Хто зупинить піратів пера

Хто зупинить піратів пера

Хто зупинить піратів пера, або Коли у нас з’являться свої Бєлінські та Новиченки?

Щороку на Кіровоградщині виходить близько сотні книжок авторів, які величають себе поетами, прозаїками, гумористами. І не важливо, до якої письменницької чи творчої спілки вони належать. Головне, чи насправді розуміють, що таке література як вид мистецтва. Чи готові нести цей тяжкий хрест, аби бути гідними уваги читача, чи відповідають їх твори віками напрацьованим художнім критеріям та естетичним смакам.

Якби до процесу книговидання підходили б прискіпливіше, із сотні залишилося б навряд чи десяток пристойних книг. Решта — сізіфів труд, метелики-одноденки, макулатура. Причина одна: майже повна відсутність професійної літературної критики на теренах області. А та, що періодично з’являється, носить переважно компліментарний характер. Або залюбки коментує і переказує віршовані чи прозові тексти авторів. Чи надає перевагу соціологічному аналізу і завчасно підносить на літературний Олімп запопадливих авторів лише за їх мовну і політичну орієнтацію.

Особисто я з острахом ставлюся до тих шрифтстейлерів, які регулярно — через півроку, рік — видають по книжці. Справжні літературні твори не випікаються, як пиріжки. Зляпані нашвидкуруч або ж за політичним викликом тексти ніколи не зроблять читачів багатшими на тонкі емоції, не наситять душі любов’ю, а світ — гармонією.

Аби цей світ став добрішим і красивішим за допомогою літератури, треба спочатку збагнути, що це таке — творчість, на яких «слонах» вона тримається. Можливо, комусь і не варто за неї братися. Наприклад, якщо у вас відсутній внутрішній слух, немає бачення за словом всього розмаїтого світу рідної мови, немає розуміння божественного призначення слова, не пишіть, будь ласка, поезій. Але якщо ви на це відважилися, тримайте свій камертон біля Господнього престолу. І запам’ятайте пораду нашого земляка, лауреата Шевченківської премії Володимира Базилевського: «Поезія — то діло совісне, не грайся нею безпричинно!».

Можливо, наші молоді критики чи то побоюються, чи то соромляться чіпати книгопекарів. Бо одні з них заламіновані в місцеві премії, другі — «національно свідомі» — можуть навалитися усією громадою, треті авторитети видаються в Москві та Санкт-Петербурзі, четверті світяться на фестивалях, на радіо і TV зі своїми піснями. Ось, наприклад, Василь Левицький, яким так пишається Василь Бондар, у 25-му числі журналу «Вежа», подорожуючи поміж «блакитних веж» і «золотого поля» літературного простору Кіровоградщини, захоплено перераховує деякі поетичні знахідки, які насправді є кочівними штампами: «горде поле» — «сиве поле» — «срібний простір» — «холодне поле» — «затихле поле» — «біле поле» — «дзеркальне поле»; «степовий безкрай» — «блакитні вежі» — «блакитні небозводи»; «соняхи і мальви попід тином» — «там соняхи і мальви». Якщо це типологічна ознака нашого краю, то саме на це варто було вказати. А не на оригінальність образної мови укорінених в ньому авторів.

За Божим задумом, необдарованих людей немає. Кожен має виявити і розкрити свій дар. Але творчість — це серйозна, важка щоденна праця. На жаль, не кожен навчився працювати над своїм хистом, поглиблювати, удосконалювати його. Це стосується і деяких літераторів нашого краю. Не роздаючи їм ранги, зазначу: не всі погані автори — телепні, і в них є цінні думки, зустрічаються виразні образи. Але дійсним художником людину робить хист, уміння довести до гіперболи ледь примітну деталь, володіння обертонами. Ще один хист — оцінювати своє творіння. Однак, щоби дати йому належну об’єктивну оцінку, треба мати інший талант — критика-літературознавця.

Чи є на Кіровоградщині насправді професійна, об’єктивна, з чіткими художніми принципами, літературна критика? Чи достатньо у нас таких фахівців, аби давати точну оцінку не тільки тим, хто видає першу книжку, але й закоренілим письменникам? Чи не поспішають обласні письменницькі організації зміцнювати свої ряди тими, хто під маскою творчої особи ховає обличчя войовничого графомана? На ці питання відповідають сьогодні відомі кіровоградські літератори.

Віктор Погрібний, член НСПУ, багаторічний керівник обласного літоб’єднання «Степ»: «Це — велика проблема взагалі для літературного процесу України. Якщо раніше „Літературна Україна“ друкувала, наприклад, більш-менш об’єктивні огляди молодої поезії, а то й навіть виступала з різкою критикою, то зараз в обох газетах (плюс „Українська літературна газета“ — авт.) рецензування здебільшого має компліментарний характер.

Щодо критичного розгляду творів, тут є багато підходів. І з точки зору художньої майстерності, і з точки зору заглиблення в життя — поверховість чи глибина. І з точки зору мови — наскільки використовує автор глибинні її цінності, усі її пласти. І з точки зори проблематики.

У нас на Кіровоградщині об’єктивно можуть оцінювати твори своїх побратимів по перу Ольга Полевіна, Василь Бондар, Олександр Кердіваренко, Олександр Косенко. Але їхніх публікацій стосовно до потреби з’являється замало. І моїх відгуків так само. Вони йдуть здебільшого на підтримку, оскільки я видаю багато молодих авторів, а їх треба для початку простимулювати. Хоча, якщо бути чесним до кінця, то я мав би повернутися до цих авторів через десяток років і вказати на динаміку їх розвитку або статику.

Нещодавно ось я сидів і вмлівав над рукописом одного автора. В мене склалося враження, що він зовсім не повертається до написаного. Так не можна! Свій твір треба читати прискіпливо, перечитувати і шліфувати місяцями, роками, якщо хочеш бачити його досконалим. Процес творчості вимагає відповідальності.

Можливо, НСПУ іноді й поспішає з прийомом, бере в свої лави людей, які заявили про себе лише однією книгою. Треба писати поезію, яка стосується не тільки самокопання, а виявляє твоє ставлення до світу, бачення усіх його проявів.

Кожна організація дбає про те, щоб спілка зростала кількісно. Це природне бажання, але треба до цього ставитися дуже вимогливо, шукати талант, який не на один день, інтуїтивно вгадувати його вичерпальність».

Василь Бондар, голова Кіровоградської обласної організації НСПУ: «Щодо того, чи є у нас баласт, мені важко як керівникові про це говорити, і я на це буквально не маю права. Творчість запрограмувати не можна. «На вкус и цвет товарищей нет». Тобто в оцінюванні будь-чиєї творчості все це дуже індивідуальне. Ми бачимо і відчуваємо, хто чого вартий у спілці. Але я як керівник ставлюся до всіх з однією мірою, і може десь комусь кажу, що у тебе давно книги не виходили чи публікації не з’являлися. Головне для мене — це текст, як він сприймається читачем. Якщо книга бере за душу, якщо вона захоплює, то оце і є письменник!

Безперечно, на Кіровоградщині існує справжня, принципова, літературна критика. Критична школа у нас була найсильніша в Україні. Якщо взяти тих людей, які працювали в цій сфері літератури, це і Григорій Клочек, і Леонід Куценко, і Світлана Барабаш, і Володимир Панченко, і Василь Марко, і когорта молодших. Та молодші зараз себе якось не виявляють. На жаль, деякі з перших пішли з життя, Володимир Євгенович зараз працює у Києві, а Григорій Дмитрович не дуже вже повертається до літературної критики. Вакуум, звичайно, є. Я вважаю, насправді гарних критиків сьогодні недостатньо. І ті, які працюють зараз в педагогічному університеті, повинні були б десь підсилити це поле.

Щодо того, наскільки критично ми ставимося до своїх авторів, це можна оцінювати і по рівню журналу «Вежа», в кожному номері якого є критичні огляди тих творів, що публікуються у краї. Я хотів би, аби всі критики активізували свою діяльність. Щоби такі публікації з’являлися не тільки в журналі. Щоби вони періодично друкувалися і в пресі. Але преса сьогодні, за рідкісними винятками, просто не хоче бачити на своїх шпальтах літературні твори й літературні огляди. Це стосується і нашої обласної преси. Можливо, «Народне слово» щось і друкує, але це знову ж таки однобоко. Хоча це і від нас залежить. Я не знімаю вини і з себе. Ми більше зосередилися на нашому журналі, тому й не співпрацюємо з «Народним словом» так, як би належало. Так само і з «Кіровоградською правдою», і з іншими газетами. Усім письменницьким організаціям треба шукати контактів із пресою".

Анатолій Юрченко, голова правління обласної організації ВТС КЛУ: «Безперечно, літературна критика потрібна, в тому числі і широкому читачеві. Вона налаштовує на сприйняття якісної літератури, допомагає відрізнити її від літературних підробок, халтури і графоманії. Ось тільки де вони, наші сучасні Бєлінські? Тим більше на регіональному, обласному рівні? Працюють філологічні факультети, готують фахівців, у тому числі з літературознавства і літературної критики, а самих критиків щось не видно. Чи справа в наших же регіональних виданнях, для більшості яких публікація якихось літературних творів — табу? А немає літератури — немає місця і для літературної критики.

Добре, що цим питанням зацікавилася газета «Народне слово». Проте на всеукраїнському рівні, як мені здається, ситуація мало відрізняється від регіональної. Ось видання КЛУ — газета «Література і життя». За півроку чомусь не залишилися в пам’яті серйозні літературознавчі або критичні матеріали. Як правило, іде інформація: у такого-то поета, прозаїка, такої-то організації вийшла така-то книжка. Два-три традиційно компліментарні рядки. У кращому разі — підбірка віршів з книги.

Відрадніше враження залишає «Отражение», видання Міжрегіонального союзу письменників України, що входить в Міжнародне співтовариство письменницьких союзів і позиціонує себе спадкоємцем розваленого СП СРСР. МСПУ на рівні Кіровоградщини менш помітний, чим НСПУ, КЛУ або АУП. З кіровоградців в нього входять тільки поет Анатолій Кримський і ваш співрозмовник.

Повернемося в Кіровоград. Начебто книги видаються, є обласні літературні премії, є лауреати. Але чи багато відомо про це читачеві? Яке обговорення проходять книги номінантів? Яка преса про них розповідає? Візьмемо, наприклад, обласну премію імені Маланюка. Наскільки мені відомо, в останні декілька років її лауреатами ставали майже виключно представники обласного літоб’єднання «Степ», яке курирується НСПУ. А в жюрі — з числа офіційно зареєстрованих в Кіровограді письменницьких організацій — входять виключно представники НСПУ. Такий собі внутрішньовідомчий «междусобойчик», не схоже?

І, нарешті, останнє. У тому, що стільки сірості і бездарності є в сьогоднішньому літературному потоці, винна не лише відсутність критики. Час змінив ставлення до літератури. Комерційний успіх — ось що вийшло на перше місце. Літературна якість пішла на другий, третій, десятий план. Великі видавництва масовими накладами видають всілякі бойовики, іронічні або повнокровно-криваві детективи тощо. Але тих, хто дійсно володіє словом, уміє вибудувати сюжет і створити текст, гідний звання художньої літератури, можна перерахувати по пальцях. Чи потрібно дивуватися, що сірість стає нормою і для провінційних авторів?".

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.

2 коммент. к записи «Хто зупинить піратів пера»

  1. Lloyd сказав:

    Скучно…. Успехов в статьях и продвигушке сайтушки!!

  2. РойДж сказав:

    Поселюся сдесь наверно! Интересные байечки...

Комментировать

Здесь еще много прекрасных стихов, интересных статей и красивых фотографий!

Створення сайту - kozubenko.net | За підтримки TribesTV и Novostejki

₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪