Ми зустрілися з Іриною Дейнекіною напередодні Нового 2010 року. Вона виглядала заклопотаною і трохи втомленою. Після бесіди запросила прийти 4 січня. В цей день в актовому залі педуніверситету зібралося чимало людей — представників різних поколінь студентського театру «Резонанс». Вони зійшлися й приїхали з усіх усюд, щоб вшанувати пам’ять свого батька, товариша, колеги, вчителя Валерія Дейнекіна. Цього дня заслуженому актору України, талановитому режисеру, беззмінному — протягом 30 років — керівникові народного молодіжного студентського театру «Резонанс» виповнилося б 55 років.

Пам’ять про нього залишилася не тільки в сучасній назві театру — імені Валерія Дейнекіна, але й в багатьох виставах, що відновила Ірина Іллівна. Цього вечора ми побачили «Строкаті історії» з творів А.П. Чехова «Ювілей», «Канітєль», «Три сестри», згадали «Кришталеву туфельку» та ніші постановки. Багато теплих слів про В.Д. Дейнекіна сказали його колишні учні, колеги, товариші. Переоцінити творчу спадщину Валерія Дмитровича важко. Театр «Резонанс» — це лейтмотив і стрижень його яскравого життя. У театрі «великому» не всі, на жаль, розуміли його, не всім прийшлася за смаком його театральна культура. Він це відчував... Але ще більше — підтримку з боку дружини, яка була і першим слухачем, і першим критиком. В той час Ірина Дейнекіна залишалася в тіні. Сьогодні вона заслуговує на повне сяйво рампи.

Народилася Ірина Федотова в сім’ї викладачів. Батько — кандидат історичних наук, мати — спеціаліст з економічної географії. В 13 років разом з батьками переїхала зі Східного Сибіру в Україну, де все було цікаво, все в дивину. Проблема мовного кордону вирішилася досить швидко, Ірина хапала все на льоту. А ще й тому, що акторські здібності проявилися вже в ранньому віці. Напевно, не було такого жанру мистецтва, якого б Ірина не «скуштувала» б в дитинстві: і на пуантах стояла, і малювати вчилася, і музиці, і у драмгуртках займалася. До цього слід додати парашутний спорт, ковзани та лижі.

Ірина Дейнекіна

Серйозне захоплення театром почалося з відвідин народного театру ПК ім. Жовтня, де на той час вже грав Валерій Дейнекін. Але тоді знайомства не відбулося. Після закінчення середньої школи Ірина одразу поступила на філологічний факультет (відділення російської мови та літератури) Кіровоградського державного педінституту ім. Пушкіна. Саме тут їх звела сцена та навчання. Все було доволі просто і, в той же час, зворушливо. Особливих залицянь не було, а ті, що були, вписувалися в спільну справу — «Резонанс». Театр і познайомив, і поєднав їх назавжди. Вони жили в ньому, як в рідному домі, і ставилися до цього серйозно і творчо. І завжди Ірина відстоювала перед вимогливим режисером братів-акторів. З тих пір її називають «адвокат „Резонансу“».

Валерій Дмитрович став першим вчителем, чоловіком та... опонентом. Коли сім’я збиралася за недільним столом, побутові розмови неодмінно переходили в русло театральних тем. І тут уже хтось із дітей зупиняв батьків ненав’язливим: «Ну-у, почалося!». Але вони знали ціну цим дискусіям, в них народжувалися нові ідеї, нове бачення театральних образів. Та цього було замало. Саме Ірина наполягла на тому, щоби Валерій поїхав до Москви поглиблювати свої знання та навички.

Дехто вважав Ірину Дейнекіну актрисою гострохарактерною. Та її сценічне життя довело, що актриса вона різнопланова. Про це свідчать ролі в «Медеї», в «Чотирьох допитах», в «Чумі обом родинам вашим», «Поставте хлопчику трійку» тощо. До кожної ролі, до кожного виходу на сцену вона ставиться прискіпливо. Над будь-якою Ірина Іллівна буде працювати і до, і після виходу вистави. Така вже в неї школа. Та найбільш вистраждана — роль Медеї, якою вона прагла донести до глядача ту дивовижну силу кохання, яка перемагає усе. Як сказала сама актриса: «Я відчувала цю роль шкірою».

Прикро, що як актриса вона зараз у творчому простої. Добре, що в неї є «Резонанс», який тримає її у творчому тонусі. «Порівняно з акторами-аматорами минулих років нинішні, звичайно, інші, — відзначила Ірина Дейнекіна, — енергії у них доволі, але період „виколисування“ триває довше. Можливо, тому, що бажання працювати самотужки і самовдосконалюватися на кілька порядків нижче. Ще не знаючи „театральних гамм“, багато з них хочуть одразу отримати результат. І обов’язково — успіх!» Як справжній педагог Ірина Іллівна поступово прививає своїм учням не тільки ази професії, але й розуміння високої театральної естетики, продовжуючи традиції, закладені Валерієм Дмитровичем. Її досвід режисера і актриси дозволяє робити це добре. Учні тягнуться до неї, ходять на заняття групами і по одинці.

Заслужена актриса України Ірина Іллівна Дейнекіна мріє грати, бажає грати. Її творчий потенціал до кінця ще не використано. Сподіваємося, найкраща її роль ще попереду.

В той вечір 4 січня вона вийшла на сцену останньою. Подякувала усім, хто був у залі. Підвела підсумок сказаному. Була лаконічною і стриманою. І напевно завдяки цьому зворушливо — по контрасту — пролунали з її вуст рядки Булата Окуджави:

Он переделать мир хотел,
чтоб был счастливым каждый,
а сам на ниточке висел:
ведь был солдат бумажный.

Он был бы рад — в огонь и в дым,
за вас погибнуть дважды,
но потешались вы над ним:
ведь был солдат бумажный.

Не доверяли вы ему
своих секретов важных,
а почему?
А потому,
что был солдат бумажный.

В огонь? Ну что ж, иди! Идешь?
И он шагнул однажды,
и там сгорел он ни за грош:
ведь был солдат бумажный.

Роман Любарський.