Як насправді цвіте червона рута / Фото: Олександр Котенко (Карпати)

Минулоріч вона дебютувала книжкою віршів «Навзаєм» (Харків, видавництво «Майдан»). Цієї весни завітала на свою малу батьківщину, до Бобринця. А вже звідти – до обласної наукової бібліотеки імені Д. Чижевського, де її з нетерпінням чекали шанувальники сучасної поезії. Там ми і познайомилися.

Світлана Ринкевич після закінчення Харківської національної академії міського господарства (факультет «Електропостачання і освітлення міст») вже п’ять років працює інженером-проектувальником у відділі комплексного проектування ліній ТОВ «Союзенергопроект».

Та більшість людей знає її з іншого боку. Світлана – талановита поетеса. Тонка, прониклива і надзвичайно лірична. Її поетичний голос дуже чистий. На відміну від багатьох наших версифікаторів у ньому немає й тіні фальші. Тому що він зігрітий теплом справжньої непоказної любові, народженої світлим сумом і милосердям до усього живого.

Звикаю до світу,
як очі звикають до світла.
Дивитись на нього
відкрито, не мружачись, вчусь.

Очам болить світло,
як роси вже зірваним квітам.
Болить мені світ,
я ж крізь сльози сміюся чомусь.

Як спаленим полем ітиму,
стерня п’яти вколе?
Як пальці невправні –
все ж змусять звучати струну…

Звикаю до світла
у світі щоразу, відколи
мене із пітьми хтось
незграбно до нього турнув.

Перші віршовані спроби Світлана зробила ще у школі. Відтоді почався її шлях у великий світ Поезії. Який, сподіваюся, освятив усе її життя.

У студентські роки Світлана відвідувала декілька літературних студій і творчих об’єднань. Її помітили у Харківській обласній організації союзу письменників під час щорічного обласного огляду-семінару «Молода Слобожанщина», запропонували взяти участь в обласному конкурсі імені Олександра Масельського. Рукопис молодої поетеси отримав високу оцінку та другу премію. Наступним щаблем до літературного олімпу стала перемога у першому конкурсі імені Тані Шамрай.

Ця перемога надала можливість побачити світ першій книжці Світлани. Хоча наклад її усього 100 примірників, збірка «Навзаєм» — це відверта, неспішна, несуєтна розмова з широким колом читачів. Вона розкриває нам думки і помисли молодої поетеси, її сумніви і жалі – той внутрішній світ, який, передусім, має життєстверджуючий початок.

На все свій час – і опустити руки,
й крізь серце щоб промчав осиний рій.
Коли себе не візьмеш на поруки,
то хоч когось теплом своїм зігрій!

У збірці неодноразово лунають рядки, образи і символи яких свідчать, що Світлана і за походженням, і за характером – степнячка, дитя наших вільних і замріяних степів. Вона й досі трохи губиться у просторових, технічних і моральних умовах великого міста:

І день новий.
                  Та все – немов учора:
будильник, кава, перехід в метро…
Зустрічні люди знову морщать чола,
тікають в гаджети… Аби забути про
турботи, звіти, вищі дві освіти…

«Наступна станція…»
                                   Проґавити свою?
Прокинутись, пробудженню радіти?
Вже час! А я розгублена стою…

Живучи переважно поезією, відшукуючи та виокремлюючи її з грубого матеріального світу, Світлана створює навколо себе і водночас формує в собі те диво, яке називається «тонка енергія», або ж «душа». Поетеса не бажає втрапити «у неводи інтриг». Вона також не поспішає віднайти «священний текст», бо розуміє, що стіни її «храму» тільки-но зводяться. І це – некваплива штучна робота. Добре, що Світлана у пошуку. Добре, що прагне «зростати углиб». Добре, що має сумніви…

Однак один із сумнів вона вже подолала.

Куди іду?
                Попереду маршрути
несходжені. На щастя, на біду,
шукаю квітку сонцесяйну рути.
Тим і здивую, що її знайду!

Свою сонце-руту Світлана Ринкевич таки знайшла…

Нехай щороку розквітає її поетичне слово.

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.