«Читаючи цю херню хочеться блювати. Як можна допускати ці тексти? Це гробниця для графоманів! «Коли з цим «дивом» поезії цяцькаються як з дитиною! На десятках презентацій, то хочеться сказати про художню цінність цього одоробала… це проста графоманія!!! Яка заважає справжній літературі! І створюють її люди сліпі! І друкують такі самі…»

Це про антологію «Поезія без укриття», до якої увійшли понад 200 віршів, написаних упродовж першого місяця повномасштабної війни 70 сучасними українськими поетами. Вона видана без залучення державних коштів накладом 500 примірників з метою зібрати кошти для потреб ЗСУ. І вже (на цей час) за допомогою видавця та учасників у різний спосіб було реалізовано книжок на суму 16 587 гривень. Ці кошти були спрямовані на купівлю автомобілів для ЗСУ – таким чином вони влилися в загальний рахунок, що з ініціативи письменника Андрія Любки поповнюється з різних джерел.

Хто ж після цього насмілився написати у ФБ такий химеристо-злісний «відгук»?

Якби я не знав цю людину, то подумав би, що це якийсь прихвостень із соловйово-скабєєвської зграї. Адже таке висловлювання грає лише на руку ворогові.

Та написав це наш громадянин, більше того курсант Національної академії національної гвардії України Станіслав Новицький. Який з деяких пір уявив себе поетичним гуру. Хоча йому всього 21 рік, хлопчина вже встиг зазнайомитися і «потоваришувати» з багатьма знаними поетами і прозаїками. Не знаю, на скільки щиро вони сприймали товариство напівграмотного парубка, але він відверто хизувався знайомствами з відомими майстрами слова, набираючи балів у невимогливої публіки.

Ми пам’ятаємо Станіслава з того дня, коли він уперше з’явився в редакції обласної газети «Народне слово» з невибагливо зліпленими рядками. Аби підтримати початківця, ми декілька разів, відшліфувавши, друкували його вірші. Хоча назвати ті його тексти поезією можна було лише з великою натяжкою. Разом з Павлом Чорним ми намагалися наставляти амбітного юнака, підказували, радили. Передусім, вивчити правила граматики, адже рівень його знань після ПТУ був доволі низький. Гадаю, що жанр верлібру Стасік обрав саме тому, що в ньому можна писати без розділових знаків і не витрачати час на пошук оригінальної рими.

З того часу минуло сім років. На жаль, наші уроки він не сприйняв. Можливо інколи Стасік і пише поетично органічні речі, але частіше викидає іншу органіку. Очевидно тому, що понад усе хоче бути поміченим. Стасіку не вистачає слави, щоб його ім’я зазвучало повноцінно. Йому й раніше кортіло зачерпнути хоча б ківшик слави у будь-який спосіб. Тому він входив то в одне літературне угрупування Кропивницького, то переходив на бік іншого. Та в кожному інтригував, збурював, звинувачував когось у графоманії чи у плагіаті. Наприклад, Новицький міг прийти до редакції, пожалітися на когось з опонентів, обганити якісь їх недоліки чи промахи, а через деякий час пристати на їхній бік. Не знаю кому до вподоби такі перебіжчики, оборотні і прилипали, але складалося враження, що одні його жаліли як сироту, інші ж використовували у своїх цілях, а третіх він підкоряв авторитетними іменами Івана Драча, Володимира Базилевського, Юрія Коваля чи Віктора Терена, з якими переписувався чи навіть задружився.

Мені відомо, що членкиня НСПУ Антоніна Корінь, котра певний час була об’єктом його звинувачень, попросила поета Володимира Яремчука написати передмову до збірки Новицького з претензійною назвою «Акафіст коня», а потім намагалася висунути твори Станіслава на обласну літературну премію імені Є.Маланюка.

Процитую деякі спостереження В. Яремчука. «Якщо покликання будь-якої творчості будити думки й асоціації – автор із цим справляється. Хоч є для мене тут і непроникні для зору і думки речі. Насамперед – це «Плете, ридає…». Перечитував багато раз – і не збагнув анічогісінько. Зачепило «цілунок … гадюки дарують згублені вуста». Хоч вираз «дикої гадюки» у мене, єхидного, викликає таке ж єхидне запитання: «А багато свійських гадюк зустрічав автор?»

І не збагну, як кров дерев б’є у жорна. Артерію перерізали? Бо на жорна, між жорна можна попасти, по них можна текти, їх можна кров’ю освятити і забруднити… Але бити… Та це в мені промовляє якраз отой гидкий традиціоналіст.

Головна трудність для мене у написанні передмови лежить усе ж у площині адресованості творів. Себто до кого він апелює. Будучи людиною вчорашньою, я притримуюся того погляду, що будь-яке мистецтво має споживатися більшістю.

І не покидає думка, що споживатися написане автором буде не такою вже й значною групою людей. Може, й елітарних».

Отже, в цьому контексті розкривається ще одна мета нашого героя – бути елітарним.

Тому, можливо, все, що не «елітарне», для нього графоманія. Тому він не хоче зважати на те, що тексти антології «Поезія без укриття» переважно прості, емоційні й безпосередні, можливо, дещо плакатні, адже написані у перші тижні повномасштабного вторгнення. Коли усі попервах були приголомшені бомбуванням, ракетними обстрілами і звірствами росіян, але попри все вірили у перемогу, у силу і мужність наших Збройних Сил. Як зазначила співавторка збірки Наталія Фенько, книга унікальна тим, що вона вже не може повторитися ніколи. «Ніколи не можуть повторитися ті відчуття, які закарбовані в цій книжці. Я навіть боюся себе тою, яка там була. Це був дійсно такий стан відчаю, люті, ненависті до ворога».

Тепер хочеться запитати: «Де ваші антивоєнні й патріотичні вірші, елітарний поете?» Чи ви ще не дозріли до них? Чи може ось цей ваш верлібр надихне когось на спротив?

ШУКАЧ

я шукач
та нічого не можу
знайти
кожен день самоти
розливається чистим
світанням
я шукач
та нічого не можу
знайти
в цьому світі
світанні
де безрух
волебного часу
як твердиня
людського життя
і у цім дриготінні очманілих
сердець
волелюбних
кожен цар
а не раб
вибудовує глиняний храм
холуї
в них ніякої віри немає
дух
задушений хтивістю віку
і хтивістю душ
не мине
як омана
осібного часу
де нагніт імперій
орди
і облуди
чорна кров дикунів
не сліпа
на землі де
колись
розливалося чисте
цвітіння
я шукач
знову час оминає мене
монотонністю дня
і спокуси
клятий вік
розливається чисте
цвітіння
в ріки чорної крові
тепер
розірвемо
ярмо
у якому від батька
й до сина
де не волі
ні правди
ні своїх
ні чужих
манівців

…Такі рядки навряд чи когось надихнуть і піднімуть на бій. Хоча знайдуться і ті, хто будуть відстоювати право «автентичного поета» трансформувати історію і дійсність у будь-яку карколомну конструкцію.

Один із вдячних критиків, певно також поціновувач «елітарної поезії» чи особисто Новицького, писав про його збірку «Крони дерев холодні»: «…Це евокативна форма вислову, яка відкриває перед читачем метафізичну сутність мовлення. На прикладі поезії Станіслава Новицького ми бачимо, що недоокреслення сутності виражає власну оригінальність та медитативність автора. …Це символічне навантаження смислового наративу. Це творчий вислів про суб’єктивне і водночас об’єктивне спадкоємство розуміння поезії. Це символічний уявний образ, в якому реалізується значущий зміст поетового багатоголосся».

На нашу думку, за цією термінологією криється прагнення критика видати бажане за дійсне. Читаючи рядки Новицького, відчуваємо, що вони, як і задекларовано у назві, ХОЛОДНІ.

Ну а яким іще може бути плід дерев з холодними кронами? А ще за ними ховається інша людина – з холодним розумом. Його прізвище відоме багатьом…

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ, Павло ЧОРНИЙ,
учасники проєкту «Поезія без укриття».

джерело