* * *
У жовтні теплий дощ хіба не диво?
...Коли пішов поет у інший світ,
Лежали ружі тихо, сиротливо,
У вічність посилаючи привіт.
І він між ними – тихий і сумирний,
Мов колос, що віддав усе зерно...
Та майорить у книгах знамено,
Що ніс поет крізь шлях офірний.
І з вуст його лунає мова,
Що мудрий має гранослов:
«Любов – то вічна є умова.
Не зраджуйте свою любов!»