Учениця 11 класу Шевченківської гімназії Яна Сичова одна з тих талановитих молодих людей, які намагаються реалізувати своє обдарування у літературній творчості. Вона – переможець міських та обласних олімпіад, кількох творчих конкурсів.

Для творчості Яна завжди знаходить вільну хвилинку. «Натхнення приходить зненацька: уночі, на уроках, удома, коли мусиш робити алгебру й геометрію, — говорить вона, — проте це відпочинок для душі».

Поетичним ідеалом для неї є Ліна Костенко. Найпотаємніших струн дівочої душі торкається її інтимна лірика, а твори на історичну тематику завжди змушують задуматися. Подобаються Симоненко, Стус, Маланюк. Ці поети, перш за все, сильні духом особистості, бо ніколи не соромилися себе.

Яна також захоплюється історією, читає різноманітні дослідження, художні твори на історичну тематику. Це дає їй змогу усвідомити сутність епохи, порівняти її з сучасністю.

В поетичних доробках Яни вже виразно звучить нота неспокою. Попри деякі штучні «емоційні підскоки», в її рядках намічається той внутрішній драматичний конфлікт, який тягне за собою нелінійне (діалектичне) сприйняття світу, який ятрає душу і кличе шукати відповідь на небуденні питання.

Отож, побажаємо їй «ще б глузду набиратися і віри».

І тиша, й вибух. Просто так, неначе
Життя мені – як поле перейти.
Я жак не битий. Ще малий, незрячий.
Попереду – незвідані світи.

Моря снігів. Десь сонце у торбинці.
Зо мною вірші – мовби три кити.
Нехай сама. Зі смутком наодинці.
Але життя – як поле перейти!

А що, як ні? Якщо життя не поле?
А що, як серце висить на хресті?
І кожен вірш виболюється болем,
І часові сказати хочеш: «стій!»

І воювати. Вийти переможцем.
І жити – хай у нетрях самоти.
Я щастя теж отримую по ложці…
Життя прожить не поле перейти!

***

Від тебе, Слово, справді не втечеш
Світ за очі – о, як би я хотіла!
Кажу Тобі: «Дай спокій, не бентеж!»
А Ти приходиш, як колись Аттіла.

Здаюсь без бою. Програш не біда.
Чи вперше зазнавати нам фіаско?
Душа нехай поплаче, порида –
Сумна якась у неї вийшла казка.

Я страчена. Я – бранка. Нанівець
Зійшли путі, і зорі – у калюжі.
Здавалося: ітиму навпростець,
А вийшло – прірва. І усі байдужі.

***

Колись життя натягне тятиву –
Куди тікати? Де шукати сили?
Слова мої, немов суху траву,
Так легко і без сумніву скосили.

Спізнилася. Скривавилась душа.
Сивіє небо хмарами щоранку.
А сонце день, як завше, воскреша,
Цілує очі лісу на світанку.

Бурхлива доле, дай мені снаги!
Неспокою і стійкості, розради.
Куди не глянь – самісінькі сніги.
А десь моє щасливе Ельдорадо.

Там вітер, дощ і віхола – це все,
Усе моє! Якась казкова ружа…
Хто знає, куди течія несе.
Чи проти неї? Я хіба недужа?

Тікати? Підкоритися? Живу!
А, значить, це воістину повстання.
Колись життя натягне тятиву.
Уперше і, повір мені, востаннє.

***

Що то, доле? Плач чи сміх душі?
Щастя вкрай чи мука непроглядна?
Очі сині, любі, розкажіть,
Є у світі диво-Аріадна?

Де той берег, де він – мій причал?
Довго споряджали у дорогу…
А натомість – п’ю гірку печаль,
Піррову святкую перемогу.

Щастя – звір нечуваних країв.
Він давно уже в Червоній книзі.
Скільки об’єднало нас боїв!
Ми, на диво, різні, різні, різні…

***

От, власне, все. Стою на роздоріжжі,
А поруч ні створіння, ні душі.
Були колись – недобрі, хмурі, хижі –
І зникли. Отакі товариші.

Були – й не стало. Канули у Лету,
І час торішнім літом відпашів.
За тридцять срібняків, дрібну монету,
Віддати на поталу? Ну ж, мерщій!

У пащу звіра. Легко так. Здалося:
Вода, вогонь – усе це не про нас.
І як мені без вас колись жилося?! –
Моє плече, любов, іконостас.

Я ради вас – на будь-кого з війною.
Я ради вас – до крові, до кінця.
І сонцем, і життям, і головою –
А ви мені тернового вінця.

***

Стерпи усе: образи і удари,
Карайся, мучся – і перемагай!
Хай спрага і безжалісні сахари –
Нікому перемоги не давай.

Нехай туман, і віхола, і злива –
Усе стерпи. Усім дай відкоша!
Лови життя, упевнено, сміливо.
І радістю ділитись поспішай.

Нехай вітри ламають твої крила.
І лихо хай чатує тебе знов.
Усе стерпи. Я істину відкрила:
Найбільше щастя є козацька кров.

***

У тебе хрест. У тебе власний хрест.
Дорога на Голгофу кам’яниста.
Життя – це піднебесний Еверест,
Це камінь, брила, аж ніяк не листя.

У мене хрест. Не менший від твого.
А, власне, може: звідки мені знати?
У серці я розпалюю вогонь –
Натомість бачу чорні-чорні ґрати.

То чий же важчий? Силу бережи.
Молю тебе, прошу: стерпи цю ношу.
Бо далі – Воскресіння. Ти – чужий.
А я дорогу щастям припорошу.

***

Дивлюся вниз, а під ногами – зорі,
А у думках – планети, острови.
Вдихаю небо, чисте і прозоре,
Із запахом осінньої трави.

Стрічаю сонце – казку світанкову.
Озер цілую невмирущу синь.
Мій світе, о, який же ти казковий!
Ще скільки є для мене потрясінь.

Краси в тобі, ненависті і чуда,
Де кожен день неначе відкриття.
Мій світе, прославляти тебе буду,
Допоки променітиме життя!

***

Упевнена: рукою не махну!
Нехай дійду до прірви чи до сказу –
Печаль моя загине на шляху,
Забуду про усі-усі образи.

І квіти, і бур’ян – переживу!
Сухим тримати порох не востаннє.
Як завше я колючу кропиву
Не бачу під ногами на світанні.

Така зелена. Ще б мені рости.
Ще б ґлузду набиратися і віри.
А я вже мрію путь свою пройти
У пащі найлютішого зі звірів.

***

Багатства, Боже, навіть не прошу.
Ні статків, ні вигод мені не треба.
Дорога, що подібна споришу,
Чолом торкнеться зоряного неба.

Ні крапки, ні спасіння для душі.
Життя моє немов пекельне коло.
О, скільки ще у ньому є вужів!
Як завжди і водночас – як ніколи.

Куди не глянеш – туга і печаль.
Зозуля десь кує мені розлуку…
А хтось готує гострого меча,
А я немовби знову однорука.

Ні, Господи, я тиші не прошу.
Лиш віри у життя і у безмежжя.
Найкращому у світі цім віршу –
Холодне і далеке узбережжя.

© Яна Сичова

Перше фото: light as smoke © Brice Portolano