* * *
Як заповняє душу німота?
Сковзнувши змійкою крізь губи.
А чи була любов? Чи то була ота
Солодка зрада, що веде до згуби?

Чому ж ти так тремтіла у ту ніч,
Коли відверто прагнула любові?
Щоб перекреслити усе, що віч-на-віч
Звучало ніжно у твоєму слові?

Тепер царює поміж нами німота,
Володарює цим безбарвним світом…
Коли ж була ти справжньою – ота,
Яка чекала, цілувала? Чи ота,
Що нині виглядає снігоцвітом?