Дуже тішуся тим, яку гротескну увагу періодично приділяє моїм статтям кіровоградський журналіст Броніслав Куманський. Завжди приємно бути «інформаційним приводом» для нашого старшого наставника, уславленого динозавра газетярської справи, аби він отримав чергову порцію їжі для роздумів, щоб вкотре заповнити творчу прогалину. А почалося це ще в далекому 1987 році, коли я вперше опублікував великий матеріал про екологічні проблеми нашого міста і області. Потім – про руйнування склепу героя війни 1812 року генерала Георгія Емануеля. Чим, власне, викликав обурення місцевої партійно-радянської  верхівки, в інформаційному авангарді якої тоді палко виступав Броніслав Петрович як заангажований працівник партійної газети «Кіровоградська правда».

Але дуже засмучуюся тим, що шанований журналіст так і не второпав головні месиджі моєї статті «Бог правду бачить, та не скоро скаже». Натомість голова нашої облради зрозумів і вирішив звернутися до Верховної Ради України з проханням про відтермінування прийняття рішення щодо перейменування нашого міста. Авжеж, на часі прийняття більш необхідних і невідкладних рішень.

Пан Куманський у першому ж абзаці своєї статті «Перед дверима в історію витирайте ноги» пише, що я «лякаю читачів». Проте в згаданій статті я лише ставив питання. До того ж вона не має такої наступально-агресивної тональності, яку носить текст Б. Куманського. Читаємо кінець передостаннього абзацу його статті на сторінці п’ятій газети «З перших уст» від 21 січня цього року: «Та ми ж уже відрубуємо хвоста цій собаці протягом чверті століття!». На жаль, речення з попередніми жодною логікою не пов’язане. Тому в свою чергу змушений запитати у автора. Цей «собака» – то наші краяни, «єлисаветградці, златопільці, інгульці, ексампейці, кропивничани, козачани, благомирці», котрі, за вашими ж словами, «раптом знайдуть між собою порозуміння»? То ви – проти порозуміння? Чи так ви назвали ту спільноту, яка виступає за повернення місту історичної назви? То хто тут «собака», а що «хвіст»? Чи доречна така метафора, під якою можна вбачати, що «собака» — це пострадянська Україна, а «хвіст» — то її «совкова» архаїка. Щоб про таке говорити, треба почати з себе та купірувати власного «хвоста» тоталітарного минулого.

А тепер, щоб ви, пане Броніславе, більше не перепитували та не закидали мені гріх проти істини, озвучу своє громадянське кредо.

Я проти окупації Донбасу та його «особливого статусу». Проти олігархату та корупції. Проти злидарських пенсій та зарплат, які ми отримуємо, наче подарунок від влади. Проти релігійного фанатизму, політичного радикалізму та національного екстремізму. Проти того, щоб усіх скопом «єлисаветградців» приписували до вірян, якими керують «московські попи», та огульно звинувачували у зраді. (Знаю, що серед них доволі є солдат і офіцерів, лікарів і студентів.) Я проти волюнтаризму. Я – за плюралізм думок. За те, щоб кожен мав право їх відстоювати у будь-якому зібранні. Я за те, щоб назва «Кропивницький» звучала гордо й промовисто. За те, аби питання перейменування міст, вулиць, скверів тощо вирішувалося виключно у правовому полі. За те, щоб цей процес фінансувався не за рахунок ветеранів АТО, пенсіонерів, сиріт, інвалідів. Я за модернізацію суспільства на ліберально-демократичних засадах. За те, щоб усі пам’ятали і виконували 35 статтю Конституції України, яку ви, говорячи про символіку державних інституцій, яка однозначно християнська, скромно обійшли у своєму опусі. А чи доречно таке в багатоконфесійній державі? Я – за нове громадянське суспільство та його правову державу. І в цьому сенсі як людина законослухняна маю визнати те найменування міста, яке обере місцева громада. Навіть, якщо воно мені не до вподоби. Бо саме так ми навчимося дотримуватися європейських норм і стандартів – моральних, політичних, естетичних.

Коли нарешті більшість визначить назву міста, меншість, вочевидь, буде цим не задоволена. Але, впевнений, її буде втішати те, що це сталося справедливо: правовим шляхом, прозоро, без фальсифікацій. Однак, і цього може не статися, коли оприлюднять правдивий кошторис витрат на перейменування, який безсумнівно «об’єднає» усіх містян в їхньому обуренні витратністю цього процесу. То, можливо, краще відкласти його до закінчення війни на Донбасі та витратити «зекономлені» кошти на збільшення шансів виживання усіх втягнутих у війну громадян?

Переконаний, що сучасна демократія – це не прийняття рішень завжди некомпетентною «більшістю», а саме найбільш можливе врахування думки прогресивної меншості. У кожного своя «правда». Та істина – одна. Вона – це Бог. І примирення можна знайти лише в Ньому. Але не в нашій секуляризованій державі та в заангажованому суб’єктивізмі.

І знову мені, гріховному, хочеться висловити нерозуміння знайденої Б. Куманським емпіричним шляхом аналогії з Вадимом Колісниченко. Де пожежа, а де річка? Тобто де я, а де колишній депутат ВР? Але ж таким чином Броніслав Петрович свідомо чи підсвідомо намагається мене околісничити, точніше – забруднити, відводячи на «манівці, розкислі від антиукраїнських помий».

Гаразд, щодо кількості загиблих у Волинській трагедії – питання спірне. Нехай це 35 тисяч осіб – від цього її резонансність все одно не зменшується, від її уроків не втекти. Тож обопільні для української та польської сторін двосічні висновки необхідно розтлумачувати, як на науковому, так і на популярному рівнях, а не ховатися за патріотичні гасла. Допоки у нас не з’явиться нормативна історія, і ваша і моя історична інформація буде амбівалентною, шановний критик. До того ж, вам як гуманітарію добре відомо, що будь-яка трагедія взагалі не вимірюється масовістю.

Далі. Патріотизм – це більше право, ніж обов’язок. Де в Конституції прописано, що патріотизм є обов’язком? Тим паче, що й досі не з’явилося нормативного визначення патріотизму. Від ваших закидів знову тхне тоталітаризмом. Вільна людина сама обирає собі батьківщину. Приклад цьому – кількість добровільних емігрантів, переселенців чи репатріантів в інших країнах, вибір яких не засуджується ні законами, ні громадською думкою.

Тепер щодо Біблії. Так, повсталі проти перського поневолення давні євреї за книгою Есфір винищили 75 тисяч ворогів. Але жодного пам’ятника Макавеям чи, наприклад, Ісусу Навину на Святій Землі немає.

Наостанок. Дякую, Броніславе Петровичу, в своєму критичному виступі ви, самі того не розуміючи, підтвердили мої ключові тези. За вашою допомогою я переконався, що «джура» — то все одно «слуга». І як би не тлумачив це слово Борис Грінченко, це не змінює «прислужницької» сутності джури, не зважаючи на те, хто у нього пан – козак чи король. Служити ж варто лише Богу і народу!

Нагадаю, що три корінних етноси України – це слов’яни, татари та євреї (присягаюся Київською Руссю, Кримським ханством та Хазарським каганатом). Зі слов’янською, підкреслюю, всеукраїнською «Джурою» все зрозуміло. А де, скажімо, татарський еквівалент, типу «Юний аскер» чи єврейський –  на кшталт «Молодий макавей»?

Так хто ж не витер ноги перед дверима в історію? А не забруднює ноги той, хто не ходить по землі…

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.

P/S. Уважаемый Бронислав Петрович!

Мне тоже интересно наблюдать ваши трансформации. От радикального социализма вы перешли сначала к романтическому национализму. От него – так же резво – к национализму радикальному. Должен вас огорчить: уже на первом этапе у вас возникло ложное чувство очищения от инфекции. Вы по-прежнему считаете, что можно кому-то навязать «диктатуру развития». Основываясь на превосходных достоинствах «титульной нации» на втором этапе. Другого пути модернизации общества и государства вы не видите?

Вы и другие апологеты линейных решений ухватились за «Джуру» («Сокил»), за иные элементы и формы оживляющие украинскую традицию. При этом не постигнув не закалённым сомнениями умом, что вся эта совокупность элементов традиции может блокировать современное развитие (=модернизацию) или загонять его в тупик. «Линейность» в данном случае характеризуется тем, что любую другую «нетитульную» позицию вы по-прежнему воспринимаете с точки зрения «Свой – Чужой», а «Чужой» у вас, как правило, всегда враг. Вы не хотите моделировать дальнейшее развитие не только экономики, но и культуры, как расширяющийся диалог, число участников которого постоянно возрастает?

Консерватизм и микровекторность некоторых элементов и форм украинской традиции рано или поздно вступят (если уже не вступили) в противоречие с новым, с тем, что уже называют постмодерном. Поэтому советую вам хотя бы порой выходить за привычные рамки. В моём представлении многовекторность украинской традиции – это Сковорода, Котляревский, Потебня, Мациевич, Дзига Вертов, Довженко, Вернадский… Они сеяли семена европейской культуры, которые только недавно стали давать свои полноценные всходы.

Кто-то, чтобы доказать правоту своих идей или теорий, режет людей, а кто-то – лягушек. Похоже, вы на стороне первых. Хотя числите себя гуманитарием.

Под занавес цитата из чужой, но умной головы: «Завтра уже тут. Оно в здоровых клетках. И их становится все больше. Потому что люди, которые научились не бояться, постепенно начинают понимать, что этого мало. Надо еще что-то уметь. И они начинают учиться. Они начинают сомневаться, как умные, а не веровать в свое всезнайство, как дураки. Только не все из них догадываются, что обличительной смелости и даже обретаемого профессионализма не всегда достаточно».