Минулого тижня на запрошення Українського клубу в Кіровограді відбулася серія зустрічей з майстром психологічного роману, письменником-метафізиком з Івано-Франківська Степаном Процюком. Одна з них пройшла в ОУНБ ім. Д. Чижевського.

Степан Процюк починав свій творчий шлях як поет. Ще 1991 року разом з Іваном Андрусяком та Іваном Ципердюком він утворив авангардистський літгурт «Нова дегенарація», який різко сколихнув застійне українське літературне болото. На початку нового тисячоліття Степан Процюк вже зарекомендував себе як талановитий есеїст і прозаїк. За цей час він написав і видав 20 книг прози.

Хоча для презентації в Кіровограді був заявлений психобіографічний роман про Володимира Винниченка «Маски опадають повільно» (Київ, «Академія», 2011 р.), Степан Васильович повів розмову ширше, в напрямку «актуалізації безкінечності людського „я“».

Упереджаючи свою розповідь і начебто продовжуючи якийсь давній спір, письменник згадав про українську закомплексованість, яка «завжди нас вниз тягне» і додав: «Все, що є у великих літературах світу, має бути і у нас. Письменник може помилятися, може піти не туди, це його внутрішня проблема. Але в нас повинна бути така література, яка є в усіх народів».

Романи Процюка вже почали перекладатися іноземними мовами. Це — непростий шлях. Більше того, занадто важкий. Пан Степан зазначив, що не хоче з цього приводу скаржитися і «ридати в камізельку». Навпаки, висловив надію, що з часом будуть інші, ліпші, результати. Але тільки так «можна презентувати нашу літературу в світі!», — наголосив він. Потім наш гість представив видання, в якому зібрані його романи «Інфекція», «Тотем» і «Жертвопринесення». Останній називають підручником для українського письменника. Це видання автор назвав «трохи буржуазним» і продовжив: «Коли я починав писати, не думав, що буду і такі видання тримати в руках. Мені таке в голову не приходило. Але... наші долі не нами накреслені. Я в цьому переконаний». Так, романтично-магічний світогляд Степана Процюка, що розкривається майже в кожному його творі, є тому підтвердженням. Цікавою була думка, що «безкінечність людського „я“ є в кожного з нас» і «коли ми тут зустрічаємося, то я зустрічаюся з собою, по цей бік, і ви зустрічаєтеся з собою, в особі цього чоловіка, який тут розмовляє».

Далі письменник зосередив увагу на романі про Василя Стефаника «Троянди ритуального болю». Це перший роман в серії «Автографи часу», що вийшов у київському видавництві «Академія». За визначенням самого автора, він написаний в імпресіоністичній манері й стилізований під покутські діалекти. Цей роман мав великий успіх в Україні. Аби показати ті «архетипи болю, архетипи розпачу», що були властиві Стефанику, письменник зачитав уривок з першого розділу роману.

На питання про міру художньої вигадки Степан Процюк відповів: «Я не хочу ставати українським Андре Моруа, але на даному етапі я закінчив роман про письменника, про якого ніхто не напише крім мене. Про Архипа Тесленка. Роман називається „Чорне яблуко“. Я написав про Стефаника, Винниченка і Архипа Тесленка тому, що мене не цікавлять щасливі, мені нудно там, де радіють.

Художня вигадка завжди є в такому романі. Художня вигадка і певні риси моєї особистості. Цього не уникнути. Але чого ніхто до мене цього не зробив? Нема. І цей аргумент переважує сто інших. Щось можна сприймати, щось не сприймати. Але це спроба психічної біографії. І у нас немає такої традиції в українській літературі. За моїми плечима не стояло такої традиції. У мене це творення певного міфу. Якщо і є вигадка, то вигадка тут необхідна. Тут є умовність, алегорія і те, що мені так тяжко вдається впроваджувати в нашу літературу, — символізм».

Над романом про Винниченка «Маски опадають повільно» автор працював півтора року. Це не є біографія в звичному для нас розумінні, це більше схоже на біографію душі. Це спроба міфотворення з метою віддати належну шану видатному українському письменникові. Адже Володимир Винниченко не належить Кіровограду, не належить Києву — це той письменник, який перейшов за регіональні межі. При цьому Степан Процюк наголосив, що «нашій нації бракує міфів про своїх особистостей». І далі додав: «У мене немає паралітичного пієтету до будь-якого письменника, але я можу схилити голову перед майстром. Він і до того (до написання роману — авт.) був мені рідним».

Степан Процюк — один з тих художників слова, які заглядають у найдальші закутки людської душі, занурюються у найглибші психологічні процеси та рефлексії. Недарма деякі критики вважають означені три романи, а також роман «Руйнування ляльки» психіатричною тетралогією. Пан Процюк в своїх романах також робить значну художню роботу по відновленню втраченої сакральності. Він вважає, що Винниченко намагався більше від інших бути чесним із собою. Услід за ним він повторив: «Людям не треба правди, або брехні, людям треба щастя».

Відповідаючи на запитання студентської молоді письменник жартував, іронізував, прагнув бути відвертим і паралельно виховував окремих максималістів-всезнайок. Але поза його «сценічним» публічним образом вгадувалося, що така людина, як правило, приховує якийсь внутрішній біль чи навіть трагедію.

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.