Певно, нині не лише завсідники нашого храму Мельпомени – обласного академічного театру імені Кропивницького – знають провідну актрису театру Олесю Бушмакіну. Під час гастролей її мистецтво із захватом сприймають глядачі в багатьох містах України. Її гра та проникливий мелодійний голос наповнюють новим життям ролі Наталки Полтавки, Циганки Ази, Сільви та інші… Але мало кому відомо, що пані Леся знайшла себе ще й у ролі… народної майстрині.

Як відомо, ми всі – родом з дитинства. Та про це, на жаль, потім багато хто з нас забуває. Але не пані Леся: «У дитинстві, коли інші дівчата читали про кохання, подорожі й пригоди, я дуже полюбляла читати казки. З огляду на це, думала, що зі мною щось не так. Коли підросла, зрозуміла, що насправді зі мною все гаразд. Тому й досі читаю казки».

Дитинство її випало на ті нелегкі «перебудовні» часи, коли у батьків не вистачало статків на те, щоби купляти доні бажані іграшки. А їй, як і будь-якій дівчинці, хотілося мати ляльку. Тому мама спочатку шила їх сама, згодом, коли Леся підросла, вони вже шили ляльок удвох.

«Певно, з того моменту я вирішила, що треба щось зробити своїми руками, — розповідає актриса. — Щоправда, потім я переключилася на те, що хочу стати співачкою, артисткою. Про ляльок знову згадала ближче до 25 років. Якось приїхала до бабусі у Жовті Води, вона мені показує ляльку, яку виготовила і подарувала їй сусідка. А лялька та вийшла якась незграбна, страшненька. От я і подумала, хіба не можна з того ж матеріалу зробити щось красивіше. А матеріал – це звичайні капронові колготки. Чому б не спробувати? – запитала я себе. І – захопилася так, що вже 10 років зупинитися не можу. Перші мої ляльки – Адам і Єва – були невеликими, сантиметрів з 25».

Кілька років тому їй навіть замовили в якості подарунка на день народження Кузьми Скрябіна зробити ляльку схожу на співака. Про що Леся нині згадує з гордістю і сумом за загиблим артистом. На сьогодні колекція Лесі Бушмакіної налічує вже 12 ляльок. Всіх їх вона називає веселим і ласкавим словом «бушменчики».

Якщо Олеся не завантажена виставами чи репетиціями, вона може з ранку до ночі працювати над своїм витвором. У середньому ж на виготовлення однієї ляльки іде три дні. З кожною новою роботою вона удосконалює свою техніку. Застосовуючи, наприклад, нове оздоблення, проволоку в ручках і пальчиках. Примітно, що коли починається робота, часто майстриня ще не знає, хто вийде з під її рук – дівчина чи парубок, русалка чи лісовик. Над майбутнім образом ляльки Леся працює так: «Я купляю нові колготки, беру синтопон, набиваю в носочок, потім довго дивлюся на ляльку і кажу їй: «Ну, що, дорогенька? Хто у нас буде?» А далі голка веде сама… Колись хотіла зробити джазмена, а вийшла русалка!».

Зрозуміло, що, працюючи над ляльками, пані Леся вкладає в них душу. Та нещодавно вона вирішила їх продавати. Але не з меркантильних міркувань, а для того, щоб вони радували і забавляли іще когось, прикрасили інтер’єр, принесли комусь щастя.

Деякі ролі, зіграні пані Лесею, напряму вплинули на створення нею нових дійсно авторських ляльок. Так, наприклад, з’явилися Натуся, Ліса Аліса, хоча це вже заможна Ліса Аліса, про що свідчить її гарне вбрання й капелюшок; єдине, що нагадує про її минуле – це костур.

До речі, наступний омріяний нею образ ляльки пов’язаний із новою роллю Олесі Бушмакіної. Але це секрет. Тож побажаємо їй успіху в роботі – на сцені й в рукоділлі. Хай вона принесе їй щастя!

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.

Фото Ігоря ДЕМЧУКА та Олесі БУШМАКІНОЇ.