Про наріжний камінь мистецтва і не тільки

Про наріжний камінь мистецтва і не тільки

Гостем сьогоднішнього номера став відомий художник, лауреат обласної премії у галузі образотворчого мистецтва ім. Осмьоркіна Ігор Смичек, чий неординарний підхід до живопису може засмутити прибічників традиційних поглядів. Наочним підтвердженням цього є виставка «Метаморфози Ігоря Смичека», яка експонувалася в обласному художньому музеї.

— Ігоре Володимировичу, чи не пригадаєте щось з одеського періоду життя, коли навчалися у «Грековці»?

— Коли я навчався в училищі (тут художник посміхається — авт.), Ельгрековському, там, звісно, процвітала академічна школа соцреалізму. Зате на розі Дерибасовської та Радянської Армії існував магазин «Дружба», де продавалася зарубіжна література соціалістичного табору — книжки, журнали, альбоми. Звідти я черпав інформацію про те, що в СРСР було приховано або взагалі під забороною. Адже, на щастя, у НДР та Угорщині друкували альбоми з творами авангардного мистецтва. Так я вперше познайомився з представниками нашого авангарду початку ХХ сторіччя — Малевичем, Кандинським, Бурлюком, Кричевським, Архипенком, Пальмовим та іншими. То було на грані шоку. Від того знайомства мене постійно бентежило питання: «А чому нас навчають в училищі імені Грекова?» Тому що все, що я у них побачив, було набагато цікавіше. Несподівані кольори, форми, композиція. Але як це робити, нас не вчили.

— На чому ж там зосереджувалось навчання?

— На академічному викладанні. На класицизмі дев’ятнадцятого століття, який потім перейшов у соцреалізм двадцятого, де всі інші «ізми», крім соцреалізму, заборонялися. А завдяки тим художникам, які емігрували на початку двадцятого сторіччя, й формувалося подальше мистецтво західного світу. Це мистецтво — це інший світогляд. Отже, коли наші художники переносили свої ідеї на терени Західної Європи і Америки, то змінювали світогляд того населення і тієї країни, куди потрапляли. І завдяки цьому ми тепер бачимо, як там живеться.

— Ви багато подорожували по Середній Азії. Це було творче відрядження, внутрішня потреба чи щось інше? Звідки потяг до тих місць?

— Від знайомства з життям і творчістю Гогена, який втік з Європи на Таїті. Щось його не задовольняло, щось йому не подобалося у тій цивілізації. Тому він жваво цікавився мистецтвом Індії, Індонезії, Японії. Ці східні культури дали поштовх для розвитку нового живопису, нове бачення і відчуття, як треба працювати, передусім, з площиною. Потім мене дуже зацікавило мистецтво Мартироса Сарьяна. Він теж багато подорожував. Хоча сама Вірменія теж достатньо екзотична країна. Петров-Водкін з тієї ж когорти. Від тих вражень він навіть написав кілька романів — «Самаркандія» та «Простір Евкліда». Вони автобіографічні і, можна сказати, наукові, тому що там він висловлює свою точку зору на мистецтво.

Отже, якщо так казати, я взяв їх за взірець і вирішив повторити їхній шлях приблизно. Наприклад, коли побував у Самарканді, зрозумів, що це не Узбекистан, бо культура там таджицька, а ще точніше — ірано-таджицька. Усі культові споруди на території Узбекистану будували таджики. Узбеки — більше кочовий народ. Але коли утворювали Радянський Союз і ділили територію, то пошматували її на свій розсуд. У нас таким чином відібрали Придністров’я.

— Які ще враження залишилися від тих подорожей?

— Які можуть бути враження від іншої культури? Яскраві, чудові. Це ж зовсім інший побут, інші традиції та звичаї. Хоча там у свій час оселилися різні народи. Наприклад, у Бухарі була велика єврейська громада.

Я спілкувався там з різними людьми і був у захваті від такої священної на Сході традиції як гостинність. Якщо гість прийшов у будинок, ким би він не був, господар постійно опікується ним і захищає. Все це щиро і безкоштовно.

Там я зробив багато етюдів. А потім по них написав картини. На жаль, їх залишилося дуже мало.

— Певно, тому, що користувалися попитом… А тепер згадайте дещо про роботу у Кишинівському видавництві «Література артістіке».

— Коли я ще навчався у Львівському поліграфічному інституті, познайомився з художниками-заочниками з Молдови. Вони запросили у гості у Кишинів. Там познайомили з головним художнім редактором видавництва «Література артістіке». До речі, там мене вразило те, що молдовани переважно дотримувалися свого національного одягу. Як і у нас на Західній Україні на той час. Але коли довелося робити ілюстрації до молдавських народних казок, де треба було відобразити якусь старовинну архітектуру, я її там не знайшов. Лише кілька церков романського стилю і все. Проте мені якось вдалося вийти з тієї ситуації за рахунок героїв та персонажів. Окрім згаданої я проілюстрував ще декілька книжок, що вийшли у цьому видавництві. Серед них «Пеппі Длинныйчулок» Астрід Ліндгрен молдавською мовою, «Золотой луг» Михайла Пришвіна російською та «Різнокольорові казки» Іманта Зієдоніса молдавською мовою.

— Пам’ятаю, прекрасні ілюстрації… Якщо повернутися у дитинство, які казки ви любили читати?

— Андерсена, братів Грімм, українські народні казки, особливо чомусь запам’ятався «Котигорошко». Можливо тому, що він спритний, розумний дивовижний герой, який відображає тему визволення від іноземного гніту.

— Розкажіть, будь ласка, якусь сімейну історію.

— У моєї бабусі з маминого боку Софії Іллівни був чоловік. Чудово грав на скрипці, гітарі, мандоліні. Він 10 років відтрубив у Магадані. Там захворів на цингу, повернувся сюди дуже хворим. Прожив недовго. Але для своєї доньки встиг зробити добру справу. Він хотів, щоб вона навчилася грати на арфі. Але ж тут не було симфонічного оркестру, не було фахівців з цього інструменту. Тоді він придбав мамі фортепіано. А бабуся сказала: «Як нам не буде скрутно, я буду платити за уроки». І повела її до Густава Нейгауза. Бабуся розповідала, коли у мами щось не виходило, той бив її лінійкою по пальцях, а вона сиділа поруч і мовчки плакала. Однак вона розуміла, що це такий фах, така метода. І це навчання вилилося у те, що мама стала неперевершеною піаністкою, яка могла грати і з аркуша, і на слух, і по пам’яті, чудово імпровізувала. Мама пропрацювала 45 років у театрі корифеїв концертмейстером. Її фортепіано після смерті батьків я подарував музею Марка Кропивницького. За цим інструментом мама навчала і виховувала цілу плеяду наших відомих акторів.

— Якими, на ваш погляд, мають бути критерії оцінки мистецького твору?

— Справа у тому, що критерії змінюються з часом. Різні епохи мали різні критерії у мистецтві, у культурі загалом. У Давньому Єгипті — одні, у Давній Греції — інші. Так само світогляд мінявся в епоху Відродження, в епоху Бароко й далі. Взагалі-то тривалий час мистецтво було знаряддям в руках у служителів релігії. Але існувало і народне мистецтво. Про це не треба забувати. Питання в тому, хто на це мистецтво дивиться. Коли у ХVII столітті голландці привезли свої картини в Японію і хотіли здивувати японців, ті подивилися і сказали: «Це ілюзія». У роботах голландців була пряма перспектива, а у японців — паралельна. Отже, є різні системи доказів своєї правоти у художньому просторі.

Відомий художник, графік і теоретик мистецтва Володимир Фаворський писав, що відношення художника до площини — це наріжний камінь світогляду. На цьому все базується. Або художник може зруйнувати цю площину, тобто зробити ілюзію, або навпаки — вивести все на площину і по перспективі, і по кольору. І тоді фарба — це фарба, а не стіл, кофтина чи людина. Колір може працювати лише на поверхні. Тоді він не втрачає свою енергетику. Сітківка ока — на поверхні, так і художник має працювати — переводити все на поверхню аркушу паперу чи полотна. Тоді образ буде потрапляти на сітківку ока таким же чином. Тоді людина може отримати кайф від твору мистецтва.

Бесіду вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.

Комментировать

Здесь еще много прекрасных стихов, интересных статей и красивых фотографий!

Створення сайту - kozubenko.net | За підтримки TribesTV и Novostejki

₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪