Нещодавно у наше місто з черговим візитом навідався відомий французький художник-імпресіоніст Віктор Орлі — у недалекому минулому наш земляк, випускник філологічного факультету КДПІ імені Пушкіна Геннадій Гребньов.

— Останнього разу ви були в рідному місті 2014 року. Які важливі події за цей час відбулися у вашому творчому житті?

— У цей час мої роботи виставлялися і на американському континенті, і в Азії, і в Європі. Зокрема у 2014 році брав участь у виставці «Файн-Арт Юкрейн», що проходила у київському «Арсеналі». Після кожної виставки я отримував додаткові запрошення провести персональні виставки. Звичайно, такі запрошення я із задоволенням реалізовую. Адже такі виставки більше працюють на ім’я, на популяризацію і подальший комерційний успіх.

Окрім цього, на запрошення китайського уряду я брав участь у тамтешніх пленерах. Це досить цікаво. Тому що, по-перше, довелося побувати у різних регіонах. По-друге, працюєш для популяризації певного регіону, аби він став туристичним центром. По-третє, це досить широко висвітлюється ЗМІ. Коли ти потрапляєш у цей вир, це працює і на тебе теж.

— Зрозуміло, участь у різноманітних виставках, ярмарках, пленерах — це певне збагачення вашого досвіду. Але творча свобода, творча праця в сучасному світі залежить від кількості закуплених робіт. Чи не так?

— Так, кінцевий результат — це не лише моральне задоволення. Оскільки художник, і я це завжди наголошую, це не тільки митець. Це іще частина якогось бізнес-проекту. Наскільки він ставить собі за мету продаж своїх робіт, наскільки вони успішно продаються, настільки і визначається успіх самого художника. Врешті-решт, кінцевий результат визначається певними фінансовими досягненнями.

Коли говорити про економічні показники, то цифра від продажу варіюється не лише протягом року, а навіть протягом певного місяця в залежності від якихось політичних чи економічних змін у світі. Цей рік... він досить складний не лише для Європи, США, для Азії у тому числі. Якщо нещодавно багато азійських країн були доволі активними на ринку мистецтва, то нині відбувся величезний спад попиту.

На фото: художник Віктор Орлі

— Що підказують ваші спостереження під час виставок? Чи не втрачається у пересічного глядача інтерес до живопису?

— У світі інтерес до мистецтва не втрачається і, гадаю, не втратиться ніколи. Чому? Тому що це одне з джерел поповнення духовних втрат для одних, для інших — джерело натхнення, для когось — можливість задовольнити якісь свої амбіції, наприклад, для колекціонерів. Крім того, виставки чи вернісажі — чудова можливість для ознайомлення з тим, що взагалі відбувається у світі мистецтва і знайти для себе те, що зігріє серце, надихнутися.

— Цьогоріч ви не привезли робіт для виставки у рідному місті. З чим же пов’язано?

— З тим, що мав зовсім інші плани й інший графік. Коли я веду виставкову діяльність, то дуже часто це — кількість виставок, їх місце — диктується не моїм бажанням. Це визначається певним графіком, що розробляється на рік, а то і на два наперед.

— У вас є для цього свій менеджер?

— Є команда, є група асистентів, які працюють над цим. Це досить складний процес. Але оскільки художник, як я вже зазначив, частина якогось бізнес-проекту, то усі дії, усі кроки мають бути послідовними. Якщо втрачається послідовність, тоді втрачається динаміка просування твого імені, твоїх робіт на ринку мистецтва.

— На зустрічі із фахівцями і шанувальниками в обласному художньому музеї ви сказали, що 2015 року придбали галерею. Розкажіть про це детальніше.

— Так, це колишня галерея Жувена у центрі Марселя. Вона є найвідомішою і найстарішою у Провансі, заснована ще 1859 року. Стіни цієї галереї бачили таких визначних майстрів живопису, як Караваджо, Жан Батіст Олів, Адольф Монтічеллі, Феликс Зім, Поль Сезан, Сальвадор Далі. Я пишаюся тим, що тепер маю можливість працювати у цих стінах.

— То ви вже перейшли на рейки галеристики?

— У тому числі. Це новий цікавий напрямок роботи, який вимагає певних додаткових зусиль, витрат особистого часу. Відповідно, це певні інвестиції. На жаль, ще 2009 року галерея припинила своє існування, коли після зміни поколінь власників відбулися події, що не дали засновникам продовжувати цю діяльність. Мені запропонували її придбати. І це мабуть подарунок небес. Бо галерея «Салон де Прованс» дійсно легендарне місце.

— Ви поїхали з Кіровограда, повернулися у Кропивницький. Ваше ставлення до нової назви?

— Місто не втратило свого шарму. Мені подобається ходити цими затишними вулицями, насолоджуватися цим несуєтним ритмом життя.

Щодо назви. З нею погоджуюся. Як на мене, вона є українською і політично не заангажованою. Хоча я все ж поділяю ту думку, що міста мають носити назви святих, як це часто зустрічається в Європі та Америці. Я був прихильником назви «Єлисаветград», поки не сталися події на сході. Вважаю, було б образливим повернути це ім’я, тому що воно вже у певної частини містян асоціюється з подіями, які приносять біль, страждання, яке несе шлейф поганої імперської спадковості.

— Українська громада у Франції... яка вона? Чи підтримує нашу боротьбу за суверенність?

— Українська громада у Франції — це такий конгломерат різних хвиль еміграції, різних угруповань, різних уподобань. Як на мене, там переважають люди типу «постсовєтікус». Є й досить активні українці. Найбільша частина їх мешкає у Парижі. Ця група відома своїми акціями на підтримку незалежної України та боротьби проти агресії РФ. Здійснюється не тільки моральна, але й матеріальна допомога чи то у вигляді фінансів, чи то у вигляді медичного обладнання, чи амуніції для бійців. У Марселі теж є достатня кількість українців, які брали участь, наприклад, у маніфестації біля консульства Росії проти анексії Криму, на визволення Надії Савченко тощо. Особисто я зробив картину, яка стала відображенням трагічних подій на Майдані. Вперше і востаннє вона демонструвалася у Марселі під час отих маніфестацій проти агресивної політики РФ.

— Вона залишилася у вашій колекції? Можливо, ви згодом привезете її в Україну і продемонструєте чи у Києві чи у Кропивницькому?

— Можливо. Хоча вона передає не найкращі емоції, які мене переповнювали у той час. Це не є лейтмотивом моєї творчості, але є виявом моєї громадянської позиції.

— Нагадаю вам нашу останню зустріч. Тоді я запитав, чи збираєтесь ви передати у своїх роботах особливості колориту нашого міста — архітектурні, ландшафтні, інші?

— Міста... ще не робив. А от його околиць та інші українські пейзажі — так. Причому вони вже мали певний успіх за кордоном. Оскільки це подобається глядачам, подобається поціновувачам. Тому що й донині є щось магічне в українському пейзажі.

— Колись ви навіть брали участь у конкурсі на створення великого національного герба. Можливо, забажали б взяти нині участь у створенні нового герба рідного міста? Якщо ні, то які поради дали б конкурсантам?

— Щодо участі у конкурсі на створення державного герба, зазначу: свої ескізи я тоді надсилав у Канаду і радився з представниками української діаспори. Ми спілкувалися тоді протягом кількох місяців. Ескізи я надсилав факсом. Тоді це був єдиний можливий шлях швидко візуалізувати зображення. В результаті на конкурс до Києва було надіслано п’ять робочих малюнків.

Так, я міг би долучитися до роботи геральдистів... А для них перша порада: не бажано, щоби на гербі міста з’явився портрет Кропивницького. Друга: як на мене, має зберегтися і кольорова гама, і частина попередніх геральдичних символів, особливо державних. Третя: наш край знає історію багатьох племен, народів, цивілізацій, яких не бажають чомусь називати цивілізаціями, як то Трипільська культура. Вона є давнішою, ніж єгипетська чи китайська. Тому на гербі міста було б варто залишити щось з орнаментарія цієї культури.

— Тому що цей праукраукраїнській орнамент теж має свою магію, своє сакральне значення.

Бесіду вів Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.

Картини Віктора Орлі «під мікроскопом»

Сайт художника: victororly.info

Читайте також на сайті prostir.museum: «Творча зустріч з Віктором Орлі відбулася у Кіровоградському художньому музеї» (на верхній світлині, 29 серпня 2016 року)