Григорій Ліщенюк «Горобинові брості»

Григорій Ліщенюк «Горобинові брості»

Ліщенюк Григорій Васильович народився 27 листопада 1956 року в Тернопільській області на хуторі, поблизу селища Вишнівець, що розкинулось на мальовничих берегах річки Горинь.
Згодом батьки переїхали на Миколаївщину, де пройшли його дитинство та юність.

З 1979 року проживає у селищі Петровому, що на Кіровоградщині.

Працював художником-оформлювачем. Згодом водолазом на рятувальній станції. На даний час працює єгерем у Петрівському УТМР.

«Горобинові брості» — це шоста збірочка його віршів.


* * *
П’є ніч дощі із почорнілих стріх,
Роззута осінь бродить сонним парком.
Вона дотліє скоро, як цигарка,
Тай упаде на землю перший сніг.

У небі над мереживом доріг,
Тремтить зоря ніким не обігріта,
І в срібну упряж бабиного літа,
Край поля вітер будяка запріг.

* * *
Як легко в Бога замолити гріх,
Лиш треба індульгенцію купити.
А їх у церкві вистачить на всіх,
Чому б тоді і далі не грішити?

Кров на сорочку з рани проступа,
(Тирани добре знають свою справу).
Горить Ян Гус прикутий до стовпа,
І папа посміхається лукаво.

* * *
Згоряє день в калиновім вогні,
Птахи нескоро вернуться додому.
Притихлий ліс чорніє вдалині,
Здається, морок заховався в ньому.

Зів`ялі трави впали на стежки,
Гілки дерев міцні і мозолисті.
Йде листопад холодний та важкий
І білий хвіст зими ховає в листі.

* * *
Віддзвеніли пташині оркестри
Та не скоро ще ляжуть сніги.
Бродить з пензлями жовтень-маестро
І фарбує усе навкруги.

Помаранчі насипле на клени,
На дуби бризне охрою враз.
Лише сосни зоставить зелені,
Наче спогади літа для нас.

* * *
Порожня хата, сад осінній,
Пече вогнем горобина.
Спить вітер на торішнім сіні,
Біля розбитого вікна.

Присіли на пеньок опеньки,
У сінях пахне сон-трава,
Й холодний дощ у дах старенький,
Весь вечір цвяхи забива.

* * *
Ці прохолодно-золотаві дні
І терники, що мають очі сині,
І крик птахів у сірій вишині,
І рижий звір блукає по долині.

Вітри всю ніч шепочуться про щось,
Зриваючи останні шати з клена.
Гілки у вікнах – то рогатий лось,
Уранці нині завітав до мене.

* * *
Дощі нарешті скінчились таки,
Струмками відшуміли у долині.
Бродили вчора по ріллі граки,
День ясним обіцяє бути нині.

Я смуток свій до крапельки спалю,
У цій рудовогнистій дуба кроні.
Відчиню в хаті двері і зловлю
Окрайчик сонця, у свої долоні.

* * *
Зима на вітрі в’яже білу свиту,
Все засипає снігом, як на зло.
Не видно ані просвітку, ні світу,
Кругом захурделило, замело.

А я живу посеред жовтня досі,
Мені єдиним другом став листок.
Та ще вірші про рудокосу осінь
Промоклу і промерзлу до кісток.

* * *
Багато літ навпомацки бреду,
Свою шукаю стежку, але де там…
Відомо, що її не знайду,
Куди не ткнусь – кругом одні тенети.

Душе змарніла, пошуки облиш,
Даремно за минулим жалкувати.
Тепер потрібно слідкувати лиш,
Аби чужих стежок не затоптати.

* * *
Сьогодні я немов січневий сад,
(Не той, що був улітку, на Купала).
Хоч за вікном ще тільки листопад,
Та вже мені зима на скроні впала.

Волосся щедро припорошив сніг
І холодом торкається до тіла.
Вернувся би, але нема доріг,
На сотні миль лиш порожнеча біла.

* * *
Усюдисущий, невблаганний час,
Перегортає вічності скрижалі.
Він завжди зверхньо ставиться до нас,
Зухвалий цинік – ані крихти жалю.

Й метелик, що на полум’я летить,
Ось-ось загине обпаливши крильця.
І мудрий старець, що помре за мить,
Для нього, ну скажіть, яка різниця?

* * *
Сльоза дощу повільно, як на зло,
По шибці збігла і росою стала.
Сьогодні знов тобі не повезло,
Таке, здається, часто вже бувало.

І буде ще не раз, та треба жить,
(Поглянь, як сонце квітне над землею).
Хто долю не зумів перехитрить,
Той мусить примиритися із нею.

* * *
У тім краю давно нема нічого,
Озерні плеса поховали сни.
Вночі, буває місяць мідним рогом
Торкнеться крон дуплявої сосни.

Та ще старий лелека, аж до рання,
Стоятиме в задумі край води.
Утративши останні сподівання,
На те, що знов повернеться сюди.

* * *
Малюю ніч – без просвітку пітьма,
За вікнами не видно навіть саду.
Здається, недалеко вже зима,
Бо нині середина листопаду.

Десь вітер в очеретяні свистки,
Насвистує мелодію мінорну,
Мов списаного зошита листки,
Своє життя до ранку перегорну.

* * *
Сплітає вічність зірні брості,
Спресовуючи кожну мить.
Галактики, що рвуться в простір,
Ніхто не в змозі зупинить.

І ми років буденну масу,
Розмінюємо на життя.
І нам кістляві пальці часу,
Листають календар буття.

* * *
На Купала ніч не віда меж,
(Це буває лише раз, улітку).
Я в душі язичник нині теж,
Тож піду шукати диво-квітку.

Стануть мені друзями сичі,
Оха й мавок, ще з дитинства знаю.
За розквітлу папороть вночі,
Вам усе віддам, що тільки маю.

* * *
У кулачки стиснувши рученята,
Немов, на бій дитя прийде в цей світ.
І битва першим криком розпочата,
Триватиме іще десятки літ.

Неквапно час перефарбує скроні,
(Від нього не сховаєшся ніде).
І старець вже не кулаки – долоні,
Знесилено на груди покладе.

* * *
Морозна ніч приспала тишу,
(Таке буває неспроста).
Вона вірша мені напише,
На білім аркуші листа.

Край неба місяць гострим рогом,
Перину хмар порвати зміг.
І тінь від ясена старого,
Упала на сріблястий сніг.

* * *
Десь у морі, чи то на суші,
Посеред весняної днини.
Розминулися рідні душі,
Дві. Всього лише раз єдиний.

Оглянулися, зупинились,
Посміхнулися винувато.
Згодом одна одній приснились,
Тай того було забагато.

* * *
Свої строкаті візерунки,
Жбурляє осінь у вікно.
Кому потрібні ці дарунки,
Із листя впалого давно?

В копиці складені отави,
Стернею мріє сіножать.
Покірно так, і так яскраво,
Лиш літо вміє помирать.

* * *
Старий дідусь весь білий, наче сніг,
Черешню посадив край живоплоту.
Напевно, вже по-іншому не міг,
У вільний час шукав завжди роботу.

Все поливав у спекотливі дні,
Здавалося, що мав невтомні руки.
Пригадую. Він вмер в самотині.
Врожай збирали діти та онуки.

* * *
Маленький храм із рим і фраз,
Я будувати не перестану.
Якщо мене колись нестане,
То він залишиться для вас.

Відкритим хай стоїть завжди,
Аби не оминали люди.
І не моя вина в тім буде,
Як ви не прийдете туди.

* * *
Крізь голод і бійні криваві,
Ми вірили в праведний суд.
А нині живемо в державі,
Де правлять бедлам та абсурд.

Хоча й здобули ми свободу,
Та як це бувало не раз,
Молитись тиранам народу,
Ще декому хочеться з вас.

* * *
Дощами відряснів промоклий грудень,
Й напившись каламутної води.
Морозного повітря повні груди,
Набрав зненацька ранок молодий.

І випав сніг, якого всі чекали,
І раптом стало біло у вікні,
Неначе, навкруги розквітли кали.
Та цвіт їх мертвий, ах, як жаль мені.

* * *
Синь вереснева тепла і хмільна,
Кленове листя ледве що черлене.
Небесна глибочінь не знає дна,
І повний місяць дивиться на мене.

Я нині вкотре ніч всю напроліт
Слідкую за зірок коловоротом.
В ярузі вітер, мов старезний дід,
Про щось мені бубнить беззубим ротом.

* * *
Піїте мій, чому сумуєш ти?
Чи то для тебе ночі замалі?
Паперу болем списані листи,
Розкидані недбало по столі.

Сховав би їх у душу, аж на дно,
Але душа усе збагне за мить.
Вона уперто знає лиш одно –
Що то не вірш, якщо він не болить.

* * *
Згоріло літо, і кленова мідь,
Уже тремтить на вітрі, у міжвітті.
Нікому не під силу зрозуміть,
Всю марноту буття у цьому світі.

Листочки верб наївні та смішні,
Кружляють край дороги в дикім танці.
Лише води краплинка по вікні,
Скотилася сльозою нині вранці.

* * *
Навчися завжди оминати зло,
Для цього треба зовсім небагато.
Лиш друзів не шукай серед багатих,
Щоб ворогів у тебе не було.

Звільнися від примарливих ідей,
Ще утечи від заздрощів навали.
Аби тобі у душу не плювали,
Старайся хтивих уникать людей.

* * *
Зі скелець кольорових вітражі,
Я викладаю в храмі строф і рим.
Сьогодні попрацюю для душі –
Хай буде в неї веселковий грим.

Можливо, їй він радість принесе,
Прикрасить монотонно-сірі дні.
«Це промені поломані. І все» –
Сумна душа промовила мені.

* * *
Мереживо на білому вікні,
Мороз малює дивні візерунки.
Здається, до кісток промерзли дні,
Й від холоду немає порятунку.

Кругом позамітало всі стежки,
Снігам не видно ні кінця, ні краю.
Крізь ніч іду від себе навпрошки,
А вранці знов до себе шлях шукаю.

* * *
Гай, гай, літа, до вирію, гай, гай,
Бо в серце ледь повіяло зимою.
Ще по дорозі заверніть в мій край,
Спитайте, чи сумує він за мною.

Напевно, вже давно не пам`ята,
Забув блакитноокого хлопчину.
До вирію гай, гай, мої літа,
Хай нині я від спогадів спочину.

* * *
Я не принижусь перед вами
І не прогнуся ні на мить.
Ні перед вашими чинами,
Які зуміли ви купить.

Нащо мені зв’язки та блати
І посміхатись вам весь час.
Вже краще йти жебракувати,
Ніж бути схожим на всіх вас.

* * *
Де зустрічі й розлуки кожну мить,
Ховає жовтий клен в розлогій кроні.
Зів`ялі квіти, погляд аж болить,
Хтось байдуже залишив на пероні.

Вони мені шепочуть: «Ти не їдь,
Бо вже нема в минулому потреби».
В прокуреному тамбурі стоїть
Забутий згусток пам`яті про тебе.

* * *
З реальності втікаю в невідомість,
Галактик дивних і зірок чужих.
Мій мозок витискає всю свідомість,
Лишаючи сухий, гарячий жмих.

На частки душу рвуть дереворити,
Думки липуча сковує пітьма.
Із порожнечі хочу світ створити
І відшукати те, чого нема.

* * *
Повітря ваше затяжке мені,
Пекучий смог роз’ятрює легені.
Немов, останні доживаю дні,
Як жовте листя, що тремтить на клені.

А потім вись і голубінь небес,
В густій імлі побачу ледве Землю.
Але допоки я ще не воскрес
З усім змиряюсь і усе приємлю.

* * *
Навмисно вивільняю душу з тіла,
Ні, я не вмер, це просто сон лише.
«Аби ти на Землі не зачерствіла –
Спіши увись, крихка моя душе».

Там не існує сили гравітацій,
(О, я б туди полинув залюбки).
Щоб серед галактичних аплікацій,
Створить свою – небачену поки.

* * *
Грудень до болю в очах
Снігом усе побілив.
Звір у тернових кущах,
Гілку зненацька зломив.

Броджу до вечора аж,
Важчає тіло стократ.
Мріють в степу, як міраж,
Цвинтар і декілька хат.

* * *
Як важко не образитись ні разу,
На безлад у якім живемо ми.
І ти, душе, навчись ковтать образу,
Нерідко запиваючи слізьми.

Пробач усім, ображена безвинно,
Наруги над собою всі забудь.
Бо світ цей у жорстокості нестримний,
Загине все одно коли небудь.

* * *
Скрипнуть петлі кованої брами,
Бродять душі в сквериках старих.
Жовте листя зірване вітрами,
Тільки й залишилося для них.

Вкотре я також разом із ними,
Тут зими шукаю берегів.
Щоб пробігтись римами сумними,
Босоніж по аркушу снігів.

* * *
Замерзлий грудень розігнав дощі,
Снігами перемів усі стежини.
З-під білої накидки на кущі,
Ледь червоніють ягоди шипшини.

Тчуть хуртовини срібні килими,
Разом з вітрами вперто та завзято.
І на скрижалях сивої зими,
Вже рік новий поставить іншу дату.

* * *
Наче б то гривасті скакуни,
Проскакали по вузенькій стежці.
Ах, літа, куди спішать вони?
Тільки стук підків у хворім серці.

Завірюха в скроні намела
Сивини, ну, що там говорити.
Босу душу, по осколках скла,
Більше не заставлю я ходити.

* * *
Гірчаво-сивий присмак полину,
Із ефемерним запахом левкою.
Той, хто чужу спокутує вину,
Тому своя здається затяжкою.

Вона буває часто, як на зло,
Ударить, наче пострілом гвинтівки.
Ах, якби можна з пом`яті було,
Повикидать минулого платівки.

* * *
Як темна ніч дощем січеться дрібно,
Й кімнатна тиша тінями снує.
Настільна лампа лиш мені потрібна
Та, ще паперу клаптик в мене є.

Стилет пера проб`є навиліт душу,
Вона і так вся в шрамах і рубцях.
Нехай болить, бо я писати мушу,
Щоб нею лікувалися серця.

* * *
Осінній сад і тиша вечорова,
На листі пише в листопад листи.
Край неба висне місяця підкова,
На срібній павутинці самоти.

Сьогодні я в думок своїх полоні,
Яким краю, ані кінця нема.
Ах, як шкода, що на мої долоні,
Снігами скоро упаде зима.

* * *
Серпневу втому змив осінній дощ,
В старому парку впав каштан достиглий.
Зима вже не далеко, ну то й що ж?
До неї ми приготуватись встигли.

Якось переживемо, сум облиш,
Бо я зробив усе, як бути має.
Забувся душу застебнути лиш,
Тепер нехай розхристана блукає.

* * *
О, ні, краса цей світ не порятує,
Бо всьому завжди є своя межа.
Зима буває за вікном лютує,
Красива та жорстока, як на жаль.

Колись так було й буде так вовіки,
Але не кожен може це збагнуть.
Є доброта – для порятунку ліки,
Та дуже мало, ось у чому суть.

* * *
До мене завітав уранці джміль,
Поправив шубку чорно-бархатисту.
Не розумію, взявся він звідкіль,
Бо на дворі пора вже падолисту.

Для нього в ложку меду я набрав,
Та він у мене і не думав жити.
І я собі весь вечір докоряв,
Що не схотів кватирку зачинити.

* * *
Загляне в душу чорними очима,
Завжди самотня, з картами «Таро».
Чого стоїш ти часто за плечима?
Прошу тебе, покинь мене, Маро.

Про ворожбу я слухати не хочу,
Без неї жив і проживу якось.
А, що душа марудить серед ночі,
Це тільки сум за тим, що не збулось.

* * *
Блукає пізня осінь по долині,
Шукає літа бабиного нить.
На струнах вітру порваного нині,
Покинута мелодія бринить.

Когось гукає в спогади далекі,
У ті краї лиш пам'ять доліта.
Туди давним-давно мої лелеки,
Свого дитинства понесли літа.

* * *
Як чорна ніч під вікнами блука,
Та вітер у ярузі завиває.
Знов до паперу тягнеться рука,
І спогадам кінця тоді немає.

Щож, пам`яте моя, ти так і знай,
Мені твої докори всі байдужі.
Душі моєї тільки не чіпай,
Вона й без того вже давно недужа.

* * *
Відвіяло січневими снігами,
Мороз притих, здається, до пори.
І сонячні біло-рожеві гами,
Розсипали сполохані вітри.

І знов серед зими прийшла відлига,
І завірюх , неначе, й не було.
Та на душі ніяк не скресне крига,
І зашпори у серці, як на зло.

* * *
Цей світ – театр, в ньому все буває,
Акторів тут багато, далебі.
Хто і які для себе ролі грає,
Не так вже просто з`ясувать тобі.

А ще нелегко часом розпізнати,
Або вгадати, хто людина ця.
Чи то мудрець, лише дивакуватий,
Чи просто дурень в масці мудреця.

* * *
Ховає час в глибокі схрони,
Історію невпинних років.
У ній лише одні закони –
Несправедливі та жорстокі.

Нащо мені ці барви літа,
Чи пелюстки троянд червоні?
Як всю недосконалість світу,
Я бачу ніби на долоні.

* * *
Душе моя, для тебе все тут нині,
Галактики, світи, зіркаста синь.
Тумани, що блукають по долині,
У кришталевих чобітках роси.

Щоб ти була весела і щаслива
Й не згадувала більше про печаль,
Зітче тобі до ранку вічність сива,
Із чорних ниток забуття вуаль.

* * *
Осіння ніч гірким пропахла трунком,
П`ю в самоті його хмільний настій.
Дарма шукать від суму порятунку,
Що налетів зненацька, наче рій.

Крадеться рижий місяць по калюжах,
Нечутною ходою, наче рись.
Пробач мені, душе моя недужа,
За те, що ображав тебе колись.

* * *
Вітри гойдали поле золоте,
Вже снилися йому серпи залізні.
Колосся мов брати, та як на те,
І серед них бувають досить різні.

Порожній колос рвався в синю вись,
Собою вихвалявся скрізь і всюди.
А повний – тихо до землі хиливсь,
Й чекав коли його оцінять люди.

* * *
Згоріло літо, і стара хатина
Поринула у сум на саме дно.
Здається, в цьому лиш моя провина,
Бо я не був у неї так давно.

Зловила тишу павутини сітка,
Що сплів павук, на гілці, край води.
На підвіконні, вже зів`яла квітка,
Хто і коли приніс її сюди?

* * *
В театрі муз, комедії і драм,
Актори грають вправно, як годиться.
Наш світ не має ані сцен, ні рамп,
Ще й у сюжетах всюди є різниця.

Там арлекін сміється над П`єро,
Й дотепний клоун весело регоче.
А тут бездара взявшись за перо,
Катує слово, так, як тільки хоче.

* * *
Від зорепаду в падозір,
Іти, здається, близько.
Туди утік би від зневір
Та на стежині слизько.

Гойдається імла густа,
Стискає холод тіло.
І листям осінь заміта,
Усе, що відболіло.

* * *
Крізь хуртовини й безнадії злі,
Зима скінчилась, а тепла немає.
На сіро-голубому неба тлі,
З-за хмари ледве сонце виглядає.

Напевно, ця весна мені гірка,
Бо сам собі я полином здаюся.
Зроблю з паперу нині літака,
Бодай на мить в дитинство повернуся.

* * *
Стою вночі скраєчку мрій,
Посередині неба.
«Вгамуйся, серце, зрозумій,
Тут помовчати треба.

Злетілися думок рої
І спогадів лавина,
Тож нині всі слова твої,
Наївні, мов дитина».

* * *
Осінь – рижа чарівниця,
Із вітрами до пори.
Все фарбує, як годиться,
У багряні кольори.

Вже тополя майже гола,
Задивилася на сад.
З цього замкненого кола
Ні вперед, ані назад.

* * *
Ці темні фарби дуже засумні,
Розтерті болем по стіни палітрі.
А час бреде, неначе увісні,
І мерзне на розхристаному вітрі.

Та скоро ніч скінчиться все одно.
Совою сірий ранок в душу гляне.
Мої найближчі друзі – це вікно,
Подушка біла й ліжко лікарняне.

* * *
Багряний жовтень в жовтому вбранні,
Обпік вогнем на горобині брості.
Він розігнав останні теплі дні
І холоднечу запросив у гості.

Трава в долині гостра і цупка,
Тобі до крові зранить босі ноги.
Стриже рудоволосого дубка,
Мов рекрута, вітрисько край дороги.

* * *
Закінчилися довгі дні розлук,
Кришталь бурульок б’ється на осколки.
Вологий холод вислизає з рук
І в пучки пальців колеться, мов голки.

Зими останні проганяю сни,
Слідкую за небесним зорелітом.
П`ю талу воду з пригорщі весни,
Живу лише надією на літо.

* * *
Я тут не був багато дуже літ
І звідси не поїду вже нікуди.
Біля межі старенький живопліт,
Схилився груші на дупляві груди.

Дрімає хата в росянім саду,
Гойдає пам'ять втомлені ялини.
Ніколи звідси більше не піду,
Хіба тоді, як сон мене покине.

* * *
Як прийде час і зникну я в імлі,
Де прихисток душа знайде, не знаю.
Зоставлю лише тіло на землі,
І згодом ще про себе нагадаю.

Чи гуркотом весняної грози,
Чи квіткою малою серед літа,
Чи може просто краплею роси,
Щоб вам подарувати барви світу.

* * *
Я в цьому світі, мов казковий звір,
Який не може бути у неволі.
Втікаючи від болю та зневір,
Не вирвуся ніяк із пастки долі.

Ворожу на пергаментах сторіч,
Зшиваю час тоненьких ниток шовком.
Сприймаю все крізь лінзи протиріч
І визнаю одні лиш недомовки.

* * *
Тут осені сьогодні не знайти,
Холодний вітер ломиться у двері.
Кому ж тепер писать мені листи
Чи римувати слово на папері?

Мов листя перетліли теплі дні,
Зимові ночі навівають втому.
Ріка крізь окуляри льодяні,
Рахує зорі в просторі німому.

* * *
В скверах, на площах і плацах,
Часто посеред пітьми.
В осені жовтих ерзацах,
В білих фантомах зими.

Вірити всьому без міри,
Жити заради ідей.
В світі німої зневіри,
Слово нести до людей.

* * *
У королівстві дзеркалець роси,
Світів реальних лиш метаморфози.
Своєї долі скільки не проси,
Зимової не оминути прози.

Вона не скаже в чім твоя вина,
Лише снігами випаде на скронях.
Її німа, одвічна таїна,
Не поворожить на твоїх долонях.

* * *
Душі на груди впав маленький вірш,
Здавалося, невартий навіть гривні.
Слова та рими і нічого більш,
Хіба метафор візерунки дивні.

Ображеного усіма не раз,
Вона його зігріти не схотіла.
Не стало раптом ані строф, ні фраз,
Лише паперу порожнеча біла.

* * *
У тім краю, де полини густі,
Понапивались гіркоти євшану.
Бодай на мить спинися і постій,
І спогадам віддай останню шану.

Хай там уже нічого не знайти,
Лише старезний клен скидає шати.
Спаливши у минуле всі мости,
Нікуди я не буду поспішати.

* * *
Ночами, ніби в гіпнотичний стан,
Моя душа знервована впадає.
Космічної безодні океан
Для неї всі глибини відкриває.

В галактиках, які не мають меж,
Тремтять сузір’я мороком сповиті.
Тримаю Всесвіт в жменях, але все ж,
Він у минуле капає щомиті.

* * *
Червоні зорі падають в безодні,
Торкаються віків іржавих струн.
Що буде з нами завтра чи сьогодні,
Поворожу на знаках древніх рун.

Із тим, що є миритися не всує,
Стараюся збагнути сенс життя.
Крізь лінзу часу вічність фокусую,
Аби на мить побачить майбуття.

* * *
Я жовтий лист, ще на вітрах тремчу,
Хоча навколо порожнеча гола.
Як прийде час – у вирій полечу
Та до землі не упаду ніколи.

Немає сенсу жити без борні,
Бо з долею миритися негоже.
Вже краще спопеліти ввишині,
Аніж під ноги впасти перехожим.

* * *
В неоновому просторі світів,
Де фальші блиск до болю сліпить очі.
Ти завжди справедливості хотів,
Тож йди її шукай, як дуже хочеш.

Та скільки б не судилося іти,
Одне і те ж зустрінеться довкола.
Брехню оберігають блокпости,
А правда що? А правда боса й гола.

* * *
Блиск місяця в холодному вікні,
Дзвін листя на розхристаних вітрах.
Блукали сірі тіні по стіні,
Додолу осипався їхній прах.

Душі чомусь не спалося вночі,
Вона згоряла, наче у вогні.
При світлі непогаслої свічі,
Все малювала образи мені.

* * *
Мій мозок від напруги аж горить,
На частки розривається свідомість.
Стараюся земну збагнути мить,
Чужі світи з`являються натомість.

В них стільки див небачених поки,
Що Всесвіту здається навіть мало.
Кривавими очима з-під руки,
На мене вічність дивиться зухвало.

* * *
Шліфую рими попілом зірок,
Стараюся збагнути їхню мову.
Лиш відійду від них бодай на крок,
Я бачу, як вони тьмяніють знову.

Отак весь час тримаю їх в руці,
Грубіють пальці і німіє спина.
Хто скаже де кінець роботі цій
І де мистецтва справжнього вершина?

* * *
Впірнуло літо в серпень золотавий,
Пташиним сумом напоїло дні.
Давно в копиці складені отави,
З туманами пливуть удалині.

І знов душа марудить цілі ночі,
Тремтить, немов осиковий листок.
Вона ніяк повірити не хоче,
Що до розлук лишився тільки крок.

* * *
У світі, де сплелася гра тіней,
Є завжди темних кольорів задосить.
Душа недужа бродить між людей,
Чомусь для себе порятунку просить.

Але вона тут для усіх чужа,
Принижуватись їй також не всує.
Бо серед них згубилася межа,
Та за якою співчуття існує.

* * *
Десь у сузір’ї Стожар,
Гибель комета несе.
Космосу чорна межа
Тліє в долонях парсек.

Зорями морок тремтить,
Капає знизу увись.
Щоб спалахнувши на мить,
Всесвітом стати колись.

* * *
Переплелися відстані й світи,
У просторі де не існує міри.
Планети, зорі, а між ними ти,
І на усіх чатують Чорні Діри.

В коловороті часу день за днем,
Спішить Земля – куди й сама не знає.
Метеоритний дощ січе вогнем,
До болю нам долоні обпікає.

* * *
Цей безкінечний і химерний світ,
У ньому стільки всяких див буває.
Край вересня небесний зореліт,
Бажання загадати заставляє.

Космічний вітер струшує зірки,
З вершин галактик невідомих досі.
Щоб подолавши відстані й роки,
Вони на Землю падали крізь осінь.

* * *
Як ночі осінньої згустки,
Втікають від місяця в тінь.
Рву неба зіркастого хустку
І знову лечу ввисочінь.

Ворожі світи оминаю,
(Їх, кажуть, боятися слід).
В галактиках дивних шукаю
Сузір`я Розтрачених Літ.

* * *
Сприймаю все тверезо, без прикрас,
Але мене з дитинства кличуть зорі.
Ікарові не місце серед вас,
Коли є крила й висі неозорі.

Сонця й пульсари б’ються в унісон,
Туманності ховають Діри Чорні.
За мить одну втече пророчий сон,
І я загину на краю безодні.

* * *
Я збайдужів до всього вже давно,
Нікого більше в гості не чекаю.
Ночами довго дивлюсь у вікно,
Душа тремтить і рветься в синь безкраю.

Свої світи для неї замалі,
Нехай летить, аби не було гірше.
Мені судилось жити на землі,
Але моя душа – це зовсім інше.

* * *
На жовтому пергаменті століть,
Художником написана картина.
Чиясь душа розгублено стоїть,
Наївна і проста, немов дитина.

Вона шукала правди між людьми,
Все не хотіла визнати поразки.
Блукала довго згустками пітьми
І зрештою повірила у казку.

* * *
Всьому на світі є своя межа,
У ній сплелися зустрічі й розлуки.
Та час усіх підріже без ножа
І кожному складе на груди руки.

Й мене галактик вітер понесе,
В німу безодню на краєчку неба.
Лиш одного боюсь понад усе –
Нічого не лишити після себе.

* * *
Стискаю скроні лещатами рук,
Здається, біль зникає по краплині.
Десь високо бринить неясний звук,
То дзвонить сонце в дзвони неба сині.

Та ще зовуть небачені світи,
Гойдає вітер зоряну колиску.
Я мушу в ній для себе віднайти,
Метафор кольорових цілу низку.

* * *
Наснилася мені блакитна вись,
І місяць над старої хати дахом.
Пригадую, це вже було колись,
Напевно, ще тоді, коли був птахом.

З тих пір пройшло багато дуже літ,
Час постирав і відстані, і дати.
А пам'ять вперто пише в небі слід,
Ти чий він, я не можу пригадати.

* * *
Поляризую плазму жовтих зір,
Червоний Карлик дивиться лукаво.
Втікаю від образи та зневір,
П`ю з філіжанки ночі чорну каву.

Комети хвіст торкнувсь моїх колін
І босі ноги спік мені раптово.
Я знаю, що на все чекає тлін,
Щоб знов переродитися у слово.

* * *
Вдивляюся в холодну височінь,
Безмежний простір бавить зірками.
Нема нікого, лише я та тінь,
І сива вічність проліта над нами.

Із нею я сьогодні вже на «ти»,
Мені її боятися не треба.
Ціджу крізь пальці тишу самоти,
Прямісінько у чорну чашку неба.

* * *
Марудить ніч дощами по вікні,
(Від неї зовсім захисту немає).
І падають у простір сірі дні,
За вереснем, що швидко догоряє.

Клен від негоди не рахує ран,
Пташині крики напоїли душу.
Вже осені бездонний океан,
Уламки літа викинув на сушу.

* * *
Є в плетиві галактик і світів,
На людські долі, щось до болю схоже.
Ти більше не пиши мені листів,
І на дзвінки надіятись негоже.

Ховає час до латаних кишень,
Смішні цидулки, все, як має бути.
У просторі, де вакуум лишень,
Нікого і ніколи не почути.

* * *
Спікає жаром горобина,
Вітрам долоні, аж болить.
І знову я, немов дитина,
Весни чекаю кожну мить.

Коли сніги землі по тілі,
Стечуть потічками води.
І спогади переболілі,
У Лету кануть назавжди.

* * *
На знаках рун сьогодні поворожу,
Що рясно в Книгу Велеса вплелись.
Тепер я вам нічим не допоможу,
Тому, що від усього відреклись.

Погляньте, як тремтить вгорі сузір’я,
Його чекає прірви чорне дно.
Бо ви свій крок од віри до зневір`я,
Здається, всі зробили вже давно.

* * *
Мене завжди римовані рядки,
Так вабили, що марив навіть ними.
Я аркуші паперу залюбки,
Мережив часто строфами дрібними.

Хай скоро невідомим догорю.
Краплиною зорі впаду на поле.
Але собі кумира не створю,
Як сам уже не стану ним ніколи.

* * *
Коли скидають ночі сині зорі,
І їх ковтає чорна глибина.
В моїй уяві, як в безмежнім морі,
Уже нікому не сягнути дна.

Я бачу, як біжать гривасті коні,
Вітри ніколи не наздоженуть.
Малюю їхній слід на степу фоні,
Де лиш могили пам'ять бережуть.

* * *
Гойдається над містом ніч сумна,
Холодний дощ гірчаво пахне трунком.
Я знаю, це лиш осені вина
І не знайти від неї порятунку.

Хіба, злетіти у захмарну вись,
Душа собі притулок знайде всюди.
Та, як же їй від тіла відректись,
Коли воно все зранене марудить?

* * *
До болю в пальцях затискаю простір,
Століття розсипаються на дні.
Ніхто до мене не приходить в гості,
Хіба, що рими та і ті сумні.

Я нині рву на клапті морок ночі,
Думками відлітаю в небеса.
Жену від себе чорні поторочі,
Шукаю друга у сузір’ї Пса.

* * *
Людське життя, немов коротка мить,
І в кожного лише свої причали.
Та як прожити так, щоб не грішить,
Питав я у душі, а та мовчала.

Лише блукала поміж Буд і Шив,
Ісус і Магомет були впридачу.
Але грішила, хто з вас не грішив,
Хай кине в мене камінь. Я пробачу.

* * *
Блукаєте сліпі, мов кошенята,
Обдурені й обсміяні не раз.
Говорите, що доля винувата,
Але насправді – винен кожен з вас.

Ще хочу зауважить принагідно,
(Тож вам на це звернуть увагу слід).
Ви не знайшли пророка в краї ріднім
І в тому вся причина ваших бід.

* * *
Як холодно в моїй оселі,
Вологи стіни напились.
Блукає сіра тінь по стелі,
Душі, що тут жила колись.

Десь, у ярузі, вітер свище,
Земля туманами димить.
Прийду до мрій на попелище,
Аби зігрітися на мить.

* * *
Посеред літа, як блакитні роси,
Погасять в собі впалих зір вогні.
Піди в луги, де вітер ходить босий,
Впади в траву і загубися в ній.

Тебе заллє густа її зеленка,
Й притулиться ромашка до лиця.
І порида метелик-одноденка,
Над вічністю, якій нема кінця.

* * *
О, як в царя гостей багато нині,
І кожен має келих у руці.
Сам Ірод вже хмеліє по хвилині,
Тепер за танець все віддасть доньці.

Нема межі жорстокості тирана
І жертвам теж, не знає він числа.
Танцює з головою Іоана,
Іродіада – чорний ангел зла.

* * *
Останки літа, що згоріло,
Під ноги кинули вітри.
І на землі промокле тіло,
Упала тінь від хмари крил.

І клена поріділа крона,
Для осені римує дні.
І ніч, немов стара ворона,
Дрімає у моїм вікні.

* * *
Спікає жаром горобина,
Вітрам долоні, аж болить.
І вкотре я, немов дитина,
Весни чекаю, кожну мить.

Щоб снігу покривала білі,
Стекли потічками води.
І спогади переболілі
Пірнули в Лету назавжди.

* * *
Короткий день згоряє всюди,
Холодна квапиться пітьма.
Давно господарює грудень,
Але снігів чомусь нема.

Дзвенить вгорі тривожне скерцо,
Танцює вітер босоніж.
Він щойно, кленові під серце
Встромив морозу гострий ніж.

* * *
Надієшся уникнути спокути,
За той грішок чи, може, інший гріх.
Але тобі її не оминути,
Як смерті, що чатує тут на всіх.

Відвернуться від тебе добрі феї,
І доля поглумившись відійде.
І замість хліба, що попросиш в неї,
Тобі у руку камінь покладе.

* * *
Біжу по срібному снігу,
В широкім полі.
Ловлю зненацька на бігу
Сніжинку долі.

Вона розтане на руці,
За мить єдину.
І я відбившись в краплі цій,
У небо злину.

* * *
Пірнаю з головою у віки,
Де ще існують Велеси й Перуни.
В німу безодню капають роки,
На усіма давно забуті руни.

Відомо, що шукати їх дарма,
Бо сивий час усьому знає міру.
Вже вороття минулому нема,
А сьогодення кануло в зневіру.

2 коммент. к записи «Григорій Ліщенюк «Горобинові брості»»

  1. Солнечная ЗАЯ сказав:

    Бесконечно Благ ДАРЮ!!!!!!

    Солнечная

  2. Трионо сказав:

    Прекрасные замечания

Комментировать

Здесь еще много прекрасных стихов, интересных статей и красивых фотографий!

Створення сайту - kozubenko.net | За підтримки TribesTV и Novostejki

₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪