Висловлюється письменник, літературознавець, критик, перекладач, науковий співробітник інституту літератури АН ім. Т. Шевченка Дмитро Дроздовський.

Дмитро Дроздовський — провідний спеціаліст у галузі літературної компаративістики та шекспірознавчих студій. Учасник XX Міжнародного конгресу з компаративістики в Парижі, XIX Міжнародного конгресу з компаративістики в Сеулі, ІХ Міжнародного шекспірознавчого конгресу в Празі, численних літературознавчих конференцій у Греції, Перу, США, Великій Британії, Чехії, Іспанії, Польщі, Султанаті Оман, Азербайджані тощо. Має публікації в міжнародних наукових журналах, зокрема, у США, Перу, Китаї, Великій Британії. Учасник ІІ Міжнародного гуманітарного форуму в Баку.

Народився в Одесі у родині науковців. Закінчив Києво-Могилянську академію за фахом «Філологія» (історія, теорія літератури та компаративістика). У 2013 році захистив кандидатську дисертацію. Переклав драматичні твори Ф. Гарсіа Лорки з книжки «4 Piezas breves», твори І. Тюріна, Д. Веддінгтон-Фезера, Ж. Пейслі, В. Річ, багатьох сучасних британських поетів. 2011 р. на сторінках українського часопису «Кур’єр Кривбасу» було опубліковано перший роман Д. Дроздовського «Хамелеон».

Пропонуємо інтерв’ю з цією креативною людиною.

— Чому люди вживають алкоголь? Чи не забагато п’ють українці?

В цьому контексті можна розглядати багато причин — і генетичних, і соціальних, й історичних. Наприклад, тубільні американці не можуть сприймати алкоголь, їм одразу стає зле. Натомість в Шотландії, в Ірландії дуже поширений культ віскі. Але це холодні краї, там звикли таким чином зігріватися. Це біологічна детермінація.

В Європі немає культу алкоголю. Так, там полюбляють розслабитися, але там є міра. Там немає надмірностей. Там немає такої страшної соціальної проблеми, коли молодь поступово занурюється в пивний алкоголь. В країнах пострадянського простору це відбувається через брак виховання, брак культури взагалі, брак культури в родині, адже все починається звідси.

Коли створювалися цілі покоління «радянської людини», покоління «хама», як свого часу влучно зазначив Мережковський, покоління «швондерів» та «шарікових», їм треба було задовольнити якісь свої базові «цінності». Серед них, зокрема, і алкоголь. Це засіб звільнитися від проблем, забути про духовні рефлексії, про вимоги інтелекту працювати в чистому середовищі. Коли багато алкоголю — всі брати і світ стає прекрасним. Але людина культури ніколи не має такої проблеми.

Так, в Україні п’ють. Але п’ють все ж таки менше, ніж в Росії. Бо в Росії пляшка горілки коштує дешевше, ніж пляшка молока. Це страшний соціологічний показник, якщо говорити серйозно. До того ж, тут є зв’язки і з радянським періодом в історії. І в Росії, і в Україні цей спадок і досі дається взнаки. Про це треба і освітянам, і культурологам постійно говорити, бо справді страшні речі робить алкоголь з молоддю зокрема в регіонах. З одного боку, ми наче заборонили рекламу алкогольних та тютюнових виробів, а з іншого — потрібна поглиблена роз’яснювальна кампанія для підняття культурного рівня.

— Що відбувається в царині перекладацької справи?

У нас є потужна перекладознавча традиція. Наш інститут співпрацює з Львівською кафедрою, з Київським університетом, з Чернівцями, з усією Україною. До речі, і з Кіровоградом, де в університеті працює аспірантка Марина Фока, яка написала прекрасну критичну розвідку про переклади Павла Тичини.

Але є і проблема. Ті випускники ін’язу, які знають мови, переважно йдуть в бізнес. Їм не цікаве перекладознавство. Час такий, що вони, на жаль, ідуть заробляти кошти. І це можна зрозуміти.

Разом з тим є такі цікаві сучасні молоді перекладачі, які плідно працюють. Це, наприклад, Дмитро Чистяк, Іван Хрупчій, кіровоградець Назарій Назаров, який навчається в Києво-Могилянській академії і вивчає елліністику. Тобто все одно є молоді кадри. На жаль, трагічно загинув Анатоль Перепадя, який продовжив традицію Лукаша в перекладах Сервантеса, зокрема переклав його "Дон-Кіхота«.Це ренесансна людина, людина, яка переклала Монтеня, Паскаля, Марселя Пруста.

Шукаючи підтримку, співпрацюючи з культурними інституціями — з польським інститутом, з Гетеінститутом, з посольствами, ми шукаємо контакти, щоб робити монотематичні переклади.

— Ваші спостереження та висновки про владу і «громадянське суспільство» за Януковича...

Це люди в якихось капсулах. Я мав можливість з ними спілкуватися. Це якась дуже дивна психологія людей, які не знають, що робиться на вулиці, і ніколи не заглядають собі в душу. Але вони чітко знають, що їм робити на своїх посадах в міністерстві — створювати корупційні схеми. Чи це якийсь особливий вишкіл, чи це така травма з дитинства? Вони по-іншому бачать себе в історії. У них є різні фактори і різні інтереси — економічні, фінансові, прагматичні. І вони хочуть їх реалізувати не зважаючи ні на що.

Але є і люди абсолютно хворі, які й понині живуть в якомусь радянському або в імперському світі. Люди, які хочуть побудувати Третій Рим. Люди, які хочуть побудувати суспільство хама. Люди, які культивують плебеїзоване суспільство.

Справжньому письменнику завжди хочеться якось дистанціюватися від ангажементу в таку реальність, яка просто засмоктує, а інформаційний простір створює псевдоміф, в якому немає людських емоцій. На жаль, й понині деякі телевізійні програми формують плебейську людину, плебейські смаки на рівні розваг варваризованого суспільства. Будь-яка країна ховає своїх дурнів, а у нас ці дурні весь час вилазять з екранів. І, як пише Ліна Василівна Костенко про наших політиків, здається, вони зараз вилізуть з екрану, полізуть по штанині і почнуть залазити в тебе, і ти не знаєш, як сховатися.

— Як слід протистояти інформаційним та «культурологічним» атакам?

— Наше покоління — це покоління спротиву. «Покоління спротиву», про яке пише Ліна Костенко, має давати відсіч будь-якій спробі хамства, будь-якій спробі вульгарності. Відсіч на будь-які провокації, але, як на мене, відсіч інтелектуальну, аналітичну, авторитетну. Візьмемо за приклад Європу, де будь-який спір чи дискусію проводять за круглим столом. Завжди позиція має бути етичною.

Інтелектуал — це той, хто збуджує суспільство до мислення, до рефлексій.

Ми надто довго живемо в конфліктогенному суспільстві. Так не повинно бути. Є різні культурні коди, які ми повинні поважати. Потрібно навчитися поважати думку іншого. Але ніколи не потрібно боятися правди і боятися своєї думки. Є така засада європейської свідомості: свобода моя завершується там, де починається свобода іншої людини. Це мають зрозуміти всі — ті, хто сьогодні при владі, ті, хто були при владі, ті, хто будуть при владі. Україна має бути представлена в світі не як варварська країна.

— Ви багато подорожуєте. Розкажіть, будь ласка, про якийсь незвичайний випадок чи зустріч

Будь-яка поїздка — це завжди щось несподіване, фантастичне. Це завжди мандрівка, яка має літературний підтекст.

В Сеулі проходив всесвітній конгрес з компаративістики. І на ньому почесним промовцем була Нобелівський лауреат з літератури Герта Мюллер. Це дуже цікава людина — складна, заглиблена, інтровертна. Коли нас познайомили, я сказав: «Я — з України». І побачив величезний жах в її очах. Вона прошепотіла: «О Боже... Україна... Донбас». Я спочатку не міг зрозуміти, чому, що ж сталося.

Німецька поетеса і письменниця Герта Мюллер народилася на українській землі, в Горлівці. І вона для неї й досі залишається величезним шоком, травмою. Будь-яка згадка про той регіон викликає просто сартрівський жах. Це вагомий привід говорити про філософію страху. Попри це Герта Мюллер нині підтримує Україну і порівнює Путіна з дияволом.

Бесідував Роман Любарський