Як не люблю я зачісок по моді,
День фарби й кольори із рук моїх краде,
Зітхання тут моє, як вітер у вітрила, входить,
Погляну – погляд мрію в майбуття веде.

І кожна квітка тут на полонянку схожа,
Що владно красотою вабить і томить,
Дивлюсь у даль небес, і роздуми тривожать,
І небо шатами, що скинуті в цю мить.

Не треба слів, я кроків поясню кружіння,
Я поясню вам слід, що вітер щойно стер.
Я поясню вам світ у мить його творіння
І сонце на плечах задумливих венер.

Я поясню той, за вікном, пейзаж скорботний.
Пояснюю птахів, дерева, зміну днів,
Зелений сад у захваті німотний
І тишу, сховану за стінами домів.

Пояснюю і тінь, і простору несталість,
А ще жіночих рук тепло й відлуння тіл,
Пояснюю відмінностей зухвалість,
Пояснюю зв'язок всього, що є довкіл.

Пояснюю речей і явищ швидкоплинність,
І запахи, і аркуша цнотливий звук,
Пояснюю листка і легкість і дитинність,
Й повільне коливання віття-рук.

О світ правічний, що у просторі рознісся!
Я є людина тих часів, де все із бід одних,
Пишу надії лик, мій пензль Анрі Матісса
Розкаже дням новим, що люди ждуть від них.

(Підрядник з французької зробив Петро Наточій. Поетичний переклад мій)