Нещодавно на запрошення нашої редакції у Кропивницькому побував правозахисник, волонтер, письменник з міста Черкас Валерієй Макеєв, який пройшов воєнний Схід Україні та опинився за ґратами у бойовиків ЛНР.

Він виступив перед читачами ОУНБ ім. Д. Чижевського і розповів про те, що відбувалося з ним у полоні і які матеріали з цього лягли в основу його книг «100 днів полону, або Позивний 911» та «Призраки Президента» (російською мовою). Сьогодні ми публікуємо ексклюзивне інтерв’ю, яке дав Валерій Макеєв нашому кореспонденту.

— Коли після повернення ви відчули за станом психіки, що остаточно вийшли з полону? Чи цей шлейф певним чином позначається й донині?

— Гадаю, ні у кого, хто побував на війні чи в полоні, цей стан не покращується. Якщо брати по здоров’ю, то у нашої категорії він погіршується. Зі мною відбулася парадоксальна річ. У ті години чи хвилини, коли випадала можливість поспати після допитів «на підвалі», я чудово спав і бачив такі світлі сни… Звичайно, коли просинався, все було інакше. Проте, коли повернувся додому, сім днів не спав, постійно переслідували якісь жахи. І з часом чим далі, тим гірше. Тому – я їх знаю – є багато хлопців, які в цей період впадають в запій. На жаль, таких як я, хто взагалі не потребують оковитої, меншість. Тому я кажу їхнім близьким: «Відраховуйте п’ять – сім днів, потім будемо бесідувати. Якщо затягнеться на двадцять, будемо вже лікувати у клініці». Більшість таких як я, починають заїкатися. Це не заїкання нон-стоп, воно не прогнозоване, а «з приводу». Це синдром, залишений полоном. Там команда «На расстрел!» — це кожен день, як «Здрасьте!».

Наші уявлення про життя у полоні і життя у полоні – це абсолютно різні речі.

— Ви людина воцерковлена, хрещена у православ’ї?

— Це унікальна історія. Коли навчався у КІСМі, познайомився з майбутньою дружиною. Побралися. А мій тесть з Петровського району Кіровоградщини. Там жили його батьки – бабуся Харитина і дідусь Іван. Коли ми з дружиною гостювали у них, бабуся Харитина бере мене і везе до Олександрії. І там тридцятирічний Валерій Макеєв хрестився. До речі, у тих бізнесових справах, якими я тоді почав займатися, все пішло на краще.

У 2005 році у Черкасах я познайомився з владикою Іоаном. Відтоді він став моїм духовником, з того часу я співаю у церковному хорі. З ним їздили до кордону з Кримом у квітні 2014-го проводити на Великдень літургії в наших військових частинах. А коли почалися події на Донбасі, я пішов до владики і запропонував їздити на передову з гуманітарною місією.

— Цю волонтерську діяльність ви починали один чи у складі якоїсь організації?

— В основному один. На той час у мене був чудовий вантажопасажирський «бусік». Я завантажував його необхідними речами й продуктами і разом з владикою ми їхали туди, де нас чекали. Ми побували в багатьох частинах. Пригадую, коли зателефонував полковнику Момоту і запитав, чи потрібен «хавчик», він відповів: «Та зараз на це вже не звертаєш увагу, починаєш думати про вічне». А за декілька днів його не стало.

Хлопці з передової іноді радили: «Ти хоч гранат із собою набери». Відповідав: «Навряд чи я цим когось врятую. Буду уповати на Бога і на свої навички». До певного часу мені щастило. Колись їхали з владикою на Карачун, назустріч чотири машини з чеченцями, вони на нейтральній території і я на нейтральній. Дивлюсь потім, вони їдуть за мною, ми мовчки молимося, і тут вони повертають у свій бік, я – у свій.

— Частина вашої волонтерської діяльності пов’язана із визволенням полонених. Як вона відбувалася?

— Це специфічна робота. Вона, насамперед, аналітична. Нині я працюю у складі волонтерської групи «Патріот». Вона базується у Києві. Але роботу її ми починали з Черкас. Перед кожним з учасником цієї групи я знімаю капелюха, бо ця робота дуже важка. Хоча вже півтора роки як держава в особі СБУ взяла на себе визволення полонених. Щоб у них це виходило бездоганно – ні, навпаки, є таки моменти, коли стало набагато гірше. Якщо нам вдавалося передавати на підвали якісь «подогрєви», «маляви» тощо, то тепер це неможливо. До рокового дня серпня 2014 року в моїй «заліковці» вже були дуже вдалі операції, коли ми наших хлопців забирали з полону.

— Ми усі вже давно зрозуміли, що АТО – це насправді війна. Чому ж, на вашу думку, на державному рівні й донині використовують термін «АТО»?

— Думаю, тут усе просто. Ще два з половиною роки тому повинні були застосувати чіткі дефініції. Ще у липні 2014-го я не боявся сказати, що це війна. І не потрібно цього шугатися. Але «ми» не можемо оголосити це війною, тому що «у нас» в Росії є свої підприємства. І «ми» починаємо петляти. Назвіть нарешті це війною, агресора назвіть агресором, введіть військовий стан там, де принаймні ідуть бойові дії. Будьте щирими, будьте з народом. І вас зрозуміють. На тій стороні усі знають, що їм допомагають росіяни. Там цього не приховують. Завуальовувати війну під АТО – велика дурниця. І світ ще не бачив, щоб АТО тривало три з половиною роки. А за заручників, яких утримують у підвалах ДНР – ЛНР, нічого не просять.

— Повертаючись до теми полонених чи заручників, що повернулися, яке ставлення до них тут?

— Як було десь зазначено, через полон пройшло понад 3000 наших громадян. Не визнавати їх полоненими – це знущання. Одна справа – ти заручник, якого захопили якісь бандити. Інша – коли ти без зброї виконував якусь роботу і потрапив у полон. Взагалі у полон потрапляють за будь-яких обставин, не лише у бою. У дні так званого «перемир’я» траплялися випадки, коли хлопці пішли до вітру і потрапили у полон, або заїхали десь у генделик, а їх тут захопили «тепленькими». І у нас немає ніякої гордості з того, що були у полоні. Це погано з усіх боків. Але полон – це важлива складова війни. І ми не повинні там залишати своїх. Однак виникла дилема: якщо це АТО, з терористами держава не домовляється, якщо війна, повинна. У держави має бути лише один критерій: там є полонені, наші громадяни! Коли там не залишиться жодного полоненого, значить держава зробила добру справу.

— Це також тема вашої книги «Привиди Президента»…

— Так, вона у чомусь допомогла мені повернути з полону чотирьох хлопців. Але коли вони повернулися… Усі хлопці вийшли звідти інвалідами. У жодного не було військового квитка. Лише одному вдалося згодом отримати статус учасника бойових дій. Так от, коли вони повернулися, їм так само, як колись «афганцям», відмовляли: «Ми вас туди не посилали». Так, на ту операцію ніякого наказу не було. І ніяких документів у них немає. Траплялося і таке: дехто потрапляв у внутрішній полон тут, бо його командир хотів приховати свою безпорадність.

Як юрист я, встановлюючи факт перебування в полоні групи добровольців-айдарівців, сам почув від чиновників міністерства оборони: «Ми їх туди не відправляли». І це настільки жорстоко, що закрадається думка: навіщо це все. Але я мушу доносити до всіх, як це було. Хочу, щоб про цих хлопців знали якомога більше людей. Один з батьків загиблого сказав: «Ця книга – пам'ять про сина». На жаль, суспільство це так гостро не сприймає.

У на не було і немає підрозділу, який займається визволенням полонених. От назвіть зараз бодай одне прізвище полоненого. Ми навіть не знаємо їх точної кількості. Називали цифру 109… А бойовики кажуть: «Які 109?. Усушка, утруска. У нас 49». І – тиша. У нас когось зацікавило, а куди подівалися  60? А це ж головна тема цієї війни на сьогодні.

На Мінських переговорах тема заручників стоїть під номером шість. Для мене ж це питання номер один.

— Що ви відчули, коли вас передавали на наш бік?

— Коротка передісторія. Про те, що щирість має велику силу. Коли я потрапив у полон, я їхав за домовленістю з обох сторін забирати полонених. У бардачку мікроавтобуса лежали тексти пісень, які я написав після загибелі моїх друзів. Потім на одному з допитів мене примусили читати вголос один текст. Наприкінці його були такі слова: «Но я верю в страну, в украинский народ!». Один з бойовиків питає: «Ты веришь в этот народ? Веришь, что он победит?». «Конечно, верю. Конечно, Украина будет», — відповів тоді.

А коли мене передавали сюди, коли за мною по мосту Щастя вже йшов комдив 92-ї бригади, останнє запитання було таким: «Скажите, Крым-то заслуженно отошёл к России? Ведь мы всё нормально сделали?». І я, не задумуючись про наслідки (бо я ж у них в руках, і невідомо що прийде в голову комусь з цих бойовиків), відповів: «Нет, это беспредел. Крым – украинский». Сказав, як сказав. Хоча дуже просто було б підіграти. Але завжди треба бути собою. Не зраджувати собі. Після «підвалів» я зрозумів: ніколи не бійся бути самим собою. Трохи пізніше, коли зустрічався з побратимами, виникло відчуття, що ми начебто вийшли з іншого виміру. А тоді, на мосту Щастя, мене зустрічали айдарівці, хлопці з Черкас. Вони подарували український прапор. Кажуть, це діти передали. А на ньому – долоньки, долоньки… Потім я почепив його в офісі. Приблизно через рік якось привели туди до мене онучку. Зайшовши до кабінету, Марійка уважно подивилася на прапор і каже: «Дідуню, а оце моя долонька…».

Бесіду вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.