Григорій Ліщенюк «Жменя роси»

Григорій Ліщенюк «Жменя роси»

Ліщенюк Григорій Васильович народився 27 листопада 1956 року в Тернопільській області на хуторі, поблизу селища Вишнівець, що розкинулось на мальовничих берегах річки Горинь.

Згодом батьки переїхали на Миколаївщину, де пройшли його дитинство та юність. З 1979 року проживає у селищі Петровому, що на Кіровоградщині. Працював художником-оформлювачем. Згодом водолазом на рятувальній станції. На даний час працює єгерем у Петрівському УТМР.

* * *

До забутого, рідного краю,
Полечу крізь розвихрену синь.
Там у жмені свої назбираю
Срібних крапель дзвінкої роси.

Бо за вікнами пізня вже осінь,
До морозів один лише крок.
Аж до крові порізавшись, босі,
Бродять душі померлих квіток.

Вже листочки у них не зелені
І від холоду кожна тремтить.
Їм напитися дам я зі жмені,
Хай воскреснуть бодай хоч на мить.

* * *

Нагрішивши вволю за життя
І збагнувши, що нарешті досить.
Ти знаходиш в собі каяття,
Думаючи, що Господь все простить.

Виправдань шукаєш кожен раз,
Тільки не завжди знайти їх можеш.
І боїшся в свій останній час
Не ввійти ніколи в Царство Боже.

А гріхи болять понад усе,
І тобі цей біль не притупити.
Бог, звичайно, пробачає все.
Та чи зможеш ти собі простити?

* * *

О, як швидко догоріло літо,
Бродить мокра осінь за вікном.
А життя торкнулося зеніту
Й котиться до обрію давно.

Небагато вже його лишилось,
Скоро свічка догорить моя.
А мені, здається, все приснилось,
Наче б то, життя прожив не я.

У копиці складені покоси,
І квіток у лузі вже нема.
Навкруги згоряє пізня осінь,
Й дихає в потилицю зима.

* * *

Колись весна постукала у двері,
Здається, я малим ще був тоді.
Кораблики із білого паперу
Пливли від мене в простір по воді.

Приходили у гості літні спеки,
Кружляла хуртовинами зима.
Тепер моє дитинство так далеко,
Що вже туди стежок давно нема.

Кораблики мої ви, паперові,
Де вас шукати, у яких краях?
Об спогади порізавшись до крові
Надіями бинтую душу я.

* * *

В цьому світі злобою пронизанім,
Дуже мало місця для добра.
Всі закони писані й неписані,
Вам давно збагнути вже пора.

Марно ви у церкві Бога просите
І поклони б`єте кожну мить.
Ненависть, яку у серці носите,
Ближнього не дасть вам полюбить.

Будете себе ще їсти поїдом,
Будете ще нидіти в журбі.
Тільки зло, що вчора ви накоїли
Завтра заберете все собі.

* * *

Квиління душ в катівень підземеллі,
Хтось плаче і гримлять важкі кайдани.
Віки чиїсь пожовклі кості мелять,
Вирують площі й охають майдани.

Тисячоліття крові та наруги,
Жирують знахабнілі паразити.
На дибі рвуться жили від натуги,
Радіє в чорній рясі інквізитор.

Історія у людства – тільки бійні,
Над жертвою зухвалий кат регоче.
Кажіть, що перед Богом всі ми рівні,
Але ніхто повірити не схоче.

* * *

Б’ються дощі цілі ночі,
В шибку старенької хати.
Знову прийшли поторочі,
В неї притулку благати.

Сиві розпущені коси,
Тіло покрите лататтям,
Ноги скалічені, босі,
Гріли шипшини багаттям.

Ключ журавлів пролітає,
В мороці, ген понад полем.
Вітер свитину латає
Листя опалого болем.

* * *

Розбрелись стежки мої тернисті,
По степах в небачені світи.
Під снігами чи в опалім листі,
Вже тепер нічого не знайти.

І скажіть навіщо їх шукати,
Все давно розтануло в імлі.
За селом спочили батько й мати,
Між хрестів та горбиків землі.

Лиш туди не губиться дорога,
Ні зимою, ані літом теж.
Об життя сколовши босі ноги,
Тільки там ти спокій віднайдеш.

* * *

Ми не раби, хоч все бувало,
Життя не шкодувало нас.
Завжди навколішки стояли,
Сьогодні вже вставати час.

Хоча б на ноги зіп`ястися
Та щось ніяк нам не дає.
Ще рабського ярма зректися,
Яке у душах наших є.

Але не ті тримають віжки,
І не у той бік ми ідем.
Постоїмо схилившись трішки,
Тай знов навколішки впадем.

* * *

Снується мокра тиша біля тину,
Весь час на ринвах вітер грає соло.
Латає осінь порвану хустину,
Кленовим листям, що лежить навколо.

В конвульсіях забилася зірниця,
Між хмарами то зблисне, то погасне.
Душе моя, чому тобі не спиться?
Ти в цю пору завжди така нещасна.

Марудиш, як дитина серед ночі,
Мої думки римуєш нині знову.
Паперу олівець про щось шепоче –
Чужу негарно слухати розмову.

* * *

В цій осені давно нема тепла,
Вже не зігріти ні душі, ні тіла.
Вона дороги листям замела,
Тай у далекий вирій відлетіла.

І ти тепер, здається, зрікся сну,
Поринувши в думок німі безодні.
Надіятися будеш на весну,
Але вона не вернеться сьогодні.

Та раптом серед мрій і сподівань,
Усе тобі до болю надокучить.
Зостанеться хіба лиш біль прощань
Й пораненого птаха крик пекучий.

* * *

Напився ранок синьої вологи,
Стара верба схилилась край води.
Купає вітер в річці босі ноги,
Лишаючи на березі сліди.

Так легко тут, маленькому хлопчині,
Палає жаром вересневий світ.
Уже зозуля на старій калині,
Для нього накувала торбу літ.

Як шкода, що усе минає скоро,
Бо хто збагне життя шалений біг?
Де згодом час зітлілих років порох,
Жбурне йому під ноги, мов на сміх.

* * *

Пора прощань у сірій паранжі,
Зірвавши горобинове намисто.
Спинилася скраєчку на межі
Між холодом і пізнім падолистом.

Черлена мідь лягає на стежки,
Бринять вітрів мелодії мінорні.
Крадуться мокрі тіні навпрошки,
Через поля поорані та чорні.

До мене в гості, а куди ж іще?
Вони моєї не минають хати.
Ще погукаю вітра із дощем
До них мені давно вже не звикати.

* * *

Я нидію з тобою сам-на-сам,
Душе моя – уперта неборако.
Візьми що хочеш, я усе віддам,
Лише зі мною трішки побалакай.

Папір і ручка, що тобі іще?
Кімнату лампа сяйвом заливає,
Щоб вихлюпнути в рини біль і щем
Слова потрібні, але їх немає.

Бо ти мовчиш, неначе б то німа,
Напевно, пригадала всі образи.
На тебе вже надіятись дарам,
Сьогодні знову ні строфи, ні фрази.

* * *

Ховається метеликом рудим,
Малий листок під квіткою, що в’яне.
Від картоплиння спаленого дим,
Хитається на вітрі, ніби п’яний.

Осіній дощ важкий, немов свинець,
Сьогодні знов кінчатися не хоче.
І сходить день, як вістря нанівець,
Впиваючись у чорний морок ночі.

Здається, сум тепер немає меж,
Він цілий світ заполонив собою.
Якщо в його обійми попадеш,
Він вмить тебе поглине з головою.

* * *

Н. Паганіні

Десь у театрі муз
Вкотре зовуть на «Біс».
Ллється пекучий блюз,
Срібним потоком сліз.

В плетиві доль і драм
Лине мінорний вальс.
Грає маестро вам,
Нині єдиний раз.

Заздрощів чорну мить,
Спробуй переживи.
Ах, як струна болить,
Що підпиляли ви.

* * *

Гойдає вітер біль пожовклих віт,
Що заглядають у розбиту шибку.
Короткий день втікає до воріт,
Здається, він згорить занадто швидко.

Просіявшись, мов попіл, крізь гілки,
Укриється зіркастим пледом ночі.
І спогадом полиново-гірким,
Колись до вас вернутися захоче.

Та ви його від себе не женіть,
Нехай він вам на хвильку пригадає,
Оту червону-золотаву мідь,
З дерев яких давним-давно немає.

* * *

Закружляла віхола,
В землю б`є крильми.
Знову ми приїхали
В гості до зими.

Дзвонять срібні дзвоники,
Ой, далека путь.
Завірюхи-коники
Муштуки гризуть.

Яблуком надкушеним,
Місяць проліта.
Інеєм притрушує
Вже мої літа.

* * *

Ще бджола над квіткою тремтить,
Ще блакиттю бавиться вікно.
Ще лишилось літа тільки мить
Та вона хмільна, як те вино.

Ще дзвенять пташині голоси,
Ще цвіркун всю ніч на скрипці грав,
Ще метелик з крапельки роси
Дзеркальце маленьке змайстрував.

Ще зігріті серпнем теплі дні,
Ще бездонна неба глибина,
Ще оце наснилося мені,
Бо реальність сіра і сумна.

* * *

Безлисті крони будять в небі сум,
Їх більше тут нікому не зігріти.
І падає знесилено в росу
Холодний і гіркий осінній вітер.

Скрізь під ногами листя шелестить,
Нависли мокрі хмари над землею.
Вже до зими зосталась тільки мить,
Тож нині примиряюся із нею.

Вдивляюся у жовті міражі,
Шукаю шлях до кинутого краю.
Із рим виготовляю вітражі
І лиш птахам єдиним співчуваю.

* * *

Зелені ночі пахнуть чебрецями,
Їх, ніби, хтось навмисно позбирав.
І літо захмеліле до нестями,
Пливе по океану буйних трав.

Як ляжеш спати в зоряній колисці,
То перед тим собі поворожи.
Чи місяць у своїй сріблястій мисці,
До ранку принесе тобі ожин.

Бо сни такі химерні і дивацькі,
Крильми торкнуться ледве вій твоїх.
Й промчаться коні по Шляху Чумацькім,
Ти тільки спробуй наздогнати їх.

* * *

Вітри у шибки стукають щосили,
Упертості своїй не знають меж.
Дощі зненацька все перекосили
І вікна й двері, і будинки теж.

Отак живу навперекіс усьому,
Метафори збирати ходжу в ліс.
Увечері вертаюся додому,
Стежиною, яка біжить навкіс.

І щоб усе не стало згодом гірше,
Втікаю від своїх думок мерщій.
Аби не написати косих віршів
Чекаю поки скінчаться дощі.

* * *

Хтось місяця закинув срібний серп,
Прямісінько у вересневу просинь.
А я рибалю у полоні верб,
На вудку сонця ловлю стиглу осінь.

Вода мені стікає за рукав,
І прохолода руку обпікає.
Зається, тут надовго заблукав,
Бо звідси щось мене не відпускає.

Додому риби я не принесу,
Хіба, що трішки осені в торбині.
Із пригощів кленових п`ю росу,
Вслухаюся у крики журавлині.

* * *

І знову ти наснилася мені,
Забувши всі образи і докори.
В розкішному, строкатому вбранні,
Стоїш аж ген, де тліють осокори.

З`являєшся укотре крадькома,
Бліде обличчя і глибокі очі.
Покинута і зраджена всіма,
Кудись мене гукаєш серед ночі.

Йду за тобою, осене моя,
Сухе бадилля босі ноги коле.
Ти відлетиш до вирію, а я
Від суму стану перекотиполем.

* * *

Ця перша позолота саду
І легка від хмарини тінь,
І сині очі винограду,
Що заддивились в далечінь.

Це вже було колись, я знаю,
І навіть пригадалось де.
Знов до покинутого краю,
Стежина пам`яті веде.

Але душа втомилась досі
Блукать.І певно, в цьому суть,
Що їй не хочеться в ту осінь,
Де лише спогади живуть.

* * *

Шукати літа тут уже дарма,
З дерев останні шати опадають.
Приходять сонні ранки крадькома
І в хованки з вітрами часто грають.

Крик журавлиний чуєш в вишині,
Рахуєш звіра обережні кроки.
Бредеш через промоклі, сірі дні,
В природи царство добре і жорстоке.

Чужа рушниця втиснеться в пличе,
Колючий постріл вдарить, ніби з неба,
І рана птахи раптом запече,
Неначе б то поцілили у тебе.

* * *

Неначе, вчора ще була весна,
І босий квітень мив у річці ноги.
А нині пізня осінь, це вона
Багрянцями встеляє всі дороги.

Ніхто не порятує ту красу,
Яка давно приречина до страти.
Птахам порожніх гнізд болючий сум
Нагадує, що треба відлітати.

До мокрого вікна листок прилип,
Здається, щойно він тремтів на клені.
І поріділи крони сонних лип,
Росою плачуть жовтню в жовті жмені.

* * *

О, як давно не снилися мені,
Оті дитячі зоряні причали.
Я так змінився за роки та дні,
Бо доля і життя всього навчали.

То лялькою для них частенько був,
То дзигою в життєвій круговерті.
А що в минуле може повернуть?
Хіба листок в потертому конверті.

Та я з шухляди викидав листи,
Аби душа не стала паперова.
І за собою спалював мости,
Немов нікому не потрібні дрова.

* * *

Б`ються в шибки вітри, ніч не відає дна,
Сонний місяць тремтить, над обривом високим.
Що минає усе, не моя в цім вина,
Ледве в тиші німій час відлунює кроки.

Вранці зорі рясні догоряють в росі,
У глибокім яру синій морок дрімає.
На дуплявій нозі клен старенький присів
Він, здається, мене ще малим пам’ятає.

Повернувся б туди на одну бодай мить,
Де дрімучі ліси сплять покупані в зливі.
Край пропах полином, тяжко серце болить,
Ніби ті полини, його паростки сиві.

* * *

Вже листопад від холоду закляк,
В кишеню вечір мокрий день ховає.
Колючий вітер знахабніло так,
З дерев останнє листя обриває.

Куди подітись, заховатись де,
Від суму, що у мороці крадеться?
Весна сюди не скоро ще прийде,
Й чекати зиму довго доведеться.

Густе повітря напоїв полин,
Сьогодні ми усі в негоди бранці.
Латаю небо клаптями хмарин,
Нитки дощу течуть мені крізь пальці.

* * *

Дощем захлинулася осінь,
Всю воду доп’є до ковтка.
Й вербові листочки, мов оси,
Кружляють над плесом ставка.

Каштанами вітер стріляє,
Прямісінько в серце землі,
І ключ журавлів пролітає,
В до нитки промоклій імлі.

Гойдається вечір на вітах,
Сховавши в долонях чоло.
Ніщо не нагадує літа,
Неначе його й не було.

* * *

Нині вітра буйного стриножу,
У степу, де ковила густа.
Долі на ромашці поворожу,
Що її чекає десь, аж там.

Жде розлука, це я добре знаю,
Ах які журливі стали дні.
Дуже скоро, до чужого краю
Полетять птахи у вишині.

Осінь їх не схоче пожаліти,
Бо глуха до болю і тривог.
Тож за ними, як маленькі діти,
Посумуєм з долею у двох.

Один коммент. к записи «Григорій Ліщенюк «Жменя роси»»

  1. skepticus сказав:

    Увлекательное чтение. Нужно ли — вот вопрос ;)

Комментировать

Здесь еще много прекрасных стихов, интересных статей и красивых фотографий!

Створення сайту - kozubenko.net | За підтримки TribesTV и Novostejki

₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪