Минулого тижня на запрошення Українського клубу в Кіровограді відбулася серія зустрічей з майстром психологічного роману, письменником-метафізиком з Івано-Франківська Степаном Процюком. Одна з них пройшла в ОУНБ ім. Д. Чижевського.
Степан Процюк починав свій творчий шлях як поет. Ще 1991 року разом з Іваном Андрусяком та Іваном Ципердюком він утворив авангардистський літгурт «Нова дегенарація», який різко сколихнув застійне українське літературне болото. На початку нового тисячоліття Степан Процюк вже зарекомендував себе як талановитий есеїст і прозаїк. За цей час він написав і видав 20 книг прози.
Хоча для презентації в Кіровограді був заявлений психобіографічний роман про Володимира Винниченка «Маски опадають повільно» (Київ, «Академія», 2011 р.), Степан Васильович повів розмову ширше, в напрямку «актуалізації безкінечності людського „я“».
Упереджаючи свою розповідь і начебто продовжуючи якийсь давній спір, письменник згадав про українську закомплексованість, яка «завжди нас вниз тягне» і додав: «Все, що є у великих літературах світу, має бути і у нас. Письменник може помилятися, може піти не туди, це його внутрішня проблема. Але в нас повинна бути така література, яка є в усіх народів».
Романи Процюка вже почали перекладатися іноземними мовами. Це — непростий шлях. Більше того, занадто важкий. Пан Степан зазначив, що не хоче з цього приводу скаржитися і «ридати в камізельку». Навпаки, висловив надію, що з часом будуть інші, ліпші, результати. Але тільки так «можна презентувати нашу літературу в світі!», — наголосив він. Потім наш гість представив видання, в якому зібрані його романи «Інфекція», «Тотем» і «Жертвопринесення». Останній називають підручником для українського письменника. Це видання автор назвав «трохи буржуазним» і продовжив: «Коли я починав писати, не думав, що буду і такі видання тримати в руках. Мені таке в голову не приходило. Але... наші долі не нами накреслені. Я в цьому переконаний». Так, романтично-магічний світогляд Степана Процюка, що розкривається майже в кожному його творі, є тому підтвердженням. Цікавою була думка, що «безкінечність людського „я“ є в кожного з нас» і «коли ми тут зустрічаємося, то я зустрічаюся з собою, по цей бік, і ви зустрічаєтеся з собою, в особі цього чоловіка, який тут розмовляє».
Далі письменник зосередив увагу на романі про Василя Стефаника «Троянди ритуального болю». Це перший роман в серії «Автографи часу», що вийшов у київському видавництві «Академія». За визначенням самого автора, він написаний в імпресіоністичній манері й стилізований під покутські діалекти. Цей роман мав великий успіх в Україні. Аби показати ті «архетипи болю, архетипи розпачу», що були властиві Стефанику, письменник зачитав уривок з першого розділу роману.
На питання про міру художньої вигадки Степан Процюк відповів: «Я не хочу ставати українським Андре Моруа, але на даному етапі я закінчив роман про письменника, про якого ніхто не напише крім мене. Про Архипа Тесленка. Роман називається „Чорне яблуко“. Я написав про Стефаника, Винниченка і Архипа Тесленка тому, що мене не цікавлять щасливі, мені нудно там, де радіють.
Художня вигадка завжди є в такому романі. Художня вигадка і певні риси моєї особистості. Цього не уникнути. Але чого ніхто до мене цього не зробив? Нема. І цей аргумент переважує сто інших. Щось можна сприймати, щось не сприймати. Але це спроба психічної біографії. І у нас немає такої традиції в українській літературі. За моїми плечима не стояло такої традиції. У мене це творення певного міфу. Якщо і є вигадка, то вигадка тут необхідна. Тут є умовність, алегорія і те, що мені так тяжко вдається впроваджувати в нашу літературу, — символізм».
Над романом про Винниченка «Маски опадають повільно» автор працював півтора року. Це не є біографія в звичному для нас розумінні, це більше схоже на біографію душі. Це спроба міфотворення з метою віддати належну шану видатному українському письменникові. Адже Володимир Винниченко не належить Кіровограду, не належить Києву — це той письменник, який перейшов за регіональні межі. При цьому Степан Процюк наголосив, що «нашій нації бракує міфів про своїх особистостей». І далі додав: «У мене немає паралітичного пієтету до будь-якого письменника, але я можу схилити голову перед майстром. Він і до того (до написання роману — авт.) був мені рідним».
Степан Процюк — один з тих художників слова, які заглядають у найдальші закутки людської душі, занурюються у найглибші психологічні процеси та рефлексії. Недарма деякі критики вважають означені три романи, а також роман «Руйнування ляльки» психіатричною тетралогією. Пан Процюк в своїх романах також робить значну художню роботу по відновленню втраченої сакральності. Він вважає, що Винниченко намагався більше від інших бути чесним із собою. Услід за ним він повторив: «Людям не треба правди, або брехні, людям треба щастя».
Відповідаючи на запитання студентської молоді письменник жартував, іронізував, прагнув бути відвертим і паралельно виховував окремих максималістів-всезнайок. Але поза його «сценічним» публічним образом вгадувалося, що така людина, як правило, приховує якийсь внутрішній біль чи навіть трагедію.
Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.
Нодо понимать что не всо так проста
бивает что разобратся стОит.........