Волинські мавки

Волинські мавки

Нещодавно у Кіровограді за запрошенням голови місцевого осередку Асоціації українських письменників Віктора Шила виступали молоді представниці цієї ж творчої організації з Луцька Ганна Луцюк і Тетяна Бондар. Обидві – лауреати кількох поетичних конкурсів. Обидві – вихованки вже визнаної в Україні Волинської поетичної школи, яку заснував Йосип Струцюк. Він же дав їй символічно-образну назву «Лесин кадуб». Великоокі волинські мавки пишаються тим, що мали такого літературного наставника і духовного вчителя.

Зовні мало схожих, але близьких за виразністю, за використанням образотворчих засобів, Ганну і Тетяну споріднює метафорична жага, яка, власне, і є головною особливістю Волинської поетичної школи. «Вірш має іти з душі, тоді він непідробний. Коли він іде із серця, то і до серця достукується, — сповідується Ганна Луцюк. — Завдання поета – сказати про те, про що вже можливо говорилося, але іншими словами. Метафоричність, образність, якщо вони гарно між собою поєднані, – це тільки плюс. Це не просто набір речень, набір метафор, або іншомовних слів, як дехто з молодих поетів зараз часто практикує. Треба, щоб це було органічно, цілісно. Ось тоді такі твори знайдуть свого читача. Я, наприклад, зараз захоплена творчістю Яна Твардовського. Це польський священик, який ніколи себе поетом не називав, але у якого дуже світлі і добрі твори». А Тетяна додає: «Я люблю нашу школу через образність, через метафоричність, через загадку. Мені близькі також вірші вашого земляка Віктора Шила, вірші поетеси з Нью-Йорку Марії Шунь».

Прагнення Ганни й Тетяни до органічності та цілісності поетичного тексту обертається книжками, антологіями та заохочувальними словами літературних критиків. Як на мене, Тетяні це вдається ліпше. Проте обидві авторки ще на шляху до повнокровного життя в Поезії. До гармонійного злиття Метафори і Змісту. Їхні поезії – виклик закляклим традиційним формам. Але захват від метафор може іноді й зашкодити. Особливо, коли вони розсипані беззастережливо щедро і щільно. Коли захоплення оригінальною вишуканою образністю стає самоціллю. Коли метафора стає єдиним інструментом пізнання світу. Адже поезія взагалі за своєю сутністю пропорційна, співмірна. До того ж, почуття міри, за словами А.П. Чехова, є ознакою інтелігентності.

Ще один кореневий вузол, що поєднує волинянок, — вмотивоване язичництво. Коли «старі боги у вирій знялися, лишивши жінок замість себе», за висловом Тетяни Бондар. На подив, саме тут вони відстоюють співмірність язичництва і християнства. А поетичне захоплення першим вважають першоосновою віри у друге. Можливо, як-то кажуть, їм з гори видніше. Недарма ж головною богинею усіх язичницьких культів була жінка. Та, попри все, вірші волинянок мають право на існування. Вони цікаві, інтригуючі. Хоча  подеколи і схожі на заклинання й ворожіння.

Роман ЛЮБАРСЬКИЙ.

Тетяна Бондар

*   *   *

у цьому оці – день, а в тому – ніч

одне заплющиш і подіють чари

сюди літають відьми зусібіч

варити осінь з дощової хмари

гойдають небо вирії зірок

відьмацьке око бачить їхню втечу

студений місяць до кісток промок

вертаючи назад свою малечу

*   *   *

мені б

як янголу

відтерти зраду

з вельона

і до одвірка

прив’язати стежку

чиюсь лелеку

запрягти в колиску

і на долонях

насадити рисок

загинати зорі

на ожині

і з диким вепром

звити вирій

*   *   *

і блискавки в твою хату

ввіпються як п’явки

і в ночі станеться напад

і громи питимуть воду

з твоєї криниці

може

там приживуться

поки до двору чоловік приб’ється

переступивши дощ

Ганна Луцюк

Лугове літепло

усміхаюся сивим кульбабам

виціловую серце тиші

затримане жменьками маргариток

розчісують косарі мої трави

як лоскітно

розмальовують смішинки мої метелики

як ніжно

діти-босолапки із розплетеними колисковими

пробуджують стежки

люліто літолю

люблю

люлі люлі лю

Теплинка

Розганяю віялом примари кишенькові,

посипаю снігом кароокий чай.

Ми зависли знову в лапах у любові,

ти прокислі мрії не тримай.

Побіжи на зустріч зимоньці патлатій,

загадай багато кольоравих днів,

хай мурличуть тепло у майбутній хаті

і цілують нозі ще маленьких снів.

Новорічне зловтішання

розділені кольором

втілені з глини

людинки-піщинки яким сонцетемно

заливають коктейлі у неба на спині

річки випускають

пульсуючи в венах

заповнюють тишком знайомства анкети

викреслюють душі спітнілі з ліжок

і капельки світла ховають в берети

хай будуть напотім

застиглі й несвіжі

піщинки-людинки

проколена тиша

захрипли всі книги

згубилися кроки

під шкірою крику шкребеться миша

дві тисячі дванадцять!

з Новим Нероком!

Комментировать

Здесь еще много прекрасных стихов, интересных статей и красивых фотографий!

Створення сайту - kozubenko.net | За підтримки TribesTV и Novostejki

₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪₪