Як відомо, 23 серпня завдяки «Благодійному фонду Ярослава Бублика» з нагоди 25-ї річниці Незалежності у селищах міського типу Смоліне та Вільшанці відбулися святкові концерти за участі гуртів «ТІК», «Дзідзьо», «Авіатор», дуету Анна-Марія та інших. На одному з них побував наш кореспондент і провів кілька експрес-інтерв’ю з його учасниками. Сьогодні пропонуємо вам бесіду з лідером гурту «ТІК» Віктором Бронюком.

— Відомо, що ви громадський діяч, голова наглядової ради благодійного фонду «Подільська громада». Чим займається цей фонд?

— Ми направляємо свою діяльність на організацію роботи в районних центрах, у малих територіальних громадах. Сьогодні дуже важливо, аби люди залишалися на місцях. Важливо активізувати громаду на вирішення місцевих проблем. Тому що велика країна починається з маленьких міст, з маленьких селищ. І якщо ми сьогодні не збережемо цю атмосферу, не збережемо життя у цих містечках, зрештою, можемо їх втратити.

— Що ви відчуваєте, коли виступаєте на таких концертах, як сьогодні?

— Ми із задоволенням приїжджаємо на такі концерти. Тут завжди є самобутній глядач, не розбещений, як в обласних центрах. Для таких глядачів це гарна подія, а для нас — гарна можливість зустрітися з ними, поспівати, поспілкуватися.

— Розкажіть, будь ласка, про свої враження від гастролей в США та Канаді?

Так, минулоріч два тижні ми перебували у Сполучених Штатах, тиждень — у Канаді. Проїхали Штатами зі сходу на захід, подивилися, які вони зсередини. Так, цікаво. Багато що можна розповісти... Не завжди все, що ти бачиш по телебаченню, що читав, що дізнавався з інших джерел інформації, відповідало твоїй уяві. Щось вражало, у чомусь навпаки був розчарований. Але Америка — вона така, якою є. Щодо наших глядачів... переважна більшість з них були українці, різних хвиль еміграції. Проте було багато і місцевих — і азіатів, і афроамериканців, які не зовсім розуміли, що відбувається, але підтанцьовували і посміхалися. Музика ж насправді інтернаціональна. Коли є жива енергетика, живий драйв, то іноді і не важливо розуміти про що пісня.

Вражає також те, на скільки, наприклад, українці Канади, будучи далеко від своєї батьківщини, зберігають свої традиції, зберігають мову, танці, національну культуру взагалі. Не скажу, що там все ідеально. Є багато своїх нюансів. Тому що старі українські громади не дуже допускають до себе молодь. Молодь, особливо та, що приїхала туди недавно, має багато амбіцій, нових планів, нових поглядів. А ті, хто живуть за кордоном вже багато років, особливо ті, що очолюють якісь організації, здебільшого мають консервативні погляди.

— Якою вони бачать Україну, як сприймають нас?

— У свої більшості наші друзі за кордоном придумали свій ілюзорний образ України. Який вони люблять, який вони бережуть. Образ України, якій вони дійсно допомагають. На жаль, чи не на жаль, коли говориш їм якусь незручну правду, вони того не сприймають. Зрештою, вони такі, які є. Але вони сьогодні багато допомагають Україні. Багато чого організовують, аби тим чи іншим способом допомогти людям, які потерпають від війни.

— Яку допомогу і в якій формі надає атовцям та переселенцям ваш благодійний фонд?

— З перших днів війни, точніше з дня анексії Криму, на базі «ТІКу» був створений ресурс «Крим SOS». Таміла Ташева, яка працювала у нас піар-директором, Алім Алієв, Іра Доценко займалися спочатку інформаційною та юридичною підтримкою переселенців. Потім пішли і розгорнули вже свій проект. Коли ж почалася війна на Донбасі, багато друзів і знайомих пішли в добробати, когось мобілізували. І коли тобі телефонують, щось просять, розумієш, що тобі потрібна організація, щоби забезпечувати бійців усім необхідним, починаючи від засобів гігієни та продуктів харчування і закінчуючи автомобілями. Ми не рахували, скільки на це пішло. Була можливість допомогти — допомагали.

Нині є потреба у соціальній адаптації людей, які повернулися із зони АТО. Після психологічних і фізичних травм багатьом з них дуже важко знову знайти себе в соціумі. Проблем дуже багато, і з працевлаштуванням, і з медичним обслуговуванням. Тому ми намагаємося у той чи інший спосіб їх вирішити. Як це не дивно, але, дякуючи війні, мені вдалося познайомитися з багатьма цікавими людьми, з якими, можливо, не мав би змоги познайомитися у мирний час.

— З нашими «кіборгами» не знайомі?

— Це третій полк?.. Нещодавно заїжджали до них, допомагали. Але у мене більше зв’язків з мінометниками, з перших днів їх блокади у Луганському аеропорту, потім з 93-ою бригадою, де було багато друзів.

— Ви на цьому матеріалі зробили відеокліп «Запах війни»?

— Ні, то робота була Ярослава Пілунського. Це видатний оператор, який зняв багато чого цікавого. Він народжений в Криму і був у полоні після його захоплення. Він же знімав усю хронологію цієї війни. Пісня, до речі, написана ще 15 років тому. А кліп був відзнятий за участі справжніх волонтерів з громадської організації «Народний тил». Не хотілося виділяти когось окремо... Але мене особливо вразила та сила волонтерського руху, яка була на той момент в державі. Коли люди, залишаючи бізнес, жертвуючи своїми сім’ями, з головою пірнали у цю хвилю, аби допомогти забезпеченню війська. Отже, ми зробили акцент на волонтерській діяльності і присвятили цю роботу волонтерам.

— Яке місце займає мистецтво, зокрема музика, під час війни?

— Скажу з власного досвіду. Проїжджаючи по фронту чи у якості волонтера, чи у якості співака, неодноразово чув від людей таке: в умовах тотальної пропаганди з того боку, а ні для кого не секрет, що на передових позиціях відсутні українське мовлення, телебачення, газети, коли у тебе вже не вистачає витримки, коли вже немає мотивації, бажання, розуміння того, що ти робиш, навіщо робиш, ти включаєш, наприклад, пісню «Так, я люблю Україну», з’являється розуміння, з’являється мотивація і ти виконуєш справу, яка потрібна.

Ми якоюсь мірою бійці ідеологічного фронту. Сьогодні, як ніколи, треба приділяти увагу патріотичним пісням. На жаль, сучасна патріотична пісня випадала з загалу. Та й сьогодні не особливо підтримується. Хоча таких пісень особливо потребує наш час. Це не треба робити штучно, але коли в тебе є натхнення і бажання, такий задум треба втілювати у життя.

— Дитяча книжечка «Казки під подушку». Коротенько про неї...

— Це не моя книжечка. Ініціатором її видання стало радіо «Львівська хвиля», а підтримало видавництво «Старого Лева». Це сім чарівних казок від музикантів та радіоведучих, які не просто нагадують дітям і дорослим, якою незвичайною є різдвяна пора, а й ненав’язливо навчають прощати образи, бути добрим навіть із тим, хто не завжди поводиться чемно.

Кожен з батьків час від часу, коли є можливість, бажання чи натхнення, розповідає дітям казки. Колись я придумав історію про Діда Мороза. Вона фантазійного характеру. І виникла вона тоді, коли я ще працював у департаменті культури міста Вінниці. А там була офіційно зареєстрована торгова марка «Український Дід Мороз». Тому треба було придумати історію, звідки ж він тут узявся. На її основі й з’явилася казка, що увійшла до цієї збірки.

— А чи не плануєте видати власну книгу?

Планував видати збірку поезій. Називається вона «Без звуку». В ній є низка віршів, які не заспівані. Є й ті, котрі наразі знають більше як пісні, але у первісному своєму вигляді вони були віршами. Певна сукупність факторів не дала можливості випустити її у світ, хоча й ілюстрації вже готові. Їх автор — наш земляк Андрій Коцяк. Ідея є. Як тільки виникне можливість, ми її обов’язково реалізуємо.

— Так з чого ж, на вашу думку, починається патріотизм?

— Великий патріотизм починається з маленького. З любові до своїх місць народження, до тих маленьких містечок і сіл, чия енергія підтримує протягом життя. Берегти своє коріння — оце і є найважливішим. Можна обвішатися оберегами, але якщо при цьому нічого не робити, добра і щастя не відчуєш. А от коли цінуєш, поважаєш і бережеш свій оберіг, своє село, своє місто, він обов’язково віддячує тобі тим самим.

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.