Олег Шверненко. Рододендрони в лопухах

Олег Шверненко.  Рододендрони в лопухах

«Мою собаку, що живе в короні на черешні, звати Люся. Для всіх, хто бачить тут сюжет, — вона летить, у неї довгі вуха, модельні, як бюстгальтер від Армані»

Люся забарилась

...Я дуже дратуюся, коли Люська, не попередивши, десь завіється, а малі сидять і скиглять на балконі. Тоді пригадую усіх покинутих мамками дітлахів — явище, котре набуло у нас ще й меркантильного змісту. Вже є такі серед жіночої породи, хто користується своїм плодючим лоном, як хтось розводить бультер’єрів, — заради заробітку. Тим часом множиться і множиться число дітей, що заздро заглядають на ялинку в благополучні українські хати. Зібрати б всю цю армію й піти з камінням на шеренги усіх отих мегер, котрі готують кайдани рабські й лахи для покоління-завтра іще до того, як понесуть...

У мене справді є причини хвилюватись за дурноверху Люську — вже було. Проти ночі якось вона подалася в цілодобовий мінімаркет по хліб і молоко (що не на блядки їй кортілось, знаю достеменно, бо в неї небайдужість — до Семена, а решта блохастих псів її, здається, й не цікавлять. Тим більше, що літать не вміють, а, якщо те кому й далося — то лиш низенько (один боїться зачепитися в короні котроїсь із оцих обдертих напівсухих акацій, той — напоротись на дроти. І майже всі їдять зі смітників, не дивляться канал дискавері, поводяться брутально із сучками в своїх кварталах і т.д.). Так от, у тому магазині їй пришили справу — узяли й запідозрили в злодійстві. Мовляв, із’їла набір супових кісточок, сховавшись за полицями із хлібом. Міліція примчала, як на вбивство. Швидко і рішучо укайданили мою летючу жучку, у бобика штовхнули й на «полаті» у КПЗ доставили за мить. «Один дзвінок, лише один сигнальчик додому, що жива», — просила Люся аж до ранку. Дарма, що у цей час в центральному парку вірмени битами і привселюдно забивали хлопця, який за дівчину вступивсь на танцях, — безстрашні й дисципліновані захисники громади не поспішали рватися у бій, вони тримали Люсю у підозрі, що з’їла (навіть не попівське сало) за три гривні дешевий ветеранський харч. У туалет не відпустили — іди, мовляв, собі під ноги. Або терпи. Але ж, шановні, хіба ж так можна не любити живих істот? Ви змінюйтесь хоч трохи. Нехай про вас говорять, що менти й порівнюють зі сміттям, якого запах так не любить моя Люся, а випорожнень — поготів. А ви міняйтеся — на зло суспільній сталій думці. Це ж тільки у Раю, як прогнозує Коран, щасливцям не потрібен буде горщик чи унітаз, відро, біде, нужник в кінці городу і тазик із водою на плиті. Тоді крізь піт, на мускус схожий, кожен зможе інтелігентно, так евфімістично (даруйте, це без образ на адресу Книги), попісяти після вина. Та Люсці й це не світить — її не пустять у іслам, там хоч би зі своїми розібрались, а то іще й заморська сука. Словом, попри всі аристократичні звички, прийшлося бідній цюці зробити те, що хвилею раніше навпочіпки зробила її сусідка по апартаментах, підозрювана в побутовому убивстві. Відтак не дивно, що до ранку бісова оселя пропахла так, як пахло узбережжя Темзи в Лондон-сіті двісті років тому. На ранок змусили поставити карлючку в протоколі і лише потім відпустили, зігнуту і розчавлену знанням свого безсилля проти стилю, з яким вершиться в цій країні її Закон. Іще не смерклося, коли оперативний грізний бобик відбув на пошуки убивць. Якраз в цей час ті троє чорнобрових, звичайно ж, гордих своїм вчинком, виходили у Києві з метро, щоб сісти в потяг і найшвидше доправити себе в безпечний Єреван. Якби утікачам сказав хто-небудь, що слідство в справі примудрилося впродовж однієї ночі відстати від їхнього авта назавжди — не на ніч, вони б не поспішали, ще й відтягнулися б з дівками і кальяном у столиці... В той самий час, коли із відділку виходила Люсія, хлопчину, який марно на захист від закону сподівався, від кисню у лікарні відключали — уже не було сенсу...Я думав, мене чорти вхоплять до світанку, якщо отая хвойда висловуха не заступить виконувати обов’язок свій материнський. А вже коли й із сонцем не з’явилась, подумав, що кінець — осиротіли цуценята! І стало сумно так мені, відразу пригадались миттєвості щасливі ( як цуцики зробили перші кроки, і перше слово кожного із них, коли збиралися усі разом сім’єю — дружина, Люся, я, собачі й наші діти — і грали в шахи, пили чай, читали Фаулза, співали з караоке...). Я попросив у Бога, щоби відвів їй місце, якщо ласка, на своїх соковитих луках — відправив у Вальгалу (Елізиум, Вирій), сподобив до життя в раю, як кращу із Собак...

...Вона вернулася тоді така пом’ята, що я відразу всі страхи забув і взявся упадати коло неї, нагодував дітлахів кабаковою кашею та солодким творогом зі сметаною, заварив усім шипшинового чаю... І ось та шерепа десь знову забарилася.

ЧИТАТЬ ПОЛНОСТЬЮ

Фотография: Сергей Шутов

Комментировать

Здесь еще много прекрасных стихов, интересных статей и красивых фотографий!

Створення сайту - kozubenko.net | За підтримки TribesTV и Novostejki

₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪