В пам’яті народній він залишився як один з визначних державотворців України. Після Богдана Хмельницького він другий, найбільш оспіваний в народному епосі, герой. Він же останній кошовий Січі Запорізької. Ім’я йому Петро Калнишевський.

На фото: пам’ятник Петру Калнишевському на батьківщині в Сумській області, с. Пустовійтівка.

Вперше про нього згадується в документах 1750 року, коли він відзначився, переслідуючи гайдамаків. У списках Кущівського куреня він записаний під іменем П. Калниша. Сучасні історики встановили, що походив він з роду козацької старшини Лубенського полку.

Петро Калнишевський, на думку одних дослідників, з’явився на Січі на початку 18 століття, за припущеннями інших, — одразу після російсько-турецької війни 1735–1739 рр. Прізвище Калнишевського як військового осавула знову зустрічається у документах 1754 року, коли йому у черговий раз вдалося розбити значні сили гайдамаків. Це сталося на одному з півостровів поблизу Південного Бугу. На цьому варто зупинитися.

Біографи, описуючи життя і діяльність кошового, замовчують той факт, що стати військовим осавулом можна лише за умови перебування на посаді курінного отамана. Крім того, стати на посаду осавула, або ж обраного міністра УВС Запорізької Січі, могла людина, в чий твердій репутації запорожці не мали жодних сумнівів. Адже мова йшла про дотримання і виконання віками сформованих законів Січі. І Петро Калнишевський виправдав довір’я братчиків.

Завдавши кілька відчутних ударів гайдамакам, він змусив їх відмовитися від планів створення Гайдамацької Січі. Поява ж такої на тодішньому політичному обрії загрожувала вторгненням російських військ на територію Запоріжжя. У ліпшому випадку це призвело б до чергової міграції коша, у гіршому — до масового знищення січовиків та поселян. Також варто відзначити успіхи П. Калнишевського по спрямуванню гайдамаччини (стихійної народної партизанської війни) у русло боротьби проти національного, соціального і релігійного гноблення українців польською шляхтою.

Як відомо, ці бойові дії велися поблизу рік Південний Буг, Ташлик, Громоклея, тобто на теренах нашого краю. При цьому захоплених у полон гайдамаків Калнишевський відправляв на Січ, а не передавав представникам польської чи російської адміністрації. Військову команду, що вела боротьбу проти повстанців, осавул сформував з тих січовиків, хто не був зацікавлений підтримувати гайдамаків. І боротьбу він вів без надмірної жорстокості. Власноруч займався переслідуванням гайдамацьких загонів і не відпускав з-під варти полонених за хабарі.

Велетенський обсяг роботи Калнишевський проводив сам, демонструючи здібності талановитого організатора і обходячись без розгалуженого бюрократичного апарату. Водночас при покаянні і відмові від гайдамацтва за згодою січовиків він звільняв винних — тих, які переходили на його бік. Ціною ж надмірної жорстокості ворогуючих сторін могла стати громадянська війна. А те, що вона не потрібна січовикам, Калнишевський добре розумів.

Старшина і помірковані запорожці оцінили талант військового осавула в локалізації гайдамаччини і вирішили використати його здібності на дипломатичному фронті. У травні 1755 року Калнишевський у складі депутації січовиків відбув до Петербурга. Вона мала на меті перемови з імператрицею про скасування мита на товари, що ввозилися на Січ, та збільшення платні запорожцям.

Перебування у Петербурзі тривало більше року. Тут Калнишевський скористався нагодою ознайомитися з норовом столичної бюрократії та її принципами. Одним з таких принципів незмінно залишалося хабарництво — кожне питання, порушене депутатами, викликало тривалу тяганину і нескінченне листування. Попри все, депутації вдалося добитися чималих поступок, допомогли незвичайні подарунки: бочка з рідкісною рибою, смушеві вінчури (ягнячі шкури) і...гроші. Вплинула на рішення цариці і нестабільне внутрішнє та зовнішнє становище. Тому Єлисавета Петрівна дала згоду на утворення змішаної комісії для опису запорізьких земель і розмежування їх з Новою Сербією.

Одним з членів комісії, яка розпочала перемови у фортеці св. Єлисавети, і став П. Калнишевський. Проте, ця робота гальмувалася делегатами Нової Сербії. Нові поселенці, загарбавши половину території Бугогардівської паланки, не збиралися віддавати її і робили все можливе для утримання споконвічних козацьких земель у своїх руках. А при найменшій нагоді старалися прихопити добрі кусені запорізької земельки. Розуміючи, що спинити чужинців може лише центральна влада, січовики знову відрядили депутацію до Петербурга. Калнишевський, залишивши посаду військового судді, також змушений був збиратися у дорогу. І, як минулого разу, повіз подарунки столичним небожителям — коней, рибу, білих верблюдів, турецьку каву.

Вкотре більше року пробули у бюрократичній петербурзькій «тайзі» посланці Коша. Та добилися мало чого. Цариця, вдовольнивши деякі прохання Коша, питання розмежування територій залишила на розсуд змішаної комісії. Її чергове засідання відбулося у фортеці св. Єлисавети 1760 року. Потім ще одне. Останнє — 1762 року. Приймаючи участь в її засіданнях у ранзі військового судді, похідного полковника і військового осавула, П. Калнишевський відстоював таку позицію: січовикам належать землі від Синюхи і Висі до Тясмина і Дніпра.

Однак майже сім років перемов не принесли результатів. Чому? Царат не збирався поступатися Новою Сербією — своїм військово-стратегічним плацдармом. Він йому був вкрай необхідний і для захоплення берегів Чорномор’я, і для знищення в майбутньому, коли припаде нагода, Запорізької Січі. Певно, Калнишевський краще з усіх запорожців розуміючи цілі царату, різко змінив тактику боротьби. У подальшому Кіш продовжував посилати до столиці прохання про врегулювання стосунків з поселенцями Нової Сербії майже кожен рік. І водночас запорожці почали залюднювати землі паланок (областей) переселенцями-українцями. Особливо посилився приплив населення, коли Калнишевський став кошовим отаманом. Ось, натомість, він зумів заснувати і заселити кількасот сіл. У кожному обов’язково відкривали школу і церкву.

На Кіровоградщині лінія запорізьких поселень пройшла через Олександрійський і Петровський райони. За наказом Калнишевського одружені запорожці залишали раніше заселені хутори і зимівники і поселялися на лінії від села Дереївка на Дніпрі до річки Жовтої при її впадінні в Інгулець. Це привело до появи козацьких слобод Богданівка, Андрусівка, Дівоче Поле, Жовта, Зелена, Іскрівка, Куколівка, Попельнаста, Новий Стародуб, Чечеліївка. Сам Калнишевський заснував слободу, яку пізніше назвав Петровим. Сьогодні це — районний центр.

Слободи поселенців, вихідців з Лівобережжя, постійно знаходилися під надійною збройною охороною січовиків. Саме вони і стали перепоною проти колонізації земель України сербами, поляками, болгарами, молдаванами, німцями та росіянами. Уряд Катерини ІІ до української колонізації Дикого Поля поставився вороже. Бо оселяв Петро Калнишевський одружених козаків, а це суворо заборонялося царатом. До того ж, кошовий вів (і не без успіху) боротьбу за церковну й економічну автономію Нової Січі. Зробивши ставку на середніх за заможністю запорожців, дбав про збільшення їх чисельності. Ретельно піклувався про високу рентабельність як власного господарства, так і зимівників, хуторів, козацьких слобод. Налагодив торгівельні зв’язки з Польщею, Молдавією, Волохією, Кримським ханством, Туреччиною. Для більш стабільних відносин з імперією османів запорожці побудували на Дніпрі річковий порт.

Вдалося Калнишевському вирішити і національне питання. Чи не вперше за історію Січі євреї отримали можливість стати братчиками. Їх приймали у Кош під прізвищами Перехрестів і Крижанівських. А сталість економічних стосунків з Польщею почала підтримувати компанія єврейських купців.

Певно, Калнишевському вдалося б добитися куценької автономії Запоріжжя, та народно-визвольне повстання Коліївщина продемонструвало, яку небезпеку для кріпосницької Росії становить запорізька сірома, вихована на анархо-соціальних, республікансько-демократичних ідеалах. Лише російсько-турецька війна 1768–1774 рр. змусила царизм не зробити кардинальний крок — розігнати Нову Січ. Терція була сильним супротивником. А Російська імперія не мала власних ВМС на Чорному морі. Тож запорожці зі своїм майже 300-літнім досвідом битв з османами і кримчаками могли стати вирішальним фактором у двобої імперій.

Під час війни Запорізька флотилія дійсно була перетворена у Дунайську військову флотилію і постійно порушувала морські комунікації турок. Січовики топили ворожі кораблі, зривали підвіз боєприпасів, амуніції, продовольства, визволяли бранців. Ось красномовний приклад. У червні 1770 року козаки визволили кілька сотень бранців-євреїв і відправили до фортеці святої Єлисавети. Козацька кіннота прикривала фланги російської армії від ударів татар і рейдувала у ворожих тилах. За три роки війни авторитет запорожців настільки зріс, що вищі російські армійські чини стали вважати за честь називатися запорожцями. Так у реєстрі війська з’явилися прізвища П. Паніна, М. Кутузова, О. Прозоровського. 1772 року П. Калнишевський у фортеці св. Єлисавети прийняв до лав братчиків і Г. Потьомкіна. Правда, кошовий не підозрював, що кілька років потому козак Нечеса згубить Нову Січ, а самого отамана з оточенням запроторить до казематів.

Чи могла доля Калнишевського скластися інакше? Навряд чи! Хіба могли вищі верства імператорської Росії прийняти до своїх лав неписьменного запорожця, навіть у званні генерал-лейтенанта, нагородженого двома золотими медалями, який розвиваючи аграрне господарство не тільки залюднював землі Причорномор’я, але й уміло використовував ринковий принцип поєднання праці великих, середніх і малих господарств? Який не тільки домігся їх високорентабельності: запорожці забезпечили себе власним хлібом, млинами (один з перших збудували саме в Петрово — авт.) і перестали залежати від хлібних поставок з Росії. Експорт коней на той час став приголомшуючим — вся кавалерія Пруссії усілася на запорізькі коники. Торгівля настільки збагатила середній прошарок козацтва і військової старшини, що січовики, насамперед Калнишевський, почали будувати власним коштом церковні храми та добиватися окремого архієпископства для Нової Січі.

Такі речі імперська верхівка не могла пробачити П. Калнишевському. Як і те, що таких успіхів він добився без величезного бюрократичного апарату і капіталовкладень. Та і як вона могла спокійно дивитися на виклик економічного життя без корупції, здирства, хабарництва? На те, що жорсткі та водночас милосердні заходи майже зовсім припинили ринковий рекет і шляхове злодійство. Самі соціальні відносини на Січі настільки були достатньо врегульовані, що стало важко вбити клин між старшиною і середнім козацтвом.

Звичайно, такого вдалого державотворення від українця не чекали. Зрозуміло, прощати такі успіхи бюрократичний імперський Петербург не міг. 1775 року Петра Калнишевського заарештували і відправили гнити у каземати Соловецького монастиря. Провівши у в’язниці 25 років, останній кошовий Запорізької Січі незабаром після звільнення помер у віці 109 років.

Олег Хропаченко, краєзнавець.