Розкажи мені про дощ…

Театру багато разів пророкували загибель. Спочатку при появі кіно, пізніше — телебачення. А в нинішній час суцільної павутини глобальних соціальних мереж — і поготів. Однак, як бачимо, попри все, магія театру все ще споріднена з людською підсвідомістю і має на неї неабиякий вплив. А кожен театр як явище є часткою культурного генофонду нації.

Один з найближчих прикладів — молодіжний театр «Резонанс» імені Валерія Дейнекіна. Цьогоріч він подолав 61-у вікову вершину, але продовжує залишатися молодим, дієвим, прогресивним. Новий театральний сезон цей театр розпочав з постановки п’єси Генрі Лайона Олді (літературне псевдо харків’ян Олега Ладиженського та Дмитра Громова) «Другі руки», яка відбулася 13 листопада у залі педагогічного університету.

Як зазначили самі автори, ця п’єса — розмова про цінність життя, як такого, поза мішурою матеріальних благ і суєтних уявлень про справедливість, як розподіл дарів і покарань згідно з реєстром. За їхніми ж словами, починаючи з 2005 року, п’єсу з успіхом ставили різні театри — від Абакана до Бобруйська. Але Кропивницький став другим містом, куди вони потрапили на перегляд вистави. Їхня присутність у залі, певно, додавала більшого куражу і резонансу. А ще, очевидно, зігрівала акторів у доволі прохолодній університетській актовій залі.

Як на мене, а цю виставу я бачив уперше, увесь склад театру впорався з надзадачею — вивести з секондхендового підтексту і показати, чим живуть, чим марять і страждають душі людей. І ми знайомимося з ними саме у той час, коли вони потрапляють у крамницю Secon Hand, своєрідне чистилище, де їм належить вибрати «костюм» для нової реінкарнації. І за задумом авторів, чи повторити чи змінити долю попередніх власників. Навіть Крамар (актор Роман Бутовський), який вже не мав жодного шансу для переродження отримує його завдяки опущеному і розгубленому братку Бліну Поприколу (актор Влад Крамаренко). Разом з музично-хореографічним супроводом певну ліро-драматичний струмінь в сюжет вносить і образ Хомо Дозяйки (артистка Катерина Тоток). Особливо в тому місці, коли Крамар, якого постійно тривожать і бентежать душі (костюми) Секонд-хенду, благає її: «Розкажи мені про дощ»… Одержимі пошуком справедливості, незбагненних протиріч та закономірностей всесвіту, самовпевнені або розчаровані, цинічні або філософічні — усіх персонажів об'єднує бажання привести у рівновагу «ваги долі» і почати нове краще життя. Та враження таке, що все це даремно…

Так, після перегляду п’єси залишається відчуття безвиході. Що на цьому світі, що на тому. Особисто мені в цій п’єсі чогось не вистачає. Якоїсь «допоміжної речовини» (Наприклад, для кращого засвоєння пектолвана у якості такої речовини використовується гліцерин). Гадаю, тут не вистачає такої світлої і могутньої сили, яка об’єднує Віру, Надію, Любов та Софію, — Святого Духа. А який сенс без Нього має реінкарнація? Перетворення без Преображення?

Попри все, режисерська трактовка, яку знайшла заслужена артистка України, художній керівник театру Ірина Дейнекіна, була досить цікавою і у певних місцях несподіваною для авторів. Ось як прокоментував це після вистави Олег Ладиженський, який, до речі, режисер за фахом: «Дуже цікаве рішення. Прекрасний кордебалет, який це підкреслює. Дуже гарний темпоритм, усі грають енергійно, без провалів, без пауз. Чудове візуальне рішення з рухом усього цього одягу по сцені. Разом з живим кордебалетом воно створює цікавий композиційний ряд. Гарно зроблений фінал». Його підтримав співавтор Дмитро Громов: «В образи героїв додані такі нюанси, яких у нас не було, але які органічно вписалися в образи і тієї ж Хомо Дозяйки, і Бліна Поприколу, котрий вийшов дуже експресивним. Персонажі трохи не такі, якими їх бачили ми, але анітрохи не гірше. Крамар вийшов у центр композиції, чого у постановках інших театрів не відбувалося. Також нас радує гарне музичне оформлення».

Валерій Жванко: Вітаю, Романе, з якісною театральною аналітикою. «Резонанс» — це не театр. «Резонанс — это событиє». Особливо у середині 80-х. Не тільки для студентів, для всього Мислячого Міста. Дейнекін, в ті задушливі роки, дарував людям надію.

Andrew Bondar: Середина та кінець 80-х були часом шаленого розквіту «Резонансу». Дякую Богу, що мав можливість приймати в цьому участь.

Наталья Муленко: «Вторые руки», мне понравился этот спектакль.Заставляет задуматься о вечном...

Влад Крамар: Опа)) Не бздеть, братва!))