Не можу мовчати!

Не можу мовчати!

Я мав би промовчати. Тому що серед інших і моя книжка висунута на здобуття обласної літературної премії імені Євгена Маланюка. Отже, будь-які мої спостереження, зауваження чи пропозиції щодо необхідності, форми та змісту першого публічного обговорення творів кіровоградських поетів, перекладачів, прозаїків, літературознавців та публіцистів, які минулого року були висунуті на здобуття означеної премії, можуть бути сприйняті та витлумачені учасниками цього зібрання неадекватно. І це, напевно, може зрикошетити і вплинути на оцінку моєї багаторічної праці. Але як людина творчо не заспокоєна (що є антитезою премудрому піскареві), попри все, хочу висловитися.

Перше. В залі краєзнавчої літератури ОУНБ ім. Дмитра Чижевського на запрошення голови обласної організації НСПУ і водночас члена журі з присудження названої премії Василя Бондаря 14 січня зібралися лауреати цієї премії минулих років, цьогорічні претенденти на звання лауреата, члени журі та декілька шанувальників літератури. Як з’ясувалося пізніше, переважали члени журі. Воно було майже в повному складі. Тому я звернувся до Василя Бондаря з проханням представити його повний кількісний та якісний склад. (До речі, на сайті бібліотеки вивішений список журі п’ятирічної давнини.) Однак це звернення декого чомусь чи то збентежило чи то обурило. Хоча й було задоволене. Думаю, таким чином ми вперше познайомилися не лише зі складом журі обласної літературної премії, але й з особливостями його роботи, його ротації, що зняло деяку напругу в питаннях відкритості та прозорості роботи журі.

Як зізнався організатор, він насправді не мав уявлення, яким чином піде процес обговорення, як його вибудувати чи спрямувати. І це викликало певну нашорошеність. А можливо, і побоювання. Дійсно, не будуть же запрошені автори давати оцінку один одному, аби не вступати в контри. На цю мою думку несподівано відгукнувся сам Василь Бондар: «Якби я зараз номінувався, самому мені було б не сильно зручно говорити про свою книжку. І що, її хвалити чи говорити, які має недоліки?».

Ще одну точку зору висловила член журі Ольга Полевіна: «Напередодні голосування мені не хотілося б зустрічатися з авторами, тому що я їх добре знаю, книги їхні знаю. Я не хочу, щоби в нього включався якийсь емоційний елемент». Пані літератор мала на увазі одяг, зовнішність та манери тих чоловіків, котрі ненавмисно, ненароком могли б впасти в око і додати кілька балів при винесенні рішення. Я ж стримував свій «емоційний елемент» з інших причин. А запитати хотілося ось що: «Чому панове науковці з університету Винниченка так активно беруть участь в різного роду обласних творчих конкурсах? Хіба у них немає власних – міжуніверситетських чи загальноукраїнських? Чи не тому, що мають своє лобі в комісіях та журі? І як можуть конкурувати кандидатські та докторські дисертації, за якими стоять творчі лабораторії, наукові школи та групи, врешті-решт, наукові керівники, з роботами дослідників-одинаків, котрі працюють самотужки та ще й на відміну від перших в позаробочий час?»

Друге. На запитання директора міського літературно-меморіального музею Карпенка-Карого Катерини Лісняк, чому колись окрему номінацію «Переклади» приєднали до номінації «Поезія», Василь Бондар відповів наступне: «Я цього процесу не знаю. Це робилося якщо не кулуарно, то, принаймні, якось поза волею журі. Нас просто поставили до відома». А голова обласного літоб’єднання «Степ» Віктор Погрібний пояснив це тим, що кілька років поспіль на цю номінацію не було жодного подання, або висувався лише один претендент. Він також вважає, що коли наразі «в номінації “Поезія” ми відзначаємо переклад, то це знакова річ». Катерина Лісняк та Ольга Полевіна цю думку все ж намагалися оспорити. Остання, зокрема, зазначила: «Звичайно, поезія та переклади поезії десь дуже близькі. Але це зовсім різні види роботи. Автор витає в космосі, він нічим не обмежений. Перекладач має літати з тією ж швидкістю, але в дуже замкнутому просторі». І я з нею погоджуюся. Тому пропоную членам журі поставити найближчим часом питання про повернення перекладу до окремої номінації. І нехай вона чекає на переможця доти, доки не з’явиться найкращий за умовами конкурсу.

Третє. Попри слова професора філології та члена журі Григорія Клочека «мене дуже радує, що все це багатство у нас є, …що все об’єктивно оцінюється», явно відчувалося, що він віддасть перевагу тим кандидатам, які захищали свої наукові праці під його керівництвом. Найдивовижнішим та, безумовно, найболючішим спостереженням, що випливало з контексту його виступу стало таке: більшість членів журі (і це вони потім підтвердили) не читають усіх чи хоча б половини представлених на конкурс книжок. Виявляється, вони просто не встигають. Трьох місяців їм для цього замало!

З цього приводу Віктор Погрібний навіть заявив: «Я бачу наше завдання в тому, аби виділили якусь невелику ставку для людини, яка працювала б на членів журі, яка б читала і доповідала». Ольга Полевіна продовжила цей жарт: «Давайте не будемо збільшувати премію, а призначимо зарплату членам журі. Тоді від них і будемо вимагати повного прочитання усіх висунутих творів».

Отже, при такому підході до справи чи застраховане нинішнє журі від помилок при прийнятті остаточного рішення? Головне ж питання, чому слугує (і чи взагалі потрібне) таке зібрання залишилося відкритим. Сама ідея публічного обговорення, можливо, й непогана, слушна. Але… Але в цьому зібранні не було головного героя – нейтрального незаангажованого читача.

Щодо пропозиції надати премії імені Євгена Маланюка загальноукраїнського статусу – вона не викликала жодних сумнівів. Давно на часі.

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.

Комментировать

Здесь еще много прекрасных стихов, интересных статей и красивых фотографий!

Створення сайту - kozubenko.net | За підтримки TribesTV и Novostejki

₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪