У пошуках новітніх вимірів живопису

У пошуках новітніх вимірів живопису

Днями талановитому кіровоградському художнику Ігорю Смичеку виповнилося 60 років. Він один з провідних графіків на Кіровоградщині, його творчість багатогранна — від мистецтва книги до монументального та станкового малярства. «Такий непересічний митець робить честь не тільки Кіровограду — всій Україні», — сказав якось про нього відомий письменник Юрій Андрухович, товариш його студентських років.

Найпершим найяскравішим враженням в його дитинстві стала зустріч з дядьком Віктором, який повернувся в Кіровоград після служби на Тихоокеанському флоті. Тоді він подарував хлопчику іграшковий пароплав, що працював від батарейки. На той час така іграшка була в дивину. Випробовували його на Інгулі — якраз навпроти нинішньої дитячої художньої школи, наприкінці 1950-х — на початку 1960 там був міський пляж. В одну з трьох труб цього «лайнеру» дядько Віктор вставив недопалок «Біломору». Коли корабель поплив і пустив справжній дим, це було дивовижно. Ця романтична картина назавжди залишилася для Ігоря символом свободи і нових відкриттів. А з дядьком він і понині підтримує добрі стосунки.

У пошуках новітніх вимірів живопису

Дитсадок на вулиці Луначарського, куди водили малого Ігоря, в місті називали «гарнізонним». На його подвір'ї в затишному кутку в паркані колись вивалився дебелий гранітний камінь. Там була потаємна «печера». Там разом з майбутнім вертолітником Сергієм Зимогоровим вони влаштовували двобої лицарів, яких самі виготовляли з пластиліну. А ще — гарматки з патронних гільз, котрі насправді стріляли дробинками за допомогою зшкрябаної з сірників сірки та розжареної голки. Батько Ігоря працював актором театру Кропивницького, тому не мав доступа до зброї, як батько Сергія, і не міг зробити йому з гільз непереможного, закутого в панцир, лицаря.

У пошуках новітніх вимірів живопису

Гарних «магазинних» іграшок в його дитинстві було обмаль. Це згодом спонукало хлопчика виготовляти їх самому. Він знаходив або обмінював вцілілі частини від іграшок — в основному рами з передніми колесами, що мали поворотний пристрій, ставив на них моторчик з приводом до коліс та каркас, який вигинав з розігрітої над газовою плитою пластмаси. Хоча у його виконанні ця іграшка більше нагадувала мікрокартинг. Далі були кораблі, котрі «Юний технік» (був такий значок-відзнака в ті часи) Ігор Смичек спочатку вирізував і видовбував з дерева, а коли з'явився пінопласт, — з цього матеріалу. Так, наприклад, усіх друзів та батьків здивувала виготовлена ним двопалубна трищоглова каравела ХVII сторіччя.

Потім пішли вже дорослі іграшки — луки, арбалети, саморобні ракети, вибухові речовини тощо. Хлопці з дворів найближчих чотирьохповерхівок (а на той час родина Смичеків вже мешкала по вул. Володарського) за прикладом Робін Гуда влаштовували змагання: хто першим поцілить в яблуко. Він не був тихонею, хоч і брав домашні уроки музики, до речі, студіювала його одна з учениць Густава Нейгауза. «Схованки», «Козаки-розбійники», «Партизани і німці» — ігри, якими захоплювалася дітлахи до того історичного моменту, коли радянські ідеологи винайшли військово-патріотичну гру «Зірниця».

А олівець Ігор вперше взяв до рук приблизно в три рочки. Звісно, початкові спроби були в стилі «точка, точка, два крючечка…». Та ось одного разу уяву маленького митця захопив крейсер «Аврора», зображений на обгортці «Балтійських кільок в томаті», побачених в магазині. Він потяг за руку батька і змусив хутко повернутися додому, щоб малювати. Певно, «Аврора» на тому малюнку остаточно переконала батьків в тому, що хлопчик має гарні здібності — вони почали водити його на приватні зайняття до Есфірі Григорівни Білецької. На той час вона якраз займалася організацією першої в Кіровограді дитячої художньої школи. І коли та була створена, почала брати на уроки Ігоря, хоча він і не підходив за віком для офіційного навчання. Другим, хто підкорив творчу уяву хлопчика, був молодий кіровоградський художник Володимир Волохов. Запахи олійних фарб та чарівливий процес їх накладання на полотно, яке той реставрував в домі батьків, яскраво відобразилися в пам'яті. До того ж художник приділив увагу дитячим малюнкам і дещо підказав «початківцю».

У пошуках новітніх вимірів живопису

Закінчивши вісім класів загальноосвітньої школи, Ігор отримав чимало рекомендацій та порад для вступу в Одеське художнє училище ім. Грекова. Коли він поїхав складати іспити, батьки вже були на гастролях в Башкирії, тому проводжала онука бабуся. Вона намагалася дати Ігореві 50 карбованців на непередбачувані витрати. Це настільки зворушило його, що він відмовився, адже розумів, що бабуся заощадила їх зі своєї скромної пенсії.

Навчання в училищі давалося легко. Переважну більшість часу навчального плану тоді витрачали на практичні роботи з усіх видів зображувальних технік. Першим його наймасштабнішим твором того періоду стало панно, що прикрасило Бєлгород-Дністровський рибний технікум. Між іншим, екзамен за другий курс студент Смичек не здавав. Чому? Тому що коли треба було щось терміново оформити, партія казала «Треба!», а Василь Петрович (директор училища) відповідав «Єсть!». Так одного разу Ігорю разом з товаришем довелося квапним порядком оформлювати військовий аеродром під Вознесенськом до приїзду маршала Гречка.

У пошуках новітніх вимірів живопису

Суворий академізм, якого дотримувалися в училищі, вже тоді не влаштовував здібного художника з оригінальним баченням світу. А коли він познайомився з Михайлом Безсмертним (колишнім льотчиком-винищувачем, що потрапив в катастрофу, дивом вижив, але залишився інвалідом), котрий був найстаршим серед студентів «Грековки», й зовсім захопився авангардизмом. Те, що малював і ліпив Безсмертний було проти правил, але приголомшливо красиво. Недарма ж директор, ставлячи йому «двійку», забирав найкращі роботи у фонд училища.

Одеса-мама стала для Ігоря Смичека першою справжньою сходинкою у великий світ мистецтва. Завдяки магазину «Дружба», де завжди були виставлені книжкові новинки, альбоми з творами великих живописців та платівки з шедеврами музичної класики, він розсував обрій академічного викладання мистецтв. А наполеглива робота в майстернях відточувала техніку. Наприклад, вечірні рисувальні класи з 19-ї до 24-ї години завжди проходили під класичну музику. А понад усе чого варто було спілкування з неординарними однокашниками? Такими, скажімо, як майбутній ієромонах Володимир Теодор чи майбутній голова Вінницької організації НСПУ Леонід Гринюк.

Навчання в «Грековці» заклало велике підґрунтя для подальшого розвитку митця. Саме тут він почав ідентифікувати себе як українець. Що спонукало здійснити разом з товаришем етнографічну експедицію в Карпати.

У пошуках новітніх вимірів живопису

Після закінчення училища Ігоря одразу ж запросили на роботу в Кіровоградську дитячу художню школу. Та через рік за призовом пішов він звідси до лав РА. В Радянській Армії продовжував шліфувати свій талант — служив художником-оформлювачем при клубі однієї з військових частин у Володимирі-Волинському. Тут наполегливо займався графікою. Але потай від начальства. Коли писав гасла, транспаранти та портрети членів Політбюро. Цю техніку обрав саме через те, що вона не вимагала багато матеріалів та інструментарію. Коли хтось стукав до його робочої кімнати, папір, туш, перо чи олівець легко можна було сховати в шухляду. Найкращі графічні роботи того часу Ігореві вдалося зберегти. Як і ті, що довели його обдарованість під час навчання у Львівському поліграфічному інституті ім. Івана Федорова. І колись, в наступний ювілей, вони певно потраплять до ретроспективної виставки.

Сьогодні ж можна відверто заявити: Ігор Смичек немало цінного та цікавого зробив в мистецтві, пройшовши шлях від традиційного реалізму до реалізму новітніх форм живопису. Творча незаспокоєність, потяг до експерименту в колористиці, у формі та в перспективі показали, що художник виробив власні концептуально-філософські принципи, відкрив нові зображувально-виражальні засоби. Він вважає: «Те, що нині називають реалізмом в мистецтві, правильніше було б називати натуралізмом або ілюзіонізмом. Але це не має ніякого відношення до справжнього реалізму. Тому що наше око сприймає світ ілюзорно». В основі його новітніх розробок відношення до зображувальної площини. Тим самим митець прагне розкрити нові виміри в живопису. В останні десять років він перебуває в пошуку можливостей передачі в мистецтві четвертого виміру — часу, який схопити і зберегти на полотні дуже важко. Але можливо. За творчі пошуки у напрямку сучасного образотворчого мистецтва та вагомий вклад в образотворче мистецтво Кіровоградщини 2009 року Ігор Смичек став лауреатом обласної премії у сфері образотворчого мистецтва та мистецтвознавства імені Олександра Осмьоркіна у номінації «Новітні спрямування».

На виставці, що днями відкрилася в обласному художньому музеї представлені переважно малярські твори ювіляра. Вони сповнені тонкого гумору, самоіронії, філософських підтекстів та літературних алюзій. В них автор не вдається до точного зображення оточуючого світу, для нього не важливі деталі. Та якщо ви потрапите у виставкову залу, раджу вам придивитися до картин «Європа», «Жінка в кімоно», «Глечик і квіти», «Місяць і човен», «Кіт-офіціант», «Мати і дитина» та інших. Можливо, ви побачите на них когось із знайомих, або згадаєте відомих літературних героїв. А можливо відчуєте те, що висловив один з відвідувачів: «Наш світ порівняно з цим такий сірий і метушливий, що мені хотілося б жити серед образів, котрі створив художник».

Насамкінець залишається зазначити, що роботи художника зберігаються в музейних зібраннях України та приватних колекціях України, Росії, Молдови, Болгарії, Німеччини, Ізраїлю, Японії та США.

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.

У пошуках новітніх вимірів живопису

Фото Ігоря ДЕМЧУКА.

Один коммент. к записи «У пошуках новітніх вимірів живопису»

  1. Grestert сказав:

    Чудесно! Превосходно! Спасиьо за пост!

Комментировать

Здесь еще много прекрасных стихов, интересных статей и красивых фотографий!

Створення сайту - kozubenko.net | За підтримки TribesTV и Novostejki

₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪