Днями до Кіровограда вкотре завітав знаний літературознавець, доктор філологічних наук, професор НаУКМА Володимир Панченко. Як відомо, і в минулому, і в теперішньому його багато що пов’язує з Кіровоградщиною. Схоже, він душею прикипів до нашого благодатного краю. І не полишає без впливу його духовний та суспільний простір. За давньою традицією (В.Є. Панченко з’явився тут уперше 30 років тому) зустріч пройшла в ОУНБ імені Чижевського. І була присвячена шляхетній бібліофільській пожертві – даруванню Володимиром Євгеновичем великої частини своєї книжкової колекції. Проте захід цей не став формальним – зустріч перетворилася на живе відкрите спілкування, на вечір запитань і відповідей. Адже присутніх цікавили не стільки літературні, скільки політичні процеси.

Для тих, то не знає Володимира Панченка і не був того дня в бібліотеці, подаємо нотатки з цієї зустрічі. 

Ізолятор на Комуністичному

З літами людина стає сентиментальнішою. І я так само. Сьогодні ось згадав, що саме у ці дні тридцять років тому я перебрався до Кіровограда. Сім’я – дружина і двоє дітей – ще залишалася в Одесі. Поселили мене в гуртожитку педагогічного інституту імені Олександра Пушкіна на Комуністичному проспекті. На першому поверсі справа, якщо заходити з вулиці, є таке крило, яке називається гордим словом «ізолятор», де в одній з кімнат я починав своє кіровоградське буття. Це, звичайно, не той ізолятор, в якому побував Сашко Ратушняк, проте я провів там три місяці. Думаю, це варто згадати, бо це теж така сентиментальна сторінка в моїй історії.

Книга як чинник діяння

Моє життя – це величезною мірою книги. Все по суті пов’язане з книгами. Хоча, ясна річ, я не такий книгогриз і самітник, як, наприклад, Валерій Шевчук. У мене було по всякому – і схимництво, і громадська активність.

Пригадую, коли я був ще маленьким хлопчиком, у селі Демидівка Любашівського райну Одеської області я бігав до сільської бібліотеки. Вона була дуже скромна. То була звичайна сільська хата, де довкола стін стояли книжкові стелажі. Я ходив туди ненастанно. Пам’ятаю навіть першу книжку, яку прочитав, – «Квасоля до небес».  Потім було багато всього іншого. І так я перечитав усю ту бібіліотеку.

Книжки мене так сильно вражали, що в окремих випадках прочитане я намагався впровадити в життя. Наприклад, коли прочитав книжку одного польського автора «0:1 в першому таймі», де йдеться про хлопчиків з околиці Варшави, які зорганізувалися у футбольну команду, я пішов збирати хлопців, і ми тоді створили свою сільську команду. Чемпіонати не вигравали, але… Або, скажімо, прочитавши книжку Лариси Письменної «Скарб Вовчої криниці», я підбив п'ятьох чи шістьох хлопців і ми пішли розкопувати Маєвську гору. А ця місцина у нашому селі це таке узвишшя, пагорб, на якому стояв колись панський будинок, та жили пани Маєвські. В селі ходили легенди, що там є старі погреби, льохи, в яких можна знайти зброю чи навіть золото. Скарбів ми там не знайшли, але довгий час у батьківській хаті зберігався фрагмент фарфорової чаші із написом латиною. Ми могли там іще щось розкопати, але приїхав на тачанці ветеринарний фельдшер і прогнав нас, сказавши, що ми можемо якусь чуму там викопати, бо неподалік був колгоспний скотомогильник.

Таких епізодів можна було б пригадати багато. Але я веду до того, що книжка може насправді багато зробити, якщо вона пропущена через душу. Тобто вона може спонукати до безпосередньої дії. В моєму житті саме так і було.

Бібліотека – це процес

В Кіровограді, вже на вулиці Бєляєва, у мене, звичайно, була домашня бібліотека. Вона змінювалася, вона поповнювалася, вона розросталася, вона ставала небезпечною, тому що зайняла спочатку одну кімнату, потім другу… І тут я остаточно зрозумів, що бібліотека – це процес. Згодом, коли перебирався до Києва, до Києво-Могилянської академії, певну частину книг я роздарував у Кіровограді, але й багато перевіз із собою. Потім приблизно дві тисячі книг я подарував Києво-Могилянській академії, бібліотеці імені Антоновичів. Мені приємно знати, що студенти ними й досі користуються. Все це можна відслідкувати в електронній формі.

Звичайно, всіх книжок не прочитаєш, коло звужується. Тому я намагаюся останнім часом таким чином звузити своє коло, щоб частина книжок, які можуть бути корисними іншим, перейшла до бібліотеки. Життя триває, і думаю, що ця кількість буде поповнюватися. Важливо, щоб вони були в ужитку.

Ночви Ліни Костенко

Іще один сюрприз, який я сюди привіз. Це дерев’яні ночви, в яких купали маленьку Ліну Костенко. Я вірю, що це так. По-перше, коли довго повторювати, то починаєш вірити. По-друге, у мене є цілком реальні підстави так вважати. Коли я готував один з розділів до своєї книжки «Сонячний годинник» про Ржищів Ліни Костенко, ясна річ, поїхав туди. Я знав, що там, на березі річки Леглич, минуло шість перших років життя Ліни Василівни. Я знайшов те місце. Бабиної хати вже не було, але сарайчик зберігся. В ньому я натрапив на ці ночви. Знайшов також величезний льох з овальним склепінням. Цей льох по суті історичний, бо він потрапив до кількох віршів Ліни Костенко.

Про цю свою поїздку я переповідав Ліні Василівні. Колись ми провели чотири години на Байковому кладовищі. Час від часу вона наїжджає до могили свого чоловіка Василя Васильовича Цвіркунова, колишнього директора кіностудії імені Довженка. Оскільки племінник, який її завжди підвозив, поїхав з Києва, то мене її близькі друзі попросили підвезти. Дві години ми йшли центральною алеєю. Ліна Василівна зупинялася біля кожного пам’ятника і розповідала якусь історію. А потім ще чотири години біля могили. Вона приготувала маленьку тризну, і все розповідала, розповідала, розповідала… Я показав їй ржищівські фотографії, де я стою на садибі колишньої бабиної хати з оцими ночвами.

«Тореадор з Кіровограда»

Серед тих, хто гостював у мене вдома на Бєляєва, був Всеволод Нестайко. Я його згадав, зрозуміло, з якої причини. Тому що його цими днями не стало… У нас була його книжка «Тореадори з Васюківки». І на тому примірнику він зробив дарчий напис. Наш Ярослав був тоді ще хлопчаком, то він йому написав: «Тореадору з Кіровограда…». І далі, на жаль, не пам’ятаю що.

«Тореадор з Кіровограда» зараз під Луганськом. Його мобілізували у травні, і він уже четвертий місяць там. Кілька днів тому він з побратимами приїздив на п’ять днів у відпустку. Я з ними розмовляв. В мене залишилося дуже сильне враження. Це тридцяти з лишнім років хлопці – спокійні, впевнені, патріотичні. Вони знають, що вони роблять, і вони критично налаштовані до того, що у нас є у внутрішньополітичному житті. Маю сподівання, що коли там все закінчиться, ці батальйони нам ще допоможуть. Я не маю на увазі якихось зіткнень та потрясінь. Саме їхнє слово, сама їхня позиція – вона допоможе прискорити те, що стосується реформ і очищення. В середовищі молодих людей є величезний патріотичний порив. Це те, що робить нашу націю консолідованішою, сильнішою, ніж ми були.

Ми маємо об’єднатися навколо нашої мови, навколо нашої культури. Бо там, де немає нашого, там є чуже.

Про головні небезпеки

Ми всі живемо одними тривогами. І вони досить гострі.

У нас зараз є такі головні небезпеки. Перша – очевидна, вона на Сході, вона називається «Війна. Путін. Росія». Певний час у своїх публіцистичних статтях я писав «путінська Росія». Потім зрозумів, це не зовсім правильно. Коли нині соціологи з «Левада-Центру» показують, що 83 відсотки росіян підтримують Путіна, то зникає необхідність говорити «путінська Росія», бо там непутінської Росії майже немає. Якщо залишається 17 відсотків, то це ж не означає, що вони проти агресії. Це означає, що там є велика кількість людей, яким все одно. Всього кілька відсотків тих, хто при пам’яті, на яких можна покладати якісь сподівання.

Друга небезпека – нереформована Україна. За ці місяці, відколи відбувся Майдан, змінилося надзвичайно мало. Так, на верхівці помінялися персоналії, але говорити про реформи поки що не можливо. Коли приїжджаю в Кіровоград, я в цьому ще раз пересвідчуюся. Якщо всі депутати місцевих рад залишаються ті самі, то що це? Та й корупція тут залишається величезною.

Нам треба пережити ці тяжкі драматичні випробування. Кожна людина повинна знати, що йде війна, що гинуть люди. І оце усвідомлення ситуації, в якій ми перебуваємо, має бути гострим у кожного. Але я впевнений, ми станемо сильніші.

У Росії не було неімперської історії

Трохи раніше я дійшов висновку: те, що у нас відбувається, це величезною мірою дубль подій 1917–1918 року. Зараз повторюються основні елементи сценарію завоювання іншої країни. Перший: дестабілізація обстановки в неправильній країні. Тоді Ленін, Свердлов і Троцький казали: «Ну, ми ж ніби визнаємо УНР. Але там влада неправильна. Її треба поміняти на “рабоче-крестьянскую “». Другий: створення маріонеткового уряду.  Третій: військове вторгнення, начебто як допомога тому урядові. Все дивовижно збігається, тільки прізвища різні.

Російська ментальність завжди пов’язана з агресією. Це історичний факт. Це не є публіцистика чи патетика. Це констатація. Колись ще у часи горбачовської перебудови Юрій Афанасьєв, відомий історик, сказав, що у Росії не було неімперської історії. Це означає, що вона з часом розсиплеться. Я не знаю, чи ми це застанемо, але знаю, що вона розсиплеться. Проте ми за це платимо велику ціну. Тому що ми, зрештою, захищаємо не тільки себе, не тільки Україну. Ми захищаємо Європу і навіть, можна сказати, світопорядок загалом.

Сила має стати запорукою миру

Зрештою, ми врятуємо цю нерішучу Європу, яка нас ніби підтримує, але так підтримує, як відкривали у 1943 році Другий фронт, мовляв, перемагайте, а ми потім приєднаємося до вас. В нинішній Європі таке теж проглядається.

Щодо Сполучених Штатів Америки, то вони теж не в кращій своїй формі. Вони як почали перезавантажувати свої стосунки з Росією, так і досі не знають, що з ними робити. Але на них лежить величезна відповідальність. Мені здається, що США часів Обами не дуже добре усвідомлюють свою відповідальність. Ось, наприклад, Рейган, якого колись проклинали в радянські часи, сказав тоді багато рішучих слів. У світі має бути мир. Але мир через силу. Тобто сила має стати запорукою миру. І цю відповідальність сильної держави повинні брати на себе в першу чергу Сполучені Штати Америки. Вони поки що ведуть достатньо ухильну політику. Через те увесь тягар цієї історичної ситуації, яка склалася, лежить на тих хлопцях, які зараз відстоюють Україну на Донбасі.

Вихід полягає у тому, щоби все вичистити. Має бути збройна перемога. І на її основі мають говорити дипломати. Якщо зараз встановлять якесь дивне перемир’я, цього не зрозуміє армія. Якщо зараз політики зупиняться, то це буде тяжким ударом по нас самих. Але якщо відсторонитися від цього моменту і подивитися в історичну перспективу, то ми зараз проходимо те, що проходили багато націй. Нікому воля не давалася легко. Усі національні становлення давалися з кров’ю, з жертвами. Лише так консолідувалася нація. Тоді герої і мученики ставали духовною силою для майбутніх поколінь. Це не означає, що ми повинні уповати на те, що історія для нас все зробить. Не історія зробить, а історію зроблять.

Останнім часом коли я приїжджаю в Кіровоград, постійно потрапляю на дні жалоби. Одні похорони, другі, треті. Ось цей момент, він і трагічний, але в історичному сенсі він величавий. Це наша ціна за нашу свободу. Росія порозуміється з Україною тільки тоді, коли вона розпадеться. Я хотів би, щоби цей час настав якомога швидше. Зрештою, не це мене цікавить. Мене цікавить, щоби світ залишився. Щоби світ залишили у спокої. Щоби ми могли розвиватися і працювати в мирі.

Записав Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.

На фото: Володимир Панченко в 2010–2011 роках / Євгенія Гринь, Максим Руденко