Присвячується Л.К.

Вільям Шекспір

Сонет ХІІІ

Не змінюйся, до скону будь собою.
Та збережи в собі ще образ Божий.
Коли ж носата прийде за тобою,
Нехай на тебе дехто буде схожий.
Тобі природою на мить краса дана,
Тоді ж не буде краю ій, кінця,
Коли нащадки переймуть сповна
Всі кращі риси дивного лиця.
Нехай в руках дбайливих гарний дім
Не похитнеться від загроз зими,
Та ні за що не запанує в нім
Наперсник смерті, холоду, пітьми.
О, хай коли настане твій кінець,
Луна іде: «У мене був отець!»

Сонет СХVII

Скажи, що я боргами зневажав,
За те добро, яке ти дарувала,
Що я поріг не той переступав,
З яким мене так доля пов’язала.
Що я не цінував твій вільний час,
Його безжально марнував та краяв,
Що дозволяв чужим вітрилам враз
Себе понести ген до небокраю.
Усі злочинства вольних тих речей
На терези з моїм коханням поклади.
Хай збудеться суворий суд очей,
Не прирікай до смертної біди.
Я винен. Та усю мою провину
Я замісю з любов’ю, наче глину.

Сонет СХLIX

Ти кажеш, почуття нема в мені.
Та я хіба, змагаючись з тобою,
Не на твоїй воюю стороні
І зброю не здаю без бою?
Чи шанував того, хто ворог твій?
Чи недругам твоїм я тиснув руки?
Я сам з собою вийшов на двобій
За те, щоб ти мені завдала муки.
Коли мій подвиг скінчиться сумирний?
За цноту гріх мені миліше твій.
Твоїх очей я лицар вірний,
Мій вирок – поклик дивних вій.
Тож їм смиренно ворожнечі хліб:
Ти любиш зрячих – я давно осліп.

Сонет CXXIX

Витрати духу й сорому розтрата –
Ось сластолюбство в дії. Та воно
Безжальне, підле, біснувате,
Жорстоке і підступне, як вино.
Втамоване – і знов презирство в дію,
А навпаки – не пошкодує поготів.
І той втрачає спокій і надію,
Хто випадково цю принаду з’їв.
Безглузде, тож завжди у звадах.
Ти раб його, хоч володієш ним.
В надії – радість, горе – у розладах,
В минулому – то сон, розвіяний як дим.
Всі знають це. І битва йде запекла:
Лишити рай, який за крок від пекла.

Федеріко Гарсіа Лорка

Дерево пісень

Все ще дрижить голос,
самотня гілка,
від минулого горя
й учорашнього вітру.
Вночі дівчина в полі
сумувала й співала –
і ловила ту гілку,
та спіймати не встигла.
Ах, вже місяць на спаді!
А спіймати не встигла.
Сотні сірих суцвіть
заплели її тіло.
І сама вона стала,
як та співоча гілка,
дрожом давнього горя
й учорашнього вітру.

* * *
В глибинах зеленого неба
зеленої зірки мигтіння.
Як бути, щоб любов не загинула?
Що станеться з її тінню?
З холодним туманом
башти високі злиті.
Як нам побачити один одного?
Вікна закриті.
Сто зорь зелених
над зеленим небом мереж,
не помітивши сто білих веж,
що снігом покриті.
І щоб моя тривога
здавалась живою й палкою,
я повинен її прикрасити
посмішкою прекрасною.

* * *
Серпень.
Персик в зорі примарний,
льодяники бабок – прикрасою проз.
Входить сонце у вечір янтарний,
наче кісточка в абрикос.
Кріпкозубий, налитий початок
сміхом жовтим, — дарунок літа.
Знову серпень.
Для хлопців, дівчаток –
смуглий хліб із місяця сита.
Морська мушля
Мені її дали.
Море з глобуса
в ній заспівало.
Серце наповнили
бризки й піна,
сутінь і риби
із світла і тіні.
Мені її дали.
Маленький віденський вальс
Десять юнок їдуть Віднем.
Плаче смерть на грудях гульвіси.
Є там ліс голубиних опудал
і зоря в антикварному лісі.
Є там зали, де сотні вікон
і за ними зелені купи…
О, візьми цей вальс,
цей вальс, що закусив мені губи.
Цей вальс, цей вальс,
повний смерті, мольби та вина,
де шовками хвиля зрина.
Я кохаю, кохаю, кохаю,
і на місяця височині,
і з зів’ялою книгою у вікні,
в потаємнім гнізді синиці,
і у танці, що равлику сниться …
Так порадуй теплом
цей вальс із перебитим крилом.
Є три дзеркала в віденській залі,
твої губи, як дві скрижалі.
Смерть нам грає на клавесині
й танцюристів фарбує синім,
і на сльози наводить глянець.
А над містом – тіні п’яниць…
О, візьми цей вальс,
на руках просто гинучий танець.
Я люблю, я люблю, моє диво,
я люблю тебе вічно і всюди,
й на даху, де дитинства мрії,
і коли піднімаєш вії,
а за ними, в сріблястій тиші, —
Угорщини зорі пастуші,
і ягнята, і лілії дикі…
О, візьми цей вальс,
цей вальс «Я кохаю тебе навіки».
Нас чекає ще танець у Відні,
в карнавальнім вбранні Дунаю,
в доміно із води і тіні.
Очерети там темні скраю!..
Час мине, даниною прощання
я залишу відлуння дихання
у світлинах та флюгерах,
поцілунки складу біля двері, сюди,
ввірю хвилям твоєї ходи
стрічки вальсу, скрипку і прах.

Марина Цвєтаєва

З циклу «Ахматовій»

* * *
О музо плачу, найпрекрасніша з муз!
О ти, пекельний віск білої ночі!
Ти чорну пускаєш заметіль на Русь,
І волання твої випікають нам очі.
І ми шугаємося, і глухий подив
Стотисячним ох! – тобі присягає, — Анна
Ахматова! – це ім’я – величезний подих,
І в глиб він падає, що безіменна і безталанна.
Ми короновані тим, що одним кроком
Ми землю топчемо, що небо над нами – Боже!
І той, хто поранений смертельним твоїм роком,
Вже безсмертним на смертнеє сходить ложе.
В співочому граді моєму куполи горять,
І Спаса світлого славить сліпець бродячий…
— І я дарую тобі свій дзвінчатий град,
Ахматова! – і серце своє на додачу.

* * *
Охопила голову і стою,
— Що людські підступи різні! —
Охопила й окрилила пісню свою
На зорі на пізній.
Ах, несамовита хвиля із дна
Підняла мене на гребінь!
Я тебе оспівую, що у нас одна,
Як місяць на небі!
Що на серце вороном налетів,
До хмари припав, як маска.
— Горбоносу, чий смертельний гнів
І смертельна ласка.
Що і над червонним Кремлем моїм
Свою ніч простерла,
Що співочою втіхою, наче дим,
Мені горло сперла.
Ах, я щаслива! Коли на зорі
Небосхили видні.
Ах, я щаслива, що тобі – янтарі,
А мені – злидні,
Що тебе, чий голос – о глиб! о імла! –
Мені дихання звузив,
Я вперше іменем нарекла
Царскосельської Музи.