Мені казали що українці – це нація, яка уособлює  котячу натуру. Кота, який доброзичливо ставиться до знайомих господаря і його гостей, лагідно муркотячи в знак подяки, можна пестити, баюкати. На жаль, наші сусіди мають вовчу  натуру. Вони гуртуються у зграї і нападають на поселення та угіддя, шматуючи все на своєму шляху, а втамувавши пиху та голод, тікають у різні боки. Цікаві порівняння, чи не правда?

Ці, на перший погляд, наївні народні спостереження сьогодні як ніколи виявили бездіяльність української влади і викрили наміри російських агресорів проти українського народу. Але наші недруги забули про те що, коли кота роздратувати, він, випустивши кігті, подряпає пику будь-якій собаці, змусивши її тікати геть, лякливо піджавши хвоста.

Так от зараз, коли агресор планує вдертися через східні кордони нашої держави, ще не проковтнувши Кримський півострів, треба нарешті показати левовий характер кота і пояснити, хто в хаті господар.

Цей приклад ми побачили на київському Майдані, де більшість борців за свободу і справедливість були із «міста Лева».

Я пишаюся тим, що колись навчався і жив у цьому чудовому місті. Слава вам, Львів’яни! І це кажу вам я – художник із далекого Кіровограда – комуняцького міста, історично зґвалтованого Російською імперією часів Єлизавети і Катерини ІІ.

Переломити хребет імперському бику одним ударом може тільки Лев із сімейства котячих. За висновками палеонтологів, цей вид колись дійсно плодився на нашій території. І як бачимо, здатність відстоювати територію держави ці волелюбні тварини трансформували у риси характеру нашого народу. Так не сплюндруймо ж своєї гідності, проймаємося духом наших дідів і батьків-державотворців, провідників нації: Кропивницького, Чижевського, Винниченка, Сухомлинського,  братів Тобілевичів, Гната Юри.

Це вони передали естафету незламності українського духу, віру у відродження Української держави та утвердження добра і справедливості.

«Ката не буде, супостата, а буде син і буде мати, і будуть люди на землі». Ці слова Тараса Шевченка висловлюють мрії і сподівання всіх поколінь українців і мистецьких еліт усіх часів.

Мені 60 років. Вже не маю того здоров’я, аби захищати Вітчизну зі зброєю в руках, до якої не звик навіть на службі в Радянській армії. Як учитель образотворчого мистецтва, в такий складний час для держави, не бачу можливості розмовляти мовою фарб і ліній, бо Художник працює на майбутнє нації і його ідеї часом бувають незрозумілими для сучасників. Проте перо журналіста виявляється швидкою і дієвою зброєю.

Тому звертаюся словами, беручи приклад з наших геніальних попередників.

Наш край, географічний центр Української держави, його серце – серйозно хворе. Отруєне повільно діючою пігулкою ненависті до всього українського і культурних надбань передової інтелігенції.

На фото: Музично-драматичний театр ім. Кропивницького у Кіровограді

Сьогодні Кіровоградці не знають імен своїх земляків – геніальних співвітчизників, плутаючи їх обличчя на фото у друкованих виданнях. Ставлять під сумнів їх першовідкриття у науці й мистецтві, не усвідомлюючи їх величі й значимості для Української нації.

Таким чином скоюють злочин, руйнуючи фундамент українського духу, послаблюючи його перед оскаженілим агресором, який хоче розшматувати нашу державу, перетворивши її у притулок для злочинців і покидьків.

Нашим воїнам треба розуміти, що захищаючи своїх дітей і жінок, своє майно і оселі, забуваючи про культурні здобутки нації, їх діти можуть стати такими ж нелюдами без культури і бога за пазухою, як і північний агресор. Росія вже давно здійснювала продуману і злочинну політику спрямовану на знищення української культури. Бо без неї народ перетворюється в «бидло», від якого легко приховувати імперські наміри по захопленню територій інших країн і доводячи їх населення до стану рабів.

Відома українська співачка та громадський діяч Ольга Богомолець, нещодавно повернувшись з Росії, після спілкування із зомбованими мешканцями міст і сіл нашого сусіда, назавжди викреслила їх зі своєї свідомості, розповівши по радіо, що не бачила у своєму житті такої жахливої картини обдуреного суспільства.

У книзі «Україна не Росія» Леонід Кучма лише підтвердив думку відомого російського письменника Івана Буніна про українців як доброзичливу і моральну націю, яка позбавлена мети будь-кого завойовувати і підкорювати своїй волі. Я згадую про це з болем у серці. Тому що ніколи не думав когось переконувати у тому, що мій народ не стадо баранів і овець. Підіймайте голови!!! Бо обізвавши кращих діячів Української інтелігенції – буржуазними націоналістами, російський імперіалізм разом з комуністами у ХХ сторіччі знищили цвіт української нації, згнобивши його у тюрмах і концтаборах.

Тепер Кремлівські злочинці, називаючи український народ «бендерівцями», хочуть знищити нашу державу. Це – фашизм без усіляких «а може…», «та ні». Це виклик усьому світовому співтовариству, яке досі лише споглядає… Невже історія геноцидів його нічому не навчила? Т. Шевченко мав рацію, коли закликав «загострить сокиру та заходиться вже будить». Тоді ліберал-демократи Костомарови й Куліші його не зрозумілі. А зараз теперішні націонал-патріоти це розуміють? Який патріотичний дух визріє у влади, коли мої колеги від культури називають Шевченка «жлобом». Вони вважають, що, плюнувши в обличчя царю Миколі І, Шевченко виявив невдячність імператору, буцімто за гроші якого російська еліта викупила нашого генія із кріпацтва. Хоча відомо, що імператорська сім’я виплатила лише 1000 карбованців від оціночної вартості (2 500 крб.). Невже нині вони не  розуміють, що проти генія Шевченка, його харизми, ніхто не міг встояти, навіть недруги, які присвоїли йому ще й звання академіка Петербурзької академії мистецтв. Бо в середині ХІХ сторіччя на теренах Російської імперії не було кращого майстра гравюри, ніж Шевченко.

А тепер звернімося до спадку нашого земляка, мешканця нашого міста Марка Лукича Кропивницького, чиє батьківство щодо його дитяти – українського професійного театру – ще й досі піддають сумніву. Варвари ті, хто вдається до таких дій!!! Це вже давно доказано в усьому світі. Факт заснування Українського професійного театру в 1882 році в нашому місті занесено до календаря міжнародної організації ЮНЕСКО. Це було визнано Радянським Союзом і росіянами, до яких, зрозуміло, ця подія не мала відношення. А от наші українські бюрократи й корупціонери, отруєні хохляцькою меншовартістю, приховують і досі велич імені нашого генія для української нації. В 2010 році до 100-річчя з дня смерті Кропивницького київський дослідник О. Бойченко у відомій статті поставив нашого земляка на один щабель із Тарасом Шевченком, називаючи їх «Батько нації та батько Театру». Підтверджуючи відомий вислів великого Гете «перш ніж створювати націю, народу треба збудувати Театр», Кропивницький належить до розбудовників української нації. Скільки ж треба мати лицемірства і ворожості, щоб не сприймати цього імені у запропонованій новій назві нашого міста. Мовляв, «Кропивницький» не звучить так милозвучно, як «Златопіль». А ви впевнені, що маєте абсолютний слух?

Геніальному Моцарту співвітчизники дорікали, що у своїй музиці він використовував співзвуччя, жахливі для вуха. Нині кажуть, що його твори занадто мелодійні… Невже?.. Бо у Моцарта, виявляється, був абсолютний слух.  Коли вам радять не любити батька, за те що у нього не гарне ім’я, то вас примушують відректися від родини, свого народу та його коренів.

На фото: Трупа першого українського професійного театру під керівництвом Марка Кропивницького. 1886 р.

Я вже говорив про те, що якби Кропивницький дожив до радянських часів, його спіткала б доля учня театру корифеїв Леся Курбаса, якого комуністична влада, обізвавши злочинцем, закатувала в концтаборах і реабілітувала лише після смерті. При цьому нищивши його дитя – харківський прогресивно-демократичний театр «Березіль».

Але наступ продовжується… Сьогодні, піднявши питання статусу російської мови, яка і так є пануючою в країні, сепаратисти продовжують знищувати українську, якою забороняли писати Шевченкові, змушуючи Кропивницького перекладати свої твори російською, не дозволяючи ставити вистави рідною, утискуючи його морально і матеріально. Цих прикладів російської агресії проти української культури можна наводити без кінця і краю. Кропивницький вистояв, подарувавши світові своє дитя – професійний український театр, таким чином засвідчивши становлення української нації. І київський Майдан, заспівавши «Ще не вмерла України ні слава, ні воля…», підтвердив її існування та її згуртованість.  Тому  маємо усвідомлювати: коли на терези запропонованих нових назв міста (а його перейменування відбудеться без сумніву, зважаючи на обезголовлені пам’ятники, чиї постаменти чекають на справжніх героїв) ставлять імена «Златопіль» і «Кропивницький», замисліться, чиє ім’я розкаже майбутнім поколінням про історію і культуру нашого краю, яким ім’ям ми будемо пишатися? Чи пишатимемося ми чорноземом, дарованим богом безкоштовно, чи тим, хто виріс із цієї землі, і довів усьому світові нездоланність духу українського народу, принісши в жертву на вівтар української культури своє життя.

Ми, на жаль, осоромилися перед своїм земляком, тому підтвердимо своє синівство лише тоді, коли на центральній площі міста поставимо пам’ятник генію української нації, звільнивши свою душу від тягаря безбатченківства і соромітскості. Не забуваймо Шевченка – батька нації і Кропивницького – батька театру, який вже на початку ХХ сторіччя вкладав в наші голови розуміння, що Україна – не Росія.

Тож пізнавайте життєвий шлях Кропивницького і таких як він, видатних особистостей минулого, адже, гадаю, такої кількості їх немає в жодному місті України. Піднімайте їх на постаменти вище – до неба, до сонця. Поки їх світло не розкриє ваших заспаних очей, прокидайтеся, адже ви є нащадками славетних героїв, без яких, пам’ятаймо, нам не здолати агресора. Бо тільки в них сила нашого духу, нашої Вітчизни.

До перемоги! «Борітеся – поборемо!». Слава Кропивницькому! Героям слава!

Ігор СМИЧЕК.

На верхньому фото: У Львові відкрили пам’ятну дошку до 150-ліття першого українського професійного театру в Галичині / Роман Балук