Сьогодні Міжнародний день перекладача

ЛУЇ АРАГОН
ГОВОРИТЬ МАТІСС
(Підрядник з французької Петра Наточія)
Як не люблю я зачісок по моді,
День фарби й кольори із рук моїх краде,
Зітхання тут моє, як вітер у вітрила, входить,
Погляну – погляд мрію в майбуття веде.
І кожна квітка тут на полонянку схожа,
Що владно красотою вабить і томить,
Дивлюсь у даль небес, і роздуми тривожать,
І небо шатами, що скинуті в цю мить.
Не треба слів, я кроків поясню кружіння,
Я поясню вам слід, що вітер щойно стер.
Я поясню вам світ у мить його творіння
І сонце на плечах задумливих венер.
Я поясню той, за вікном, пейзаж скорботний.
Пояснюю птахів, дерева, зміну днів,
Зелений сад у захваті німотний
І тишу, сховану за стінами домів.
Пояснюю і тінь, і простору несталість,
А ще жіночих рук тепло й відлуння тіл,
Пояснюю відмінностей зухвалість,
Пояснюю зв'язок всього, що є довкіл.
Пояснюю речей і явищ швидкоплинність,
І запахи, і аркуша цнотливий звук,
Пояснюю листка і легкість і дитинність,
Й повільне коливання віття-рук.
О світ правічний, що у просторі рознісся!
Я є людина тих часів, де все із бід одних,
Пишу надії лик, мій пензль Анрі Матісса
Розкаже дням новим, що люди ждуть від них.
ЮРІЙ ЛЕВИТАНСЬКИЙ
* * *
Поволі так тебе я забував!
Не міг тебе забуть,
та забував.
Твій лик тоді від мене відсувався,
він ніби розпливався,
відпливав,
дробився,
оповивався тайною
і танув десь, мов абрис берегів.
І це усе було подібне таненню,
вповільненому таненню снігів.
Все тануло,
почав я забувати
твоє лице.
А сперш ніяк не міг
забути твої очі,
та забув,
одне ім’я все шепочу губами.
Нам в луках тих вже більше не бувати.
Наш березняк насупився й замовк,
і вітер на прощання протрубив
над нашими журливими дубами.
І гіркотою пахне від стогів,
де моїх кроків звук вже затихає.
І крапля по щоці моїй стікає...
О, танення вповільнене снігів!