мусташенко в її виконанні

сприймалася як екзальтована, вольова, цинічна, часом фанатична особа. Як на мене, у цьому образі поєдналися дві іпостасі, чоловіча і жіноча: сам Винниченко та одна з його подруг Софія Задвина. Остання колись про себе сказала: «Я слишком артистка в жизни». Такою і виглядає Інна Василівна у багатьох сценах.

Головна колізія п’єси постає із складного й жорстокого задуму пані Інни мати дитину. Але не маючи змоги її народити, бо «зробили операцію, і вже на віки дітей не буде», вона починає виношувати «фантастичний» план, що допоміг би їй здійснити мрію, яка стала вже ідеєю фікс. «Я хочу бути матір’ю твоєї дитини і я буду», — наголошує вона. Така позиція дозволяє героїні твердо й упевнено викласти свій план чоловікові: «Ми можемо знайти яку-небудь молоду, здорову, гарну дівчину з села, чи з якого-небудь містечка. Потім ти її забезпечиш. Вона з охотою віддасть тобі свою дитину, все рівно ж вони чи підкидають кому-небудь, чи здають в притулок, чи навіть вбивають...». І далі, владно наступаючи, Інна говорить: «Якщо ми дійсно хочемо досягти своєї мети і в нас є воля, а не слиняве моралізатворство, то витримаємо».

Згодом з хворобливою цікавістю розпитує Панаса Михайловича, як він «милувався» із Людою, дорікає і шантажує його за це. А насправді, за словами її тітки, «вона сама утримує любовницю свого чоловіка!».

У цій колізії, як на мене, найуразливішою виявилася Тама — Марія Андріївна, тітонька Інни. Таке враження з'явилося завдяки пронизливій, психологічно проникливій грі актриси Надії Мартовської. У цій ролі вона була неперевершеною. Її образ викликав найбільше позитивних почуттів. Можливо тут спрацювали й певний режисерський задум і жіночий досвід актриси, але в Тамі я побачив найбільше втілення Вічного закону материнства.

Професор філософії Панас Мусташенко (актор Євген Скрипник) на тлі усіх жіночих образів п'єси, втім як і сам Винниченко на тлі усіх своїх жінок, виглядав слабовольним, непослідовним, суперечливим, дволиким. Гадаю, недарма, скорочуючи ім'я, Інна в певних ситуаціях називала його Пан. Адже міфічний Пан народився напівлюдиною-напівцапом.

Як стверджують наші літературознавці, особисте життя В. Винниченка ставало дуже потужним (якщо не основним) стимулом для творчості. Отже, його печальний досвід батьківства, яке не відбулося, також певним чином трансформувався у слова Панаса Мусташенка: "А що ж я маю робити, скажи мені?! Що?!. Ну, кажи тепер! Ти хотіла цього. Ти викликала духа. Що робити з ним тепер? Що зробити, щоб мене не обхоплював сліпий жах, коли я тільки подумаю, що вона завезе мою дитину? О, будь проклятий той день, коли я згодився на це! Я став звіром. Голим, первісним звіром. Я попав у якийсь вихор темних, страшних нелюдських сил, які крутять мною, як пір'їною. Я нічого тепер не думаю, нічим не цікавлюсь, мені все байдуже. Наука? Філософія? Професура? Цього всього нема. Я повний тільки якогось звірячого гарчання, туги, страху за отой шматочок живого червоного м'яса. Я вночі корчусь од сорому за себе, я боюсь самого себе. А ти шарпаєш мене за рану й питаєш, як я можу з цим миритись!.. Я боявся цього. Я від першого ж дня, як побачив її з дитиною, як помітив у неї в очах цей тьмяний, хижий блиск, коли вона вперше годувала дитину, я тоді вже почув холод у серці. Я тоді вже зрозумів, що вона не віддасть і що смішно й дико навіть говорити про це. Її можна різати на шматки, й вона не випустить дитини з обіймів. Бо вона — мати. Ти забула, що «закон», як ти казала, є для всіх «закон»...

І тут пан професор має рацію. Йдеться про суворий етичний та фізіологічний закон: материнський обов'язок і материнська любов — це найпотужніша та найсвітліша життєва сила. Хоча героїня п'єси і кинула їй виклик, та подолати не змогла.

Щодо ролі Люди, в образі якої також вгадується Люся Гольдмерштейн, помітно, що молода актриса Тетяна Бовшик строго слідувала настановам режисера і ремаркам Винниченка: «Люда тримається стиснено, соромливо, боязко». Хоча їй не завадило б додати більше життєвості, глибини емоцій, драматизму.

Як завжди легко і професійно точно виконав свою роль Олексій Дорошев. Його Юрій Маркович Круглик (друг Мусташенка) по доброму відтіняє екзальтованих нарцистичних героїв своєю наївністю, фантазерством, що межує з кумедністю, та компліментарністю. Він настільки закоханий у Інну (певно, нафантазованою любов'ю), що не помічає її зверхність і владність, гординю і жорстокість. Це такий собі вимираючий тип заможного інтелігента-поміщика, який має коріння в образі гоголівського Манілова.

Отже, на перший погляд начебто проста історія професора філософії та його дружини показує нам, що людина, відійшовши від Господніх заповідей, шляхом бездушно-логічних побудов здатна пояснити і виправдати все, навіть будь-який злочин. Але йдучи цим шляхом, вона, як правило, втрачає частку божественного в собі, втрачає людяність і перетворюється на самця чи самицю. Розгадати загадку власної природи — підспудне бажання кожного художника. Але не варто підходити до цього з такими хворобливими настроями, які були притаманні на той час Володимиру Винниченку і у яких зізнавався у листах покинутій ним жінці та вбитій горем матері.

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.

Комментировать

Створення сайту - kozubenko.net | За підтримки promova.net та tepfasad.com

₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪