Нещодавно, завітавши на виставку робіт вихованців міської станції юних техніків, я був вражений майстерністю дітей. Зокрема авторів моделей суден різних часів і народів. Одразу ж виникло питання: «А хто навчив їх створювати ці шедеври?». Поки йшов знайомитися, з кількох фраз мого знайомого зрозумів: ця людина у своєму середовищі безперечний авторитет.

Олександр Крючков вже понад 50 років залюбки віддає майже увесь свій час одній справі — моделюванню. А почалося все ще у далекому 1947 році, коли десятирічним хлопчиком він прийшов у міський Палац піонерів, щоб займатися авіамоделюванням. До 1967-го виступав на змаганнях з цього виду спорту, досяг певних успіхів, став керівником гуртка. Але вже з 1964 року там же почав вести за сумісністю судномодельний гурток. Часто змагання з обох видів спорту співпадали у часі, тому треба було остаточно визначитися. Отже, розуміючи відповідальність і значимість роботи з дітьми й підлітками, Олександр Крючков пожертвував власними інтересами на користь суспільних.

«Робота понад усе!» — такий невимушений девіз ще півстоліття тому обрав для себе поважний ветеран. І продовжує його наслідувати. Колеги по міській станції юних техніків кажуть, що Костянтинович тут би днював і ночував, якби його не забували попросити залишити приміщення.

Досвідчений педагог, умілець, майстер на всі руки... Звичайно, діти тягнуться до нього, отримуючи тепло душі, знання і секрети майстерності. Навіть ті, хто не досяг якихось результатів у цьому виді спорту, через роки зупиняють на вулиці, вітаються, розпитують, зичать здоров’я. За час нашого спілкування і я впевнився в тому, що Олександр Крючков — людина, яких мало залишилося в цьому модерновому викривленому світі. Людина щира, добра, з відкритим серцем і поглядом, що викликає довіру.

Понад п’ять тисяч вихованців пройшли через його руки за ці десятиліття. Бог дав йому добру пам’ять: багатьох, особливо перших, він може назвати за іменами та прізвищами, з якими моделями вони виступали, де і в якому році проходили змагання, хто став чемпіоном і у якому класі моделей.

Про це він ладен розповідати годинами, показуючи фото і документи: «Ось один з найперших вихованців — Леонід Оснос, майстер спорту, після закінчення КІСМу працював у Тернополі на заводі по виготовленню комбайнів та вів судномодельний гурток. Ось Валерій Прочуханов 1960 року народження, двократний чемпіон СРСР, чемпіон Європи. А привів його у гурток старший брат Віктор, нині доктор хімічних наук. Станіслав Стецовський — п’ятикратний чемпіон України, майстер спорту. Юрій Макаренко — чемпіон України в швидкісних класах, працював на „Червоній зірці“ електронником. Микола Залуговський закінчив Миколаївський кораблебудівний інститут, чемпіон України. Сергій Коврига — трикратний призер чемпіонатів України, закінчив Новоросійське мореходне училище, став капітаном далекого плавання. Із останніх „пташенят“ — вісімнадцятирічний Руслан Казмірчук минулоріч отримав звання майстра спорту, чемпіон України серед дорослих».

Сам же Олександр Костянтинович до моделювання прийшов дивним шляхом. Маленьким хлопчиком спочатку мріяв стати начальником залізничної станції. По-перше, його батьки все життя працювали на залізниці, по-друге, дуже подобалася форма, особливо кашкет з червоним верхом, а ще те, як той бив у станційний дзвін перед відправленням потягу. Трохи пізніше виникло романтичне бажання стати геологом. Але його перемогла думка про авіацію. З нею прийшов у гурток Палацу піонерів, показав гарні здібності.

«Потяг дітей до техніки, до моделювання, — пояснює Майстер, — засновується, передусім, на тому, що вони бачать, або що можуть потримати в руках, тобто на індивідуальних враженнях. Потім, в процесі роботи, виникає бажання дізнатися якомога більше про оригінали цих моделей, їхні технічні чи бойові характеристики. Ось, наприклад, днями привели на екскурсію в СЮТ три групи школярів з чотирнадцятої школи. Вони подивилися виставку, послухали наші пояснення. А учора приходить мама з хлопчиком-третьокласником і каже, що він мене сюди притяг, бо дуже хоче займатися». Думаю, мама почула з вуст Олександра Костянтиновича улюблену формулу успіху: «Майстерність — це здібності, помножені на працю».

Він з тих, хто творить і передає традицію: вже чотири покоління кіровоградців мають своїх майстрів моделювання. «Моїм учителем був Платон Костянтинович Курзов, який отримав звання майстра спорту у 60 років, — говорить О. Крючков. — Після мене залишиться Влад Ростокін, який є керівником гуртка СЮТ. Його зміна — Руслан Казмірчук». Додам також, що і обидва сини Майстра досягли значних успіхів у моделюванні.

Знаючи про величезний досвід Олександра Крючкова, його запрошували на десятки змагань різних рангів, від міжнародних до всесоюзних, в якості судді. А 1974 року він був одним з тренерів, що готували у Тбілісі збірну Союзу до участі у міжнародних змаганнях (тоді ж його вихованець Валерій Прочуханов став чемпіоном Європи). Та найбільше його цікавить безпосередня робота над моделями, звичайно, разом з вихованцями.

«А починається вона з пошуку прототипу, який би нас влаштовував, — пояснює Олександр Костянтинович. — Тут є свої нюанси. Якщо це радіокерована модель, вона має бути недовгою, але достатньо широкою. Бажано для будь-якої моделі, щоб вона була двогвинтова. Це дозволяє краще керувати нею і утримувати на курсі, якщо це прямохід. Тобто від одного редуктора ми отримуємо однакові оберти на обох гвинтах.

Останнім часом ми ставимо на кожну модель два двигуни і два окремі акумулятори. Тому що навіть при однакових двигунах при навантаженні, напруга на кожен двигун може коливатися через незначну, мікронну, різницю дроту обмотки. А коли визначаємося, яку модель будемо будувати, шукаємо відповідні креслення. І тут допомагають учні, відшукуючи їх в Інтернеті. Вони скачують креслення та фотознімки. Креслення підганяємо під той масштаб, що нам потрібен. Найбільш вдалими масштабами для дитячого моделювання вважаються такі: від 25-го до 50-го. Часто виходить, що така модель може вийти надто великою. Тому дорогою шукаємо компроміс. Наприклад, „Альбатроси“ класу Ф2А, тобто до 900 мм, ми будуємо за кресленням на 890 мм. А торпедні ракетні катери — масштабом 1:71 або 1:69, водолазний бот 1:67. Потім готуємо шаблони. Далі або робимо шпангоути, а на них нарощуємо корпус, або робимо болванку, а на ній виклеюємо шкаралупу майбутнього судна. Наостанок — деталювання, все ручками. Це копітка робота. Найкращі матеріали для моделювання — пінопласт, липа, бальса, склотканина. Мені достатньо глянути на модель, і я можу сказати, робила це дитина чи дорослий. На виготовлення, скажімо, військового корабля класу „Великий мисливець“ (на такому служив Герой Радянського Союзу Григорій Куропятников) у Руслана Казмірчука пішло два роки».

Як відомо, кожна справа вимагає майстерності. А головна майстерність будь-якої людини — створення себе. На це значним чином впливають такі учителі як Олександр Крючков. Свій секрет він пояснює дуже просто: «Справу, якою ти займаєшся, треба любити і займатися нею, попри всі негаразди».

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.

Фото Ігоря ДЕМЧУКА.